Всі східні Церкви традиційно розділені на дві великі групи: дохалкедонські Церкви, з тих чи інших причин не визнали визначень Халкідонського собору, і Халкідонські Церкви, які визнали рішення цього собору. В силу неприйняття христологічних формулювань Ефеського або Халкідонського соборів так звані дохалкідонські Церкви, очевидно, вважалися, несторіанськими або монофізитськими. Сьогодні, завдяки міжконфесійному богословському діалогу, вдалося з'ясувати, що різні формулювання не порушують спільності віри в таємницю Христа - істинного Бога й істинної людини. Тому сьогодні всі ці Церкви називають «Древніми східними Церквами» або «Східні православні Церкви». Решта східних Церков, що не знаходяться в спілкуванні з Церквою Риму, називають східними Церквами візантійського обряду, і часто під узагальнюючим терміном «православні» маються на увазі віруючі саме цих громад, оскільки їх присутність в Європі найбільш помітна, а контакти найбільш часті. Віруючих православних Церков не можна плутати з віруючими східних католицьких Церков, що знаходяться в спілкуванні з Римом, хоча схожість між ними велика - в тому, що стосується здійснення богослужінь, духовності, богослов'я та дисципліни. Православні богослови, що міркують про відмінності між католиками і православними, перш за все мають на увазі католиків латинського обряду. – СПІЛЬНЕ.
По-перше, в католицизмі і православ'ї по-різному тлумачиться догмат сходження Святого Духа: у католиків — від Бога-Отця і Бога-Сина (згідно з рішенням Толедського вселенського собору 589 р. про філіокве); у православних — від Бога-Отця.
По-друге, немає згоди між католиками та православними і з питання щодо буття людей після їхньої смерті. У православ'ї — це Рай і пекло, у католицизмі — ще й чистилище. Вчення про чистилище розробив італійський середньовічний філософ, знаменитий систематизатор схоластики Фома Лквінський (1225—1274), а догмат про нього прийняв у 1439 р. Флорентійський собор і підтвердив у 1562 р. Тридентський собор.Перші п'ять століть існування християнська церква була під владою авторитету Папи Римського. Це завдавало безліч труднощів східним церквам, що концентрувалися навколо Константинополя. Суперечності виявилися непримиренними. Розкол у християнстві став неминучим. Незважаючи на спроби подолати його, він існує і в наш час.
Католицька церква — найбільше відгалуження у християнстві. Вона об'єднує майже 60 % християн, вважає себе представницею першої форми їх релігії. За століття після розколу в ній склалися догмати, культові ритуали й обряди, що суттєво відрізняються від православних.– ВІДМІННЕ.
Мировоззренческая и культурная идентичность: неотъемлемое качество субъектов в социуме или пережиток в современности? С научной, логической аргументацией вполне убедительно можно обосновать любой из взаимоисключающих ответов на этот вопрос. То или иное его решение, как и многих других гуманитарных вопросов, не лежит полностью в сфере строгой науки, доказательного знания, но для каждого человека в существенной части опосредовано его личной культурой, мировоззренческим и даже моральным выбором личности. Содержание и формы изучения религии в государственно-общественной (не церковной, светской) школе в более широком социокультурном контексте определяются отношением людей к мировоззренческим и культурным особенностям социума. Прежде всего, отношением к этому социальной элиты в данном конкретном государстве и обществе. Законодательство Российской Федерации, как и международное гуманитарное право, декларируют признание и уважение мировоззренческой и культурной идентичности личности, социальной группы, национальных, этнических, религиозных общностей. Любые мировоззренческие и соответствующие культурные особенности, за исключением явно наносящих вред другим людям, нарушающих элементарные нормы общественной морали или требования безопасности, не могут быть причиной для ограничения прав человека и гражданина в современном цивилизованном государстве. Однако отношение к сохранению и воспроизводству этих особенностей, прежде всего в национальной системе образования, в разных государствах уже существенно различается. В ряде стран (многие западноевропейские страны, Турция, Израиль, большинство арабских стран в Азии и Африке, многие восточноазиатские страны) сохраняется глубокая заинтересованность государства в этом вопросе. Она выражается в наличии развитой системы государственной поддержки устоявшихся форм традиционной культуры, в том числе традиционной религии или ряда таких религий. В частности, и в национальной системе образования. Для других стран, где доминирует либеральная концепция государства, декларирующая его нейтральность в мировоззренческих вопросах, характерно дистанцирование светской школы от задачи сохранения и воспроизводства мировоззренческих и культурных особенностей отдельных групп населения. Во Франции, являющейся классическим примером такой страны в Европе, сейчас в связи с этим наиболее остро стоит проблема при к этой системе новых мигрантов, прежде всего мусульманского вероисповедания. В другой стране из этого ряда – США, многие аналитики ныне усматривают парадоксальную тенденцию. Наряду с последовательным отказом от традиционной, в основе протестантско-христианской идентичности и мировоззренческим индифферентизмом в школе наблюдается ужесточение идеологизации общества «сверху», подобной тому, как это имело место в СССР. Выступая ныне «мировым жандармом» в обоснование своего права на глобальный военно-политический контроль руководящие круги США выдвигают некие мировоззренческие и соответствующие моральные принципы – защита прав человека в их секулярном понимании, распространение демократической формы правления как наиболее гуманной и т.п. Им придается характер универсальной, абсолютной мировоззренческой и культурной парадигмы, фактически элементов квазирелигии, которой также должно «служить», идеалы которой нельзя ставить под сомнение, следует распространять всеми возможными Так якобы «равнодушие» к мировоззренческим особенностям в обществе оборачивается жестким политико-идеологическим прессингом в международных отношениях и сужением гражданских свобод внутри страны.
Всі східні Церкви традиційно розділені на дві великі групи: дохалкедонські Церкви, з тих чи інших причин не визнали визначень Халкідонського собору, і Халкідонські Церкви, які визнали рішення цього собору. В силу неприйняття христологічних формулювань Ефеського або Халкідонського соборів так звані дохалкідонські Церкви, очевидно, вважалися, несторіанськими або монофізитськими. Сьогодні, завдяки міжконфесійному богословському діалогу, вдалося з'ясувати, що різні формулювання не порушують спільності віри в таємницю Христа - істинного Бога й істинної людини. Тому сьогодні всі ці Церкви називають «Древніми східними Церквами» або «Східні православні Церкви». Решта східних Церков, що не знаходяться в спілкуванні з Церквою Риму, називають східними Церквами візантійського обряду, і часто під узагальнюючим терміном «православні» маються на увазі віруючі саме цих громад, оскільки їх присутність в Європі найбільш помітна, а контакти найбільш часті. Віруючих православних Церков не можна плутати з віруючими східних католицьких Церков, що знаходяться в спілкуванні з Римом, хоча схожість між ними велика - в тому, що стосується здійснення богослужінь, духовності, богослов'я та дисципліни. Православні богослови, що міркують про відмінності між католиками і православними, перш за все мають на увазі католиків латинського обряду. – СПІЛЬНЕ.
По-перше, в католицизмі і православ'ї по-різному тлумачиться догмат сходження Святого Духа: у католиків — від Бога-Отця і Бога-Сина (згідно з рішенням Толедського вселенського собору 589 р. про філіокве); у православних — від Бога-Отця.
По-друге, немає згоди між католиками та православними і з питання щодо буття людей після їхньої смерті. У православ'ї — це Рай і пекло, у католицизмі — ще й чистилище. Вчення про чистилище розробив італійський середньовічний філософ, знаменитий систематизатор схоластики Фома Лквінський (1225—1274), а догмат про нього прийняв у 1439 р. Флорентійський собор і підтвердив у 1562 р. Тридентський собор.Перші п'ять століть існування християнська церква була під владою