1. Главным городом в Древнем Двуречье был Вавилон, поскольку он являлся не только столицей всего Вавилонского Царства, но также был крупным центром торговли.
2. Что они покупали в Вавилоне Пот реке Евфрат в город с севера приходили корабли с медью, мясом, строительными материалами, а на север шли караваны с пшеницей, ячменем и фруктами. Своего расцвета Вавилон достиг в VI веке до нашей эры — при царе Навуходоносоре II.
3. Если истец не мог представить суду этих доказательств, то его претензии судом не принимались. Особый вид доказательств составляли обращения к «божьему суду» . Речь идёт о клятвах перед богами и ордалиях, состоявших в том, что обвиняемый бросался (или его бросали) в реку, и считалось, что его судьба зависит от воли бога реки: если он был невиновен, то всплывал, а если виновен - тонул (то есть бог реки «забирал» его) . Клятвы перед богами приносились по множеству поводов: это обязан был сделать обвинитель, свидетели, заявитель о пропаже или краже имущества и об имевшей место сдаче его на хранение, а также об уплаченной за товар сумме. В ряде случаев обвиняемым в уголовном преступлении или ответчикам по гражданским искам было достаточно принести клятву богам, чтобы считаться невиновными и быть свободными от ответственности: при неумышленной потере или случайной гибели чужого имущества, доверенного ответчику, а также о сбривании по неведению рабского знака у чужого раба; обвинённая мужем, но не уличённая в измене жена также должна была поклясться в своей невиновности, и была признаваема таковой; это же относилось к человеку, обвинённому в непреднамеренном убийстве или нанесении раны в драке. Вполне серьёзно предполагалось, что боги неминуемо поразят смертью клянущегося ложно; поэтому принесение такой клятвы считалось в ряде случаев достаточным доказательством для оправдания и подтверждения правоты, а отказ принести клятву - доказательством справедливости обвинения. Описанная выше водная ордалия считалась необходимой в нескольких случаях: при обвинении в чародействе, при обвинении женщины третьим лицом в измене мужу, если она не была уличена в этом. В этих случаях также отказ от ордалии считался равносильным признанию вины.
4. Рабы-чужеземцы в Древнем Вавилоне были полностью бесправны - по сути, они были живыми вещами. Их можно было убить, покалечить или продать, а в рабстве они оставались до конца жизни.
Отрабатывавший долг вавилонянин должен был бесплатно работать на человека, которому задолжал - но только три года. Кроме того, кредитор не имел права причинять ему вред и/или продавать.
Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.
За ними:
· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;
· податки мали збирати представники гетьмана;
· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.
Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).
Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.
Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.
1. Главным городом в Древнем Двуречье был Вавилон, поскольку он являлся не только столицей всего Вавилонского Царства, но также был крупным центром торговли.
2. Что они покупали в Вавилоне Пот реке Евфрат в город с севера приходили корабли с медью, мясом, строительными материалами, а на север шли караваны с пшеницей, ячменем и фруктами. Своего расцвета Вавилон достиг в VI веке до нашей эры — при царе Навуходоносоре II.
3. Если истец не мог представить суду этих доказательств, то его претензии судом не принимались. Особый вид доказательств составляли обращения к «божьему суду» . Речь идёт о клятвах перед богами и ордалиях, состоявших в том, что обвиняемый бросался (или его бросали) в реку, и считалось, что его судьба зависит от воли бога реки: если он был невиновен, то всплывал, а если виновен - тонул (то есть бог реки «забирал» его) . Клятвы перед богами приносились по множеству поводов: это обязан был сделать обвинитель, свидетели, заявитель о пропаже или краже имущества и об имевшей место сдаче его на хранение, а также об уплаченной за товар сумме. В ряде случаев обвиняемым в уголовном преступлении или ответчикам по гражданским искам было достаточно принести клятву богам, чтобы считаться невиновными и быть свободными от ответственности: при неумышленной потере или случайной гибели чужого имущества, доверенного ответчику, а также о сбривании по неведению рабского знака у чужого раба; обвинённая мужем, но не уличённая в измене жена также должна была поклясться в своей невиновности, и была признаваема таковой; это же относилось к человеку, обвинённому в непреднамеренном убийстве или нанесении раны в драке. Вполне серьёзно предполагалось, что боги неминуемо поразят смертью клянущегося ложно; поэтому принесение такой клятвы считалось в ряде случаев достаточным доказательством для оправдания и подтверждения правоты, а отказ принести клятву - доказательством справедливости обвинения. Описанная выше водная ордалия считалась необходимой в нескольких случаях: при обвинении в чародействе, при обвинении женщины третьим лицом в измене мужу, если она не была уличена в этом. В этих случаях также отказ от ордалии считался равносильным признанию вины.
4. Рабы-чужеземцы в Древнем Вавилоне были полностью бесправны - по сути, они были живыми вещами. Их можно было убить, покалечить или продать, а в рабстве они оставались до конца жизни.
Отрабатывавший долг вавилонянин должен был бесплатно работать на человека, которому задолжал - но только три года. Кроме того, кредитор не имел права причинять ему вред и/или продавать.
Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.
За ними:
· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;
· податки мали збирати представники гетьмана;
· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.
Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).
Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.
Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.