Світова історія людства вченими поділена на періоди — певні проміжки часу, які різняться між собою важливими змінами в розвитку людської цивілізації.
Це такі періоди, як Стародавній світ, Середньовіччя, Новий та Новітній час.
Середньовіччя займає період всесвітньої історії, що слідує за історією стародавнього світу і передує новій історії. Термін «середні віки» (лат. Medium aevum, букв. — середній вік) з´явився в XV ст. у італійських істориків-гуманістів, які стали вживати його для визначення періоду історії від загибелі Західної Римської імперії до XV ст. Епоха Середньовіччя поділяється на три періоди. Перший період (кінець V — перша половина XI ст.) є перехідним від античності і варварства до феодальної епохи, якому характерний економічний занепад. Другий період (друга половина XI—XII ст.) — час розквіту середньовічного феодального суспільства, поширення освіти та культурного розвитку. Третій період (XIV—XV ст.) — час зміцнення феодальної монархії і послаблення впливу церкви, появи наукових дослідних знань, зародження гуманізму і початок епохи Відродження.
Період Середніх віків займає V—XV ст., в сучасній історичній науці його назвали епохою феодалізму, в рамках якої почав закладатися фундамент європейської цивілізації. У цей час європейської історії відбувалося Велике переселення народів, внаслідок чого на історичній території Європи з´явилися нові держави та народи, зародилися сучасні нації, їх мова та культура, особливості мислення та поведінки, національний характер. У цей час почали складатися основні класи капіталістичного суспільства — буржуазія та пролетаріат.
В епоху Середньовіччя починається історія народів таких європейських держав, як Англія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Голландія, країн Піренейського, Апеннінського та Балканського півостровів, скандинавських країн — Данії, Норвегії, Швеції, а також Візантії, наступниці Східної Римської імперії.
У період Середніх віків вже не рабовласник і раб, а феодал і залежний селянин представляли основні класи тогочасного суспільства. Для феодальної епохи характерним є, з одного боку — жорстока експлуатація селянства та низький, примітивний стан техніки, а з іншого — зростання продуктивних сил, відділення ремесла від росту міст, центрів ремесла та торгівлі. Подальше зростання продуктивних сил призведе до формування нових капіталістичних відносин, які завершаться буржуазними революціями в ряді європейських країн.
Велику роль у житті народів середньовічної Європи відігравали церква та релігія, які жорстко контролювали діяльність людини протягом життя, постійно впливаючи на її свідомість та поведінку. Під церковною опікою перебували не тільки низи, а й феодальна знать. Середньовічна церква була зіткана з протиріч. Вона мала великий позитивний вплив на все духовне життя суспільства, сприяла зміцненню єдності європейських народів, залученню їх до нових морально-етичних цінностей. Разом з тим християнська церква частково пригнічувала народну культуру, корені якої сягали у язичницькі часи, переслідувала іновірців та інакодумців, гальмувала розвиток науки. Об´єднавши на основі християнських цінностей європейські народи, церква сама ж вбила між ними клин, розколовшись у XI ст. на західне та східне християнство.
У IV ст. після розпаду Римської імперії на Західну та Східну на карті світу з´явилася нова християнська імперія — Візантійська (330—1453 pp.). її столицею став Константинополь, заснований імператором Костянтином на місці давньогрецького поселення Візантій. З часом назва поселення стала назвою нової держави. Географічно Візантія була розташована на межі Європи, Азії й Африки і займала територію близько 1 млн кв. км. Сюди ввійшли землі Балканського півострова, Малої Азії, Сірії, Палестини, Єгипту, Кіренаїки, частини Месопотамії, Вірменії, острови Крит, Кіпр, частина земель в Криму і на Кавказі, деякі області Аравії. Проіснувала Візантійська імперія більше тисячі років і впала під натиском турків у 1453 році.
Державною мовою у Візантії в IV—VI ст. була латинська, а від VII ст. до кінця існування імперії — грецька. Особливістю суспільного ладу Візантії стало стійке збереження централізованої держави і монархії. Візантія була поліетнічною державою, її населяли греки, фракійці, грузини, вірмени, араби, конти, євреї, іллірійці, слов´яни та інші народи, але переважали греки. .
Вообще я постораюсь написать даже не доклад,, а вернее - рассказ. Как говорил великий писатель А.П Чехов : красота заключается не что бы иметь красивое лицо, красотка человеказаключается что бы иметь красивое сердце и душу". Если мы обратимся к учебнику Обществознания, то в каждом параграфе социальных отношений, говорится, что человека красят поступки. Есть и другая сторона красоты - сторона искусства Древнего мира, Античности и эпохи Возраждения. Там наиболее хорошо описана и изображена красота и чувственность человеческого тела.
Світова історія людства вченими поділена на періоди — певні проміжки часу, які різняться між собою важливими змінами в розвитку людської цивілізації.
Це такі періоди, як Стародавній світ, Середньовіччя, Новий та Новітній час.
Середньовіччя займає період всесвітньої історії, що слідує за історією стародавнього світу і передує новій історії. Термін «середні віки» (лат. Medium aevum, букв. — середній вік) з´явився в XV ст. у італійських істориків-гуманістів, які стали вживати його для визначення періоду історії від загибелі Західної Римської імперії до XV ст. Епоха Середньовіччя поділяється на три періоди. Перший період (кінець V — перша половина XI ст.) є перехідним від античності і варварства до феодальної епохи, якому характерний економічний занепад. Другий період (друга половина XI—XII ст.) — час розквіту середньовічного феодального суспільства, поширення освіти та культурного розвитку. Третій період (XIV—XV ст.) — час зміцнення феодальної монархії і послаблення впливу церкви, появи наукових дослідних знань, зародження гуманізму і початок епохи Відродження.
Період Середніх віків займає V—XV ст., в сучасній історичній науці його назвали епохою феодалізму, в рамках якої почав закладатися фундамент європейської цивілізації. У цей час європейської історії відбувалося Велике переселення народів, внаслідок чого на історичній території Європи з´явилися нові держави та народи, зародилися сучасні нації, їх мова та культура, особливості мислення та поведінки, національний характер. У цей час почали складатися основні класи капіталістичного суспільства — буржуазія та пролетаріат.
В епоху Середньовіччя починається історія народів таких європейських держав, як Англія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Голландія, країн Піренейського, Апеннінського та Балканського півостровів, скандинавських країн — Данії, Норвегії, Швеції, а також Візантії, наступниці Східної Римської імперії.
У період Середніх віків вже не рабовласник і раб, а феодал і залежний селянин представляли основні класи тогочасного суспільства. Для феодальної епохи характерним є, з одного боку — жорстока експлуатація селянства та низький, примітивний стан техніки, а з іншого — зростання продуктивних сил, відділення ремесла від росту міст, центрів ремесла та торгівлі. Подальше зростання продуктивних сил призведе до формування нових капіталістичних відносин, які завершаться буржуазними революціями в ряді європейських країн.
Велику роль у житті народів середньовічної Європи відігравали церква та релігія, які жорстко контролювали діяльність людини протягом життя, постійно впливаючи на її свідомість та поведінку. Під церковною опікою перебували не тільки низи, а й феодальна знать. Середньовічна церква була зіткана з протиріч. Вона мала великий позитивний вплив на все духовне життя суспільства, сприяла зміцненню єдності європейських народів, залученню їх до нових морально-етичних цінностей. Разом з тим християнська церква частково пригнічувала народну культуру, корені якої сягали у язичницькі часи, переслідувала іновірців та інакодумців, гальмувала розвиток науки. Об´єднавши на основі християнських цінностей європейські народи, церква сама ж вбила між ними клин, розколовшись у XI ст. на західне та східне християнство.
У IV ст. після розпаду Римської імперії на Західну та Східну на карті світу з´явилася нова християнська імперія — Візантійська (330—1453 pp.). її столицею став Константинополь, заснований імператором Костянтином на місці давньогрецького поселення Візантій. З часом назва поселення стала назвою нової держави. Географічно Візантія була розташована на межі Європи, Азії й Африки і займала територію близько 1 млн кв. км. Сюди ввійшли землі Балканського півострова, Малої Азії, Сірії, Палестини, Єгипту, Кіренаїки, частини Месопотамії, Вірменії, острови Крит, Кіпр, частина земель в Криму і на Кавказі, деякі області Аравії. Проіснувала Візантійська імперія більше тисячі років і впала під натиском турків у 1453 році.
Державною мовою у Візантії в IV—VI ст. була латинська, а від VII ст. до кінця існування імперії — грецька. Особливістю суспільного ладу Візантії стало стійке збереження централізованої держави і монархії. Візантія була поліетнічною державою, її населяли греки, фракійці, грузини, вірмени, араби, конти, євреї, іллірійці, слов´яни та інші народи, але переважали греки.
.