Північніше скіфів жили племена, відомі стародавнім авторам під іменами будівель, гелонів, неврів. За східним кордоном Скіфії простягалися землі савроматів. Західними сусідами скіфів були фракійці, які займали територію від Карпат на півночі до Егейського моря на півдні. Фракійські племена були осілими хліборобами і скотарями. Найбільш відомі гети, трібалли, агафірси, одриси. На початку V ст. До н. е. одриси створили державу, підпорядкувавши собі і деякі інші племена. Засновник одриського царства Терес I видав свою дочку заміж за скіфського царя Аріапіфа, від цього шлюбу народився Октамасад. У наступного царя фракійців Сіталка намагався сховатися Скіл, переслідуваний за зраду скіфським звичаям. Між скіфами і фракійцями існували тісні торговельні та культурні зв'язки. Наприклад, у фракійців набули поширення скіфські мечі-акінаки і щити, а у скіфської знаті - фракійські срібні судини.
У Прикубання і на східному узбережжі Азовського моря сусідами скіфів були сінди і меоти. Їх основними заняттями були Плужне землеробство, пастушеське скотарство і рибальський промисел. Деякі синдські і меотські племена складалися в залежності від скіфів. В результаті тісного спілкування відбувалося змішання скіфської і меотської культур на Північно-Західному Кавказі.
З VI ст до н. е. в Північному Причорномор'ї існували грецькі міста-держави, в числі яких Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (на Бузькому лимані), Херсонес (Сучасний Севастополь), Пантікапей (сучасна Керч) та інші. Грецькі колонії виникали за згодою місцевих племен, скіфи були зацікавлені в постійних торгових, політичних і культурних зв'язках з греками. Скіфи купували в причорноморських містах вино, оливкову олію, рибу, сіль, вироби грецького ремесла.
Греки вивозили зі Скіфії худобу, хліб, хутра, мед, а також рабів. На початку V ст. До н. е. міста, що лежали по берегах Керченської протоки, об'єдналися під владою Пантікапея, утворивши Боспорську державу. Населення Боспору було змішаним, значну його частину становили меоти і скіфи. Час від часу боспорці, як і жителі інших грецьких держав Причорномор'я, опинялися в данніческой залежності від Скіфського царства
В середине 80-х годов руководство СССР пришло к выводу о необходимости покончить с пятнадцатилетним "застоем" через ускорение социально-экономического развития страны. Необходимость ускорения обосновывалось четырьмя факторами: во-первых, острыми, нерешенными социальными задачами (продовольственной, жилищной, ширпотреба, здравоохранения, экологической); во-вторых, угрозой слома военно-стратегического паритета; в-третьих, необходимостью восстановления экономической независимости страны, прежде всего, по стратегическим поставкам; наконец, угрозой экономического кризиса.
Новый курс внутренней и внешней политики, впервые заявленный на апрельском (1985 г.) пленуме ЦК КПСС, был одобрен ХХVII съездом партии и воплощен в планах XII пятилетки.В основу внешней политики СССР в период с 1985 – 1991 годы легла философско-политическая концепция, получившая название нового политического мышления. Эта концепция провозглашала отказ от классово-идеологической конфронтации, исходила из тезиса о многообразном, но взаимозависимом и целостном мире. В системе взаимосвязанных государств все глобальные проблемы: ядерного разоружения, экологии, медицины и т.д. можно было решить только совместно, исходя из признания приоритета общечеловеческих ценностей перед классовыми; перехода от конфронтации к диалогу, как основной форме международных отношений, деидеологизации международных отношений; строгого уважения права каждого народа на свободный выбор своей судьбы; понимания невозможности военного решения межгосударственных споров и поиска баланса интересов. За такие действия М.С. Горбачев даже удостоился Нобелевской премии Мира.
В данной работе главной целью является описание основных направлений внешней политики СССР в период с 1985 – 1991 годы, которые явно, определенным образом повлияли на крушение огромной державы в 1991 году.
Північніше скіфів жили племена, відомі стародавнім авторам під іменами будівель, гелонів, неврів. За східним кордоном Скіфії простягалися землі савроматів. Західними сусідами скіфів були фракійці, які займали територію від Карпат на півночі до Егейського моря на півдні. Фракійські племена були осілими хліборобами і скотарями. Найбільш відомі гети, трібалли, агафірси, одриси. На початку V ст. До н. е. одриси створили державу, підпорядкувавши собі і деякі інші племена. Засновник одриського царства Терес I видав свою дочку заміж за скіфського царя Аріапіфа, від цього шлюбу народився Октамасад. У наступного царя фракійців Сіталка намагався сховатися Скіл, переслідуваний за зраду скіфським звичаям. Між скіфами і фракійцями існували тісні торговельні та культурні зв'язки. Наприклад, у фракійців набули поширення скіфські мечі-акінаки і щити, а у скіфської знаті - фракійські срібні судини.
У Прикубання і на східному узбережжі Азовського моря сусідами скіфів були сінди і меоти. Їх основними заняттями були Плужне землеробство, пастушеське скотарство і рибальський промисел. Деякі синдські і меотські племена складалися в залежності від скіфів. В результаті тісного спілкування відбувалося змішання скіфської і меотської культур на Північно-Західному Кавказі.
З VI ст до н. е. в Північному Причорномор'ї існували грецькі міста-держави, в числі яких Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (на Бузькому лимані), Херсонес (Сучасний Севастополь), Пантікапей (сучасна Керч) та інші. Грецькі колонії виникали за згодою місцевих племен, скіфи були зацікавлені в постійних торгових, політичних і культурних зв'язках з греками. Скіфи купували в причорноморських містах вино, оливкову олію, рибу, сіль, вироби грецького ремесла.
Греки вивозили зі Скіфії худобу, хліб, хутра, мед, а також рабів. На початку V ст. До н. е. міста, що лежали по берегах Керченської протоки, об'єдналися під владою Пантікапея, утворивши Боспорську державу. Населення Боспору було змішаним, значну його частину становили меоти і скіфи. Час від часу боспорці, як і жителі інших грецьких держав Причорномор'я, опинялися в данніческой залежності від Скіфського царства
Объяснение:
Новый курс внутренней и внешней политики, впервые заявленный на апрельском (1985 г.) пленуме ЦК КПСС, был одобрен ХХVII съездом партии и воплощен в планах XII пятилетки.В основу внешней политики СССР в период с 1985 – 1991 годы легла философско-политическая концепция, получившая название нового политического мышления. Эта концепция провозглашала отказ от классово-идеологической конфронтации, исходила из тезиса о многообразном, но взаимозависимом и целостном мире. В системе взаимосвязанных государств все глобальные проблемы: ядерного разоружения, экологии, медицины и т.д. можно было решить только совместно, исходя из признания приоритета общечеловеческих ценностей перед классовыми; перехода от конфронтации к диалогу, как основной форме международных отношений, деидеологизации международных отношений; строгого уважения права каждого народа на свободный выбор своей судьбы; понимания невозможности военного решения межгосударственных споров и поиска баланса интересов. За такие действия М.С. Горбачев даже удостоился Нобелевской премии Мира.
В данной работе главной целью является описание основных направлений внешней политики СССР в период с 1985 – 1991 годы, которые явно, определенным образом повлияли на крушение огромной державы в 1991 году.