У 1214 році навколо св. Домініка в Тулузі утворилася перша громада. Статут був затверджений двома роками пізніше папою Гонорієм III. Орден швидко поширився у Франції (тут домініканці спочатку називалися якобитами, тому що перша резиденція ордену в Парижі була при церкві св. Якова), Іспанії і Італії. Найважливішим напрямом діяльності домініканців було поглиблене вивчення теології з метою підготовки грамотних проповідників. Центрами ордену стали Париж і Болонья — два найбільших університетських міст Європи. У 1221 році домініканці мали 70 монастирів, у 1256 році в ордені було 7000 ченців.
Домініканці заснували власні навчальні заклади (у Болоньї, Кельні, Оксфорді та ін), очолювали богословські кафедри в університетах Парижа, Падуї, Праги та інших. З XIII століття домініканці розгорнули широку місіонерську діяльність, заснували безліч монастирів (зокрема, під Києвом, в Ірані, Китаї). У 1318 році домініканці зуміли організувати в Персії, яка перебувала під владою монголів, архиєпархію.
На першому генеральному капітулі в Болоньї, в 1220 році, домініканський орден був оголошений жебручим: на його членів покладено обов'язок відмовитися від будь-якого майна і доходів і жити милостинею. Ця постанова дотримувалася не повністю, тож 1425 року була скасована папою Мартіном V. У 1227 домініканці здобули право повсюдної проповіді і сповіді. Третій генеральний магістр ордену, святий Раймунд де Пеньяфорт, видав у 1238 році збірку його статутів.
На чолі ордену стоїть магістр, який обирався спочатку довічно, а потім на фіксований термін. У кожній країні є провінційний пріор, у кожному окремому поселенні, що має не менше 12 осіб — конвентуальний пріор. Над ними головує капітул, тобто загальні збори, які скликаються один раз на три роки. Головне завдання нового ордену полягало в місіонерській діяльності серед невірних, але разом з тим він ревно займався церковними проповідями і богослов'ям. До домініканців належали видатні філософи-схоласти (Альберт Великий, Тома Аквінський) і містики (Майстер Екгарт, Джироламо Савонарола, Йоганн Таулер).
З 13 ст. домініканці розгорнули широку місіонерську діяльність у багатьох країнах світу, в тому числі в Україні. У 1233 заснував монастир під Києвом чернець Яцек Одровонж
В первых годах XX века, Россия оставалась абсолютной монархией. Страной, где отсутствовали политические свободы, где управление обширным государством в месте с его колониями сосредотачивалось в руках самодержавного императора. В государстве, простиравшейся на огромной территории Евразии, отсутствовала конституция и представительные учреждения, ограничивающие власть монарха. Противоречия между самодержавием и новыми экономическими отношениями, складывавшимися в стране, к началу века достигли своего апогея. Понимая, что старые методы управления столь огромным по своим масштабам государством не могут отвечать потребностям нового времени, царь предпринимает некоторые уступки в сторону создания представительного органа власти -Государственной Думы. Манифест 17 октября 1905 года вошел в историю Российской империи как первый документ, учредивший в системе имперского управления институты конституционной монархии, обосноваться которой не удалось в силу исторических событий. На основании данного документа в период царствования Николая II действовало четыре созыва Государственной Думы. Депутатами от Казахстана в двух первых являлись виднейшие представители казахской интеллигенции: А. Беремжанов, А. Букейханов, А. Кальменов, Б. Кулманов, Б. Каратаев, М.Тынышпаев.
У 1214 році навколо св. Домініка в Тулузі утворилася перша громада. Статут був затверджений двома роками пізніше папою Гонорієм III. Орден швидко поширився у Франції (тут домініканці спочатку називалися якобитами, тому що перша резиденція ордену в Парижі була при церкві св. Якова), Іспанії і Італії. Найважливішим напрямом діяльності домініканців було поглиблене вивчення теології з метою підготовки грамотних проповідників. Центрами ордену стали Париж і Болонья — два найбільших університетських міст Європи. У 1221 році домініканці мали 70 монастирів, у 1256 році в ордені було 7000 ченців.
Домініканці заснували власні навчальні заклади (у Болоньї, Кельні, Оксфорді та ін), очолювали богословські кафедри в університетах Парижа, Падуї, Праги та інших. З XIII століття домініканці розгорнули широку місіонерську діяльність, заснували безліч монастирів (зокрема, під Києвом, в Ірані, Китаї). У 1318 році домініканці зуміли організувати в Персії, яка перебувала під владою монголів, архиєпархію.
На першому генеральному капітулі в Болоньї, в 1220 році, домініканський орден був оголошений жебручим: на його членів покладено обов'язок відмовитися від будь-якого майна і доходів і жити милостинею. Ця постанова дотримувалася не повністю, тож 1425 року була скасована папою Мартіном V. У 1227 домініканці здобули право повсюдної проповіді і сповіді. Третій генеральний магістр ордену, святий Раймунд де Пеньяфорт, видав у 1238 році збірку його статутів.
На чолі ордену стоїть магістр, який обирався спочатку довічно, а потім на фіксований термін. У кожній країні є провінційний пріор, у кожному окремому поселенні, що має не менше 12 осіб — конвентуальний пріор. Над ними головує капітул, тобто загальні збори, які скликаються один раз на три роки. Головне завдання нового ордену полягало в місіонерській діяльності серед невірних, але разом з тим він ревно займався церковними проповідями і богослов'ям. До домініканців належали видатні філософи-схоласти (Альберт Великий, Тома Аквінський) і містики (Майстер Екгарт, Джироламо Савонарола, Йоганн Таулер).
З 13 ст. домініканці розгорнули широку місіонерську діяльність у багатьох країнах світу, в тому числі в Україні. У 1233 заснував монастир під Києвом чернець Яцек Одровонж
В первых годах XX века, Россия оставалась абсолютной монархией. Страной, где отсутствовали политические свободы, где управление обширным государством в месте с его колониями сосредотачивалось в руках самодержавного императора. В государстве, простиравшейся на огромной территории Евразии, отсутствовала конституция и представительные учреждения, ограничивающие власть монарха. Противоречия между самодержавием и новыми экономическими отношениями, складывавшимися в стране, к началу века достигли своего апогея. Понимая, что старые методы управления столь огромным по своим масштабам государством не могут отвечать потребностям нового времени, царь предпринимает некоторые уступки в сторону создания представительного органа власти -Государственной Думы. Манифест 17 октября 1905 года вошел в историю Российской империи как первый документ, учредивший в системе имперского управления институты конституционной монархии, обосноваться которой не удалось в силу исторических событий. На основании данного документа в период царствования Николая II действовало четыре созыва Государственной Думы. Депутатами от Казахстана в двух первых являлись виднейшие представители казахской интеллигенции: А. Беремжанов, А. Букейханов, А. Кальменов, Б. Кулманов, Б. Каратаев, М.Тынышпаев.
Объяснение: