Державний устрій Риму в період республіки був досить простий і деякий час відповідав умовами поліса, яким Рим був до часу виникнення держави. Протягом наступних п'яти століть існування республіки розміри держави значно збільшилися, що майже не відобразилося на структурі вищих органів держави, які, як і раніше, знаходилися в Римі і здійснювали централізоване управління величезними територіями. Природно, що таке становище знижувало ефективність управління.
На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.
В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.
Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.
До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму.
вели́кое кня́жество лито́вское (вкл; лат. magnus ducatus lithuaniae), полное название — вели́кое кня́жество лито́вское, ру́ское, жема́йтское и ины́х [земе́ль] — восточноевропейское государство, существовавшее с середины xiii века по 1795 год на территории современных белоруссии (полностью), литвы (за исключением клайпедского края), украины (большая часть, до 1569 года), россии (юго-западные земли, включая смоленск, брянск и курск), польши (подляшье, до 1569 года), латвии (частично; после 1561 года), эстонии (частично; с 1561 по 1629 годы) и молдавии (левобережная часть приднестровья, до 1569 года).
с 1385 года находилось в личной унии с королевством польским, а с 1569 года — в сеймовой люблинской унии в составе федеративной речи посполитой. в xv—xvi веках великое княжество литовское — соперник великого княжества московского в борьбе за господство на восточнославянских землях и в целом в восточной европе. прекратило существование после третьего раздела речи посполитой в 1795 году. к 1815 году вся территория бывшего княжества вошла в состав российской империи.
На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.
В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.
Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.
До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму.
ответ:
вели́кое кня́жество лито́вское (вкл; лат. magnus ducatus lithuaniae), полное название — вели́кое кня́жество лито́вское, ру́ское, жема́йтское и ины́х [земе́ль] — восточноевропейское государство, существовавшее с середины xiii века по 1795 год на территории современных белоруссии (полностью), литвы (за исключением клайпедского края), украины (большая часть, до 1569 года), россии (юго-западные земли, включая смоленск, брянск и курск), польши (подляшье, до 1569 года), латвии (частично; после 1561 года), эстонии (частично; с 1561 по 1629 годы) и молдавии (левобережная часть приднестровья, до 1569 года).
с 1385 года находилось в личной унии с королевством польским, а с 1569 года — в сеймовой люблинской унии в составе федеративной речи посполитой. в xv—xvi веках великое княжество литовское — соперник великого княжества московского в борьбе за господство на восточнославянских землях и в целом в восточной европе. прекратило существование после третьего раздела речи посполитой в 1795 году. к 1815 году вся территория бывшего княжества вошла в состав российской империи.
объяснение: