К 1453 году империя уменьшилась до Пелопоннеса и окраин Константинополя и больше не могла противостоять растущей мощи Османской империи. Начиная с Баязида I османские султаны несколько раз осаждали или блокировали Константинополь (в 1393—1394 годах, в 1394—1402 годах, в 1411 году, в 1422 году). Они не достигли успеха в захвате города, однако завоеваниями добились контроля над большей частью Балкан. Последняя осада началась в апреле 1453 года. Несмотря на многочисленные обращения ромеев к Западу, на императору Константину прибыл лишь небольшой итальянский контингент. В совокупности с пятью тысячами ромеев общее число защитников Константинополя достигало семи или восьми тысяч человек. Османская армия значительно превосходила их численностью: у Мехмеда II было около восьмидесяти тысяч солдат и более чем сто двадцать кораблей. 29 мая 1453 года после двух месяцев сопротивления Константинополь пал. Последний византийский император Константин XI Драгаш погиб в битве. Торжествующий Мехмед II въехал в поверженный и разграбленный город, в память о захвате которого он получил прозвище Фатих (Завоеватель), и сделал Константинополь новой столицей своей империи.
Победа обеспечила османам господство в бассейне Восточного Средиземноморья. Город оставался столицей Османской империи вплоть до её распада в 1923 году.
Падение Константинополя оказало глубокое влияние на весь мир, особенно на Запад.
Несмотря на политический упадок, в последние годы существования империя переживала глубокое культурное возрождение, основные представители которого, такие как Виссарион Никейский или Мануил Хрисолор, эмигрировали в Европу.
Падение Константинополя, «второго Рима», породила концепцию преемственности — Третьего Рима (в том числе и концепцию Москва — третий Рим).
Многие историки, в том числе Ж. Мишле, полагали, что падение Константинополя представляет собой конец Средневековья и начало Возрождения. Однако эта точка зрения все чаще оспаривается современными историками, которые рассматривают падение Константинополя лишь как шаг в процессе преобразования из греческого мира в латинский, ведущего к эпохе Возрождения.
Щоб покрити витрати, імператори вдавалися до всіляких фінансових махінацій: зменшувалась вага срібних і золотих монет, карбувалися мідні гроші тощо. Все це викликало знецінення грошей — інфляцію, а як наслідок — зростання цін, господарський занепад, падіння життєвого рівня. Втрачався зв’язок із провінціями, занепадала торгівля. Нехтування римлянами законів, звичаїв і традицій призвело до небувалого зростання злочинності.
Із припиненням загарбницьких воєн Рим уже не отримував невільників у таких масштабах, як раніше. Раби стали дорожчими. Відповідно зменшилась ефективність рабської праці. Тому рабів примушували працювати дедалі більше. Щоб раби трудилися старанніше, господарі надавали їм ділянку землі, дозволяли мати сім’ю, власне майно, їх називали «рабами з хатинами» — колонами. Але зазвичай колонам не вдавалося зміцнити своє господарство, і вони потрапляли в залежність від заможних римлян або розорялися. Тоді їх уже продавали із земельною ділянкою та боргами.
На цей час серед римлян зростав люмпен-пролетарів, їх цікавили лише «хліб і видовища», а також те, чи роздаватиме гроші черговий імператор. Усе це послаблювало імперію та наближало її загибель.
Інфляція — надмірне збільшення кількості грошей і швидке їх знецінення.
2. «Солдатські» та «сенатські» імператори
Розповідь учителя
Після смерті Коммода поновилася кривава боротьба між різними претендентами на владу, які спирались на війська у провінціях і загони преторіанців. Інколи сенат зводив на трон своїх імператорів, але найчастіше перемагав висуванець армії. У 193 р., підтриманий своїми солдатами, владу в Римі захопив представник заможного роду Северів із фінікійської колонії в Африці Луцій Септимій Север (146—211 рр). Він переїхав до Риму, коли йому виповнилося 20 років. Тут Луцій Септимій зробив військову та політичну кар’єру. Ставши імператором, йому довелося вести збройну боротьбу з іншими претендентами на владу.
Щоб зміцнити своє становище та отримати величезний спадок, новий імператор оголосив себе сином Марка Аврелія. Прагнучи здобути підтримку та любов римського народу, він додав собі ім’я Антонін, що належало попередній популярній династії, яку шанували в Римі.
Ворожий щодо сенату, Север розраховував лише на підтримку армії. Тому й реформи свої розпочав з армії: розпустив стару преторіанську гвардію, яка складалася з римських громадян, і набрав нові загони із солдатів сирійських та дунайських легіонів; посилив зовнішні кордони.
У 211 р. імператор помер, залишивши двох синів-спадкоємців — Цезаря Бассіана Каракаллу (186—217 рр.) і Августа Гета. Братів підтримали сенат, легіонери і преторіанська гвардія. Але імператорський трон був замалий для двох правителів. Вони так ворогували між собою, що навіть поділили на дві частини палац свого батька, відгородившись один від одного. Вирішили поділити й країну. Августу Гету мала відійти східна частина імперії зі столицею в Александрії Єгипетській, а Каракаллі — західна зі столицею в Римі.
Матері вдалося умовити синів не припускатися такої фатальної помилки. Однак ворожнеча не припинилася, і за наказом Каракалли Августа було вбито. Щоб виправдати цей вчинок, Цезар Бассіан розповідав усім, що брат готував змову проти нього. А остаточно імператор заспокоїв римлян і преторіанців у традиційний іб — роздаванням грошей. Так він за один день витратив усі гроші скарбниці.
Правління Каракалли було жорстоким. Будь-яка непокора викликала в нього шалену лють. Так, коли жителі Александрії Єгипетської відмовилися виконувати наказ про додатковий набір в армію, Каракалла наказав зруйнувати значну частину міста і вбити близько 10 тис. осіб.
К 1453 году империя уменьшилась до Пелопоннеса и окраин Константинополя и больше не могла противостоять растущей мощи Османской империи. Начиная с Баязида I османские султаны несколько раз осаждали или блокировали Константинополь (в 1393—1394 годах, в 1394—1402 годах, в 1411 году, в 1422 году). Они не достигли успеха в захвате города, однако завоеваниями добились контроля над большей частью Балкан. Последняя осада началась в апреле 1453 года. Несмотря на многочисленные обращения ромеев к Западу, на императору Константину прибыл лишь небольшой итальянский контингент. В совокупности с пятью тысячами ромеев общее число защитников Константинополя достигало семи или восьми тысяч человек. Османская армия значительно превосходила их численностью: у Мехмеда II было около восьмидесяти тысяч солдат и более чем сто двадцать кораблей. 29 мая 1453 года после двух месяцев сопротивления Константинополь пал. Последний византийский император Константин XI Драгаш погиб в битве. Торжествующий Мехмед II въехал в поверженный и разграбленный город, в память о захвате которого он получил прозвище Фатих (Завоеватель), и сделал Константинополь новой столицей своей империи.
Победа обеспечила османам господство в бассейне Восточного Средиземноморья. Город оставался столицей Османской империи вплоть до её распада в 1923 году.
Падение Константинополя оказало глубокое влияние на весь мир, особенно на Запад.
Несмотря на политический упадок, в последние годы существования империя переживала глубокое культурное возрождение, основные представители которого, такие как Виссарион Никейский или Мануил Хрисолор, эмигрировали в Европу.
Падение Константинополя, «второго Рима», породила концепцию преемственности — Третьего Рима (в том числе и концепцию Москва — третий Рим).
Многие историки, в том числе Ж. Мишле, полагали, что падение Константинополя представляет собой конец Средневековья и начало Возрождения. Однако эта точка зрения все чаще оспаривается современными историками, которые рассматривают падение Константинополя лишь как шаг в процессе преобразования из греческого мира в латинский, ведущего к эпохе Возрождения.
Щоб покрити витрати, імператори вдавалися до всіляких фінансових махінацій: зменшувалась вага срібних і золотих монет, карбувалися мідні гроші тощо. Все це викликало знецінення грошей — інфляцію, а як наслідок — зростання цін, господарський занепад, падіння життєвого рівня. Втрачався зв’язок із провінціями, занепадала торгівля. Нехтування римлянами законів, звичаїв і традицій призвело до небувалого зростання злочинності.
Із припиненням загарбницьких воєн Рим уже не отримував невільників у таких масштабах, як раніше. Раби стали дорожчими. Відповідно зменшилась ефективність рабської праці. Тому рабів примушували працювати дедалі більше. Щоб раби трудилися старанніше, господарі надавали їм ділянку землі, дозволяли мати сім’ю, власне майно, їх називали «рабами з хатинами» — колонами. Але зазвичай колонам не вдавалося зміцнити своє господарство, і вони потрапляли в залежність від заможних римлян або розорялися. Тоді їх уже продавали із земельною ділянкою та боргами.
На цей час серед римлян зростав люмпен-пролетарів, їх цікавили лише «хліб і видовища», а також те, чи роздаватиме гроші черговий імператор. Усе це послаблювало імперію та наближало її загибель.
Робота з термінами та поняттями
Криза — складне становище, загострення суперечностей.
Інфляція — надмірне збільшення кількості грошей і швидке їх знецінення.
2. «Солдатські» та «сенатські» імператори
Розповідь учителя
Після смерті Коммода поновилася кривава боротьба між різними претендентами на владу, які спирались на війська у провінціях і загони преторіанців. Інколи сенат зводив на трон своїх імператорів, але найчастіше перемагав висуванець армії. У 193 р., підтриманий своїми солдатами, владу в Римі захопив представник заможного роду Северів із фінікійської колонії в Африці Луцій Септимій Север (146—211 рр). Він переїхав до Риму, коли йому виповнилося 20 років. Тут Луцій Септимій зробив військову та політичну кар’єру. Ставши імператором, йому довелося вести збройну боротьбу з іншими претендентами на владу.
Щоб зміцнити своє становище та отримати величезний спадок, новий імператор оголосив себе сином Марка Аврелія. Прагнучи здобути підтримку та любов римського народу, він додав собі ім’я Антонін, що належало попередній популярній династії, яку шанували в Римі.
Ворожий щодо сенату, Север розраховував лише на підтримку армії. Тому й реформи свої розпочав з армії: розпустив стару преторіанську гвардію, яка складалася з римських громадян, і набрав нові загони із солдатів сирійських та дунайських легіонів; посилив зовнішні кордони.
У 211 р. імператор помер, залишивши двох синів-спадкоємців — Цезаря Бассіана Каракаллу (186—217 рр.) і Августа Гета. Братів підтримали сенат, легіонери і преторіанська гвардія. Але імператорський трон був замалий для двох правителів. Вони так ворогували між собою, що навіть поділили на дві частини палац свого батька, відгородившись один від одного. Вирішили поділити й країну. Августу Гету мала відійти східна частина імперії зі столицею в Александрії Єгипетській, а Каракаллі — західна зі столицею в Римі.
Матері вдалося умовити синів не припускатися такої фатальної помилки. Однак ворожнеча не припинилася, і за наказом Каракалли Августа було вбито. Щоб виправдати цей вчинок, Цезар Бассіан розповідав усім, що брат готував змову проти нього. А остаточно імператор заспокоїв римлян і преторіанців у традиційний іб — роздаванням грошей. Так він за один день витратив усі гроші скарбниці.
Правління Каракалли було жорстоким. Будь-яка непокора викликала в нього шалену лють. Так, коли жителі Александрії Єгипетської відмовилися виконувати наказ про додатковий набір в армію, Каракалла наказав зруйнувати значну частину міста і вбити близько 10 тис. осіб.