Із капітуляцією Німеччини в листопаді 1918 року головна військова мета Антанти була досягнута. Її політичний орган — Верховна рада — практично виконував функції «світового уряду», взявшись за влаштування післявоєнного порядку. Свій успіх Антанта дипломатично закріпила на Паризькій мирній конференції 1919-20 років, створивши так звану
Версальську систему міжнародних відносин. Проте провал політики Антанти стосовно Росії і Туреччини виявив межу її можливостей, що підточувалися внутрішніми протиріччями між державами-переможницями
Причини національно-визвольної війни 1647 – 1657 рр. були політичні, національні, релігійні. По-перше, більшість панівного суспільства – князі, магнати, пани та шляхта, які зрадили національні інтереси – спільно з поляками, литовцями та білорусами придушувала народ України. Майже всі наші землі опинилися в складі Речі Посполитої, яка не тільки пригнічувала український народ, але і все більше посилювала соціальне, релігійне і національне гноблення, позбавляла будь-яких людських прав. По-друге, магнати, які спочатку надавали своїм селянам певні привілеї, із зміцненням фільварків збільшили панщину (ще недавно вільні селяни змушені були відробляти на своїх панів по три – чотири дні панщини), збільшувалася й кількість різноманітних повинностей селян. По-третє, козацтво зазнавало постійних утисків: магнати відбирали в них хутори, луки, ставки, млини, примушували платити десятину, за будь-яку непокору козаків кидали до в'язниць і мордували. Багато козаків перетворили на кріпаків, вільних людей зробити панським слугами. Знову ввели реєстри. Крім того реєстровим козакам було заборонено обирати собі старшину, старшина призначалася з шляхти. По-четверте, у містах українці були усунені від участі в міському самоврядуванні, їхні місця посідали іноземці. Українцям чинили всякі перешкоди під час вступу до цеху, не давали займатися ремеслом чи торгівлею. Більшість міст, тільки що появилися і були слабо захищені від магнатських зазіхань. Хоч деякі з цих міст мали Магдебурське право, але вони знаходилися на панських землях, що давали землевласникам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них обтяжливих повинностей і податків. Крім того на керівні посади в містах була закрита дорога для православних, а в декяких містах офіційною мовою була польська, а потім латинська мови, що теж не вело до злагоди між мешканцями міст. По-пяте, посилилась політика насадження уніатства та католицизму, переслідувалося православ'я.
За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним та антифеодальним, а рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна і середня православна шляхта.
Наслідками Національно - визвольної війни українського народу 1647 – 1657 рр стали:
- утвердження нової моделі соціально-економічних стосунків;
- створення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до кінця XVIII ст.;
- поява національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;
- формування нової політичної еліти;
- розвиток національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;
- закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткування зміни назви «руський народ» на означення «український народ»;
- збагачення традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;
- протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань.
Із капітуляцією Німеччини в листопаді 1918 року головна військова мета Антанти була досягнута. Її політичний орган — Верховна рада — практично виконував функції «світового уряду», взявшись за влаштування післявоєнного порядку. Свій успіх Антанта дипломатично закріпила на Паризькій мирній конференції 1919-20 років, створивши так звану
Версальську систему міжнародних відносин. Проте провал політики Антанти стосовно Росії і Туреччини виявив межу її можливостей, що підточувалися внутрішніми протиріччями між державами-переможницями
Причини національно-визвольної війни 1647 – 1657 рр. були політичні, національні, релігійні. По-перше, більшість панівного суспільства – князі, магнати, пани та шляхта, які зрадили національні інтереси – спільно з поляками, литовцями та білорусами придушувала народ України. Майже всі наші землі опинилися в складі Речі Посполитої, яка не тільки пригнічувала український народ, але і все більше посилювала соціальне, релігійне і національне гноблення, позбавляла будь-яких людських прав. По-друге, магнати, які спочатку надавали своїм селянам певні привілеї, із зміцненням фільварків збільшили панщину (ще недавно вільні селяни змушені були відробляти на своїх панів по три – чотири дні панщини), збільшувалася й кількість різноманітних повинностей селян. По-третє, козацтво зазнавало постійних утисків: магнати відбирали в них хутори, луки, ставки, млини, примушували платити десятину, за будь-яку непокору козаків кидали до в'язниць і мордували. Багато козаків перетворили на кріпаків, вільних людей зробити панським слугами. Знову ввели реєстри. Крім того реєстровим козакам було заборонено обирати собі старшину, старшина призначалася з шляхти. По-четверте, у містах українці були усунені від участі в міському самоврядуванні, їхні місця посідали іноземці. Українцям чинили всякі перешкоди під час вступу до цеху, не давали займатися ремеслом чи торгівлею. Більшість міст, тільки що появилися і були слабо захищені від магнатських зазіхань. Хоч деякі з цих міст мали Магдебурське право, але вони знаходилися на панських землях, що давали землевласникам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них обтяжливих повинностей і податків. Крім того на керівні посади в містах була закрита дорога для православних, а в декяких містах офіційною мовою була польська, а потім латинська мови, що теж не вело до злагоди між мешканцями міст. По-пяте, посилилась політика насадження уніатства та католицизму, переслідувалося православ'я.
За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним та антифеодальним, а рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна і середня православна шляхта.
Наслідками Національно - визвольної війни українського народу 1647 – 1657 рр стали:
- утвердження нової моделі соціально-економічних стосунків;
- створення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до кінця XVIII ст.;
- поява національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;
- формування нової політичної еліти;
- розвиток національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;
- закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткування зміни назви «руський народ» на означення «український народ»;
- збагачення традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;
- протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань.
Объяснение: