Пилип Орлик (1672—1742) — державний діяч і дипломат, генеральний писар у 1706—1710 рр., гетьман Війська Запорозького в 1710—1742 рр. у вигнанні. Походив з роду литовської шляхти, який мав чеське коріння. Високий рівень освіченості, здобутий у Віленському єзуїтському та Київському колегіумах, забезпечив Орлику швидке просування сходинками канцелярської кар’єри: 1698 р. він стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. — писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. — генеральним писарем. Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери.
У квітні 1710 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького замість померлого Мазепи. Після елекції між новообраним гетьманом та старшиною було укладено політичну угоду, що окреслювала основні засади організації влади в козацькій державі — «Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького». У своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського ханства. 1712 р. він звертається з відкритим маніфестом до європейських володарів, пишучи, що «козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі». У 1714 р. залишає Бендери й перебирається до Швеції, але смерть його чільного союзника — Карла ХІІ в 1718 р. — змушує шукати сприяння інших держав. Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору. Точна дата смерті невідома. Найімовірніше, помер у Яссах в 1742 р.
Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І–II ст. Плінію Старшому, Корнелію Тациту та грецькому географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов'янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву "слов'яни". Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі. Більш докладно розповідають про слов'ян джерела VI ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі "Про походження та діяння готів" (інша назва цієї книги – "Готика") 551 р. Венеди, як свідчить Йордан, довго не корилися волі готських правителів. Поступилися вони, щоправда ненадовго, перед королем Германаріхом, який направив проти них велике військо. "Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...". Назви "склавіни" та "анти" щодо слов'ян поряд із назвою "венеди" трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – в Подніпров'ї, склавіни – в Подунав'ї. На думку археологів, було ще одне племінне об'єднання слов'ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.
Про походження назв, що їх застосовували щодо слов'ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – балтського походження, друга – іранського); третя, склавіни, – видозмінена самоназва "слов'яни". Отож, етнонім "слов'яни" вживається в джерелах від VI ст., але, без сумніву, є давнішим
Пилип Орлик
Пилип Орлик (1672—1742) — державний діяч і дипломат, генеральний писар у 1706—1710 рр., гетьман Війська Запорозького в 1710—1742 рр. у вигнанні. Походив з роду литовської шляхти, який мав чеське коріння. Високий рівень освіченості, здобутий у Віленському єзуїтському та Київському колегіумах, забезпечив Орлику швидке просування сходинками канцелярської кар’єри: 1698 р. він стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. — писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. — генеральним писарем. Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери.
У квітні 1710 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького замість померлого Мазепи. Після елекції між новообраним гетьманом та старшиною було укладено політичну угоду, що окреслювала основні засади організації влади в козацькій державі — «Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького». У своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського ханства. 1712 р. він звертається з відкритим маніфестом до європейських володарів, пишучи, що «козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі». У 1714 р. залишає Бендери й перебирається до Швеції, але смерть його чільного союзника — Карла ХІІ в 1718 р. — змушує шукати сприяння інших держав. Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору. Точна дата смерті невідома. Найімовірніше, помер у Яссах в 1742 р.
Відповідь:
Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І–II ст. Плінію Старшому, Корнелію Тациту та грецькому географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов'янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву "слов'яни". Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі. Більш докладно розповідають про слов'ян джерела VI ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі "Про походження та діяння готів" (інша назва цієї книги – "Готика") 551 р. Венеди, як свідчить Йордан, довго не корилися волі готських правителів. Поступилися вони, щоправда ненадовго, перед королем Германаріхом, який направив проти них велике військо. "Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...". Назви "склавіни" та "анти" щодо слов'ян поряд із назвою "венеди" трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – в Подніпров'ї, склавіни – в Подунав'ї. На думку археологів, було ще одне племінне об'єднання слов'ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.
Про походження назв, що їх застосовували щодо слов'ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – балтського походження, друга – іранського); третя, склавіни, – видозмінена самоназва "слов'яни". Отож, етнонім "слов'яни" вживається в джерелах від VI ст., але, без сумніву, є давнішим
Пояснення: