Переворот 18 брюмера (9 ноября 1799 года) отдал Францию в руки Наполеона как раз в то время, когда старая Европа находилась в полной дезорганизации: правительства были совершенно не к совместным действиям и готовы были ради частных выгод изменять общему делу; повсюду царили старые порядки, и в администрации, и в финансах, и в войске — порядки, неэффективность которых обнаружилась при первом же серьёзном столкновении с продвинутой и развитой Наполеоновской Францией.
Всё это сделало Бонапарта владыкой материковой Европы. Ещё до 18 брюмера, будучи главнокомандующим Итальянской армией, Наполеон начал передел политической карты Европы, а в эпоху своей экспедиции в Османский Египет и Сирию строил грандиозные планы относительно Востока. Став Первым консулом, он мечтал о том, чтобы в союзе с русским императором выбить англичан с позиции, которую они занимали в Индии.
Наполеоновские войны — под этим названием известны главным образом войны, которые велись против Наполеона Бонапарта разными государствами Европы, когда тот был Первым консулом и императором (ноябрь 1799 — июнь 1815). В более широком смысле сюда относится и итальянская кампания Наполеона (1796—1797), и его египетская экспедиция (1798—1799), хотя их (особенно итальянскую кампанию) обычно причисляют к так называемым революционным войнам[10]. Жертвами наполеоновских войн стали по меньшей мере 5 млн человек.
Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. 1890 року лідери Олександр Барвінський, Юліян Романчук, митрополит Сильвестр Сембратович, при посередництві Володимира Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери».
17 жовтня 1890 р. Кость Келішевський зустрівся з намісником Галичини Казімежем Бадені. 24 листопада 1890 р. К. Телішевський разом з Омеляном Огоновським, Костем Левицьким, О. Барвінським, о. Корнилом Мандичевським, митрополитом С. Сембратовичем брав участь у конференції К. Бадені, на якій було підведено підсумки попередніх переговорів.
Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру всесвітньої історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині.
1890 — значна частина народовців об'єдналась в Русько-Українську Радикальну Партію, яка різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. В 1894 і Ю. Романчук з частиною народовців перейшли до опозиції. На позиціях «нової ери» залишився митрополит С. Сембратович і невелика група народовців, на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило народовців пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію.
1899 — основна маса народовців з частиною радикалів утворили Українську Національно-Демократичну Партію (відіграла основну роль в уряді ЗУНР). З 1919 ця партія стала називатися «Національно-Трудова Партія». 1925 року ввійшла до Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО
Переворот 18 брюмера (9 ноября 1799 года) отдал Францию в руки Наполеона как раз в то время, когда старая Европа находилась в полной дезорганизации: правительства были совершенно не к совместным действиям и готовы были ради частных выгод изменять общему делу; повсюду царили старые порядки, и в администрации, и в финансах, и в войске — порядки, неэффективность которых обнаружилась при первом же серьёзном столкновении с продвинутой и развитой Наполеоновской Францией.
Всё это сделало Бонапарта владыкой материковой Европы. Ещё до 18 брюмера, будучи главнокомандующим Итальянской армией, Наполеон начал передел политической карты Европы, а в эпоху своей экспедиции в Османский Египет и Сирию строил грандиозные планы относительно Востока. Став Первым консулом, он мечтал о том, чтобы в союзе с русским императором выбить англичан с позиции, которую они занимали в Индии.
Наполеоновские войны — под этим названием известны главным образом войны, которые велись против Наполеона Бонапарта разными государствами Европы, когда тот был Первым консулом и императором (ноябрь 1799 — июнь 1815). В более широком смысле сюда относится и итальянская кампания Наполеона (1796—1797), и его египетская экспедиция (1798—1799), хотя их (особенно итальянскую кампанию) обычно причисляют к так называемым революционным войнам[10]. Жертвами наполеоновских войн стали по меньшей мере 5 млн человек.
Відповідь:
Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. 1890 року лідери Олександр Барвінський, Юліян Романчук, митрополит Сильвестр Сембратович, при посередництві Володимира Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери».
17 жовтня 1890 р. Кость Келішевський зустрівся з намісником Галичини Казімежем Бадені. 24 листопада 1890 р. К. Телішевський разом з Омеляном Огоновським, Костем Левицьким, О. Барвінським, о. Корнилом Мандичевським, митрополитом С. Сембратовичем брав участь у конференції К. Бадені, на якій було підведено підсумки попередніх переговорів.
Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру всесвітньої історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині.
1890 — значна частина народовців об'єдналась в Русько-Українську Радикальну Партію, яка різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. В 1894 і Ю. Романчук з частиною народовців перейшли до опозиції. На позиціях «нової ери» залишився митрополит С. Сембратович і невелика група народовців, на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило народовців пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію.
1899 — основна маса народовців з частиною радикалів утворили Українську Національно-Демократичну Партію (відіграла основну роль в уряді ЗУНР). З 1919 ця партія стала називатися «Національно-Трудова Партія». 1925 року ввійшла до Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО
Пояснення: