Які заходи Катерини ІІ дають підставу вважати,що вона проводила політику " освіченого абсолютизму"?У якій іб імператриця хотіла виховати " нову породу людей"?
Порядок наследования у усуней установлен не был, а старый гуньмо склонился к старшего сына передать престол старшему внуку вместо второго из сыновей. Таким образом государство раскололось на три части: 10 000 воинов у Далу, 10 000 у Цэньцзоу и 10 000 у старого Гуньмо. Знать усуней не желала союза с Хань и связанных с этим миграций для охраны границ империи от хунну, а гуньмо не мог навязать свою волю расколотому народу и поэтому решили только отправить посла в китай, подарить лошадей и поблагодарить Хань У-ди. Узнав об усилении Китая усуни стали колебаться и гуньмо решил попросить руки китайской принцессы. Гуньмо отправил императору 1 000 лошадей в подарок. Китайцы отправили, в 107—105 году до н. э. Лю Сицзюнь, дочь одного из князей, в жёны гуньмо. Её сопровождало множество слуг, чиновников и богатые дары.
2.Союзнические отношения с другими государствами усуни устанавливали посредством заключения брачных союзов. Ради достижения этой цели китайский император Усуней выдал замуж за кунбия одну из принцесс. Правитель гуннов тоже отдал кунбию в жены свою дочь
Євреї. Серед найчисельніших меншостей України «найстаршою» були євреї. Вони жили тут ще за Київської доби, а у XVI і XVII ст. Протягом усього XIX ст., особливо у другій його половині, чисельність єврейського населення дуже зросла. Традиційно євреї були міськими жителями. Типовими були убозтво й перенаселеність містечок, оскільки чисельність єврейських громад прото перевищувала їхню економічну спроможність. Щоб вижити в багатолюдних провінційних містечках з їхніми обмеженими можливостями заробітку та інтенсивною конкуренцією, потрібні були працьовитість, майстерність і кмітливість. Близько 3/4 українських євреїв заробляли на життя дрібною торгівлею та ремеслом. Ці зовсім не багаті крамарі, шинкарі, кравці, шевці та ювеліри становили єврейський «середній клас». Некваліфіковані робітники, багато з яких ледве могли прогодувати себе випадковими заробітками чи милостинею, складали близько 20 % єврейської робочої сили. Верхівка поділялася на дві підгрупи: з одного боку, рабинів та інших вельмишановних «книжників», які справляли на громаду великий вплив, а з іншого—багатих капіталістів. Узагалі стосунки між українцями та євреями не були — та й навряд чи могли бути — дружніми. Протягом століть ці два народи існували у структурно антагоністичному (хоч і взаємозалежному) середовищі. В культурному відношенні євреї та українці мали небагато спільного, а їхні релігії лише поглиблювали відмінності між ними.
Поляки. У стосунках між польськими панами та українськими селянами завжди існувала велика напруженість. Скасування кріпацтва дещо покращило становище. Пізніше, коли у 1863 р. поляки повстали проти росіян, деякі з них намагалися привернути на свій бік українських селян, видавши так звані «золоті грамоти», в яких проголошували, що це вони дарували селянам землю й свободу. Наслідки цих зусиль в основному були мізерними. Деякі польські дворяни відчували до українців інтерес, що не мав ніякої політичної чи економічної мотивації. Вони та їхні предки протягом століть жили на Україні. Внаслідок цього в середині XIX ст. у деяких польських шляхтичів розвинулася прихильність до всього українського. Тимко Падура, наприклад, використовував у своїх творах українську народну поезію, а представники «української школи» польських письменників з Правобережжя, до якої належав і славетний Юліуш Словацький, часто писали на українські теми. Як ми пізніше побачимо, деякі польські чи спольщені дворяни відіграли видатну роль в українському національному русі. Однак і далі інтереси польських землевласників та українських селян лишалися несумісними, і в традиційних стосунках між двома народами сталося мало відчутних змін.
Німці. XIX ст. відкрило нову сторінку в історії німецького переселення на територію України, переважно на Волинь та Північне Причорномор’я. Здебільшого вони утворювали суцільні поселенські острови, які згодом перетворювалися на німецькі національні райони та округи. Німецькі переселенці, користуючись значними правами і привілеями, фактично стояли одноосібно від місцевої влади, яка не завжди позитивно ставилась до поселенців. Поселяючись переважно в сільській місцевості, спираючись на власний менталітет, побут, специфіку общинного та сімейного життя, вони тривалий період майже повністю були відгороджені від впливів українського населення та органів місцевої влади, зберігаючи недоторканою власну самобутність. Фактично переселенці отримали громадське самоврядування і намагались мінімально контактували з місцевою владою. Хоча землеволодіння і господарювання у колоністів було подвірним, але управління - общинним. Траплялись випадки коли землю переселенці могли купувати спільно, а потім ділили на основі повної справедливості відносно господарств та інших ознак. Незважаючи на індивідуалізм у господарюванні, серед колоністів існували й форми спільного виконання певних робіт і прояви колективної взаємодо . Найчастіше це були громадські роботи, які мали важливе значення для життя всієї колонії. На 1914 р. на території України проживало 800 тисяч членів німецької національної громади, з них 476 тисяч проживало на території Південної України. Важливим було значення колонізації у тому, що завдяки їй стали поширюватися нові інтенсивні технології вирощування зернових, нові сільськогосподарські культури, агротехнічні нововведення. Але позитивні результати цього процесу були не тільки в економічній сфері. В галузі освіти німці також дали безперечно гарний приклад місцевому населенню, вважаючи будівництво школи (утримання її та вчителя) та громадських споруд, взаємодо першочерговою справою громади. Саме самодостатність громади, її незалежність від місцевої влади були зразком для українського населення.
Объяснение:
1. Об усунях писал китайский историк Сыма Цянь
Порядок наследования у усуней установлен не был, а старый гуньмо склонился к старшего сына передать престол старшему внуку вместо второго из сыновей. Таким образом государство раскололось на три части: 10 000 воинов у Далу, 10 000 у Цэньцзоу и 10 000 у старого Гуньмо. Знать усуней не желала союза с Хань и связанных с этим миграций для охраны границ империи от хунну, а гуньмо не мог навязать свою волю расколотому народу и поэтому решили только отправить посла в китай, подарить лошадей и поблагодарить Хань У-ди. Узнав об усилении Китая усуни стали колебаться и гуньмо решил попросить руки китайской принцессы. Гуньмо отправил императору 1 000 лошадей в подарок. Китайцы отправили, в 107—105 году до н. э. Лю Сицзюнь, дочь одного из князей, в жёны гуньмо. Её сопровождало множество слуг, чиновников и богатые дары.
2.Союзнические отношения с другими государствами усуни устанавливали посредством заключения брачных союзов. Ради достижения этой цели китайский император Усуней выдал замуж за кунбия одну из принцесс. Правитель гуннов тоже отдал кунбию в жены свою дочь
Євреї. Серед найчисельніших меншостей України «найстаршою» були євреї. Вони жили тут ще за Київської доби, а у XVI і XVII ст. Протягом усього XIX ст., особливо у другій його половині, чисельність єврейського населення дуже зросла. Традиційно євреї були міськими жителями. Типовими були убозтво й перенаселеність містечок, оскільки чисельність єврейських громад прото перевищувала їхню економічну спроможність. Щоб вижити в багатолюдних провінційних містечках з їхніми обмеженими можливостями заробітку та інтенсивною конкуренцією, потрібні були працьовитість, майстерність і кмітливість. Близько 3/4 українських євреїв заробляли на життя дрібною торгівлею та ремеслом. Ці зовсім не багаті крамарі, шинкарі, кравці, шевці та ювеліри становили єврейський «середній клас». Некваліфіковані робітники, багато з яких ледве могли прогодувати себе випадковими заробітками чи милостинею, складали близько 20 % єврейської робочої сили. Верхівка поділялася на дві підгрупи: з одного боку, рабинів та інших вельмишановних «книжників», які справляли на громаду великий вплив, а з іншого—багатих капіталістів. Узагалі стосунки між українцями та євреями не були — та й навряд чи могли бути — дружніми. Протягом століть ці два народи існували у структурно антагоністичному (хоч і взаємозалежному) середовищі. В культурному відношенні євреї та українці мали небагато спільного, а їхні релігії лише поглиблювали відмінності між ними.
Поляки. У стосунках між польськими панами та українськими селянами завжди існувала велика напруженість. Скасування кріпацтва дещо покращило становище. Пізніше, коли у 1863 р. поляки повстали проти росіян, деякі з них намагалися привернути на свій бік українських селян, видавши так звані «золоті грамоти», в яких проголошували, що це вони дарували селянам землю й свободу. Наслідки цих зусиль в основному були мізерними. Деякі польські дворяни відчували до українців інтерес, що не мав ніякої політичної чи економічної мотивації. Вони та їхні предки протягом століть жили на Україні. Внаслідок цього в середині XIX ст. у деяких польських шляхтичів розвинулася прихильність до всього українського. Тимко Падура, наприклад, використовував у своїх творах українську народну поезію, а представники «української школи» польських письменників з Правобережжя, до якої належав і славетний Юліуш Словацький, часто писали на українські теми. Як ми пізніше побачимо, деякі польські чи спольщені дворяни відіграли видатну роль в українському національному русі. Однак і далі інтереси польських землевласників та українських селян лишалися несумісними, і в традиційних стосунках між двома народами сталося мало відчутних змін.
Німці. XIX ст. відкрило нову сторінку в історії німецького переселення на територію України, переважно на Волинь та Північне Причорномор’я. Здебільшого вони утворювали суцільні поселенські острови, які згодом перетворювалися на німецькі національні райони та округи. Німецькі переселенці, користуючись значними правами і привілеями, фактично стояли одноосібно від місцевої влади, яка не завжди позитивно ставилась до поселенців. Поселяючись переважно в сільській місцевості, спираючись на власний менталітет, побут, специфіку общинного та сімейного життя, вони тривалий період майже повністю були відгороджені від впливів українського населення та органів місцевої влади, зберігаючи недоторканою власну самобутність. Фактично переселенці отримали громадське самоврядування і намагались мінімально контактували з місцевою владою. Хоча землеволодіння і господарювання у колоністів було подвірним, але управління - общинним. Траплялись випадки коли землю переселенці могли купувати спільно, а потім ділили на основі повної справедливості відносно господарств та інших ознак. Незважаючи на індивідуалізм у господарюванні, серед колоністів існували й форми спільного виконання певних робіт і прояви колективної взаємодо . Найчастіше це були громадські роботи, які мали важливе значення для життя всієї колонії. На 1914 р. на території України проживало 800 тисяч членів німецької національної громади, з них 476 тисяч проживало на території Південної України. Важливим було значення колонізації у тому, що завдяки їй стали поширюватися нові інтенсивні технології вирощування зернових, нові сільськогосподарські культури, агротехнічні нововведення. Але позитивні результати цього процесу були не тільки в економічній сфері. В галузі освіти німці також дали безперечно гарний приклад місцевому населенню, вважаючи будівництво школи (утримання її та вчителя) та громадських споруд, взаємодо першочерговою справою громади. Саме самодостатність громади, її незалежність від місцевої влади були зразком для українського населення.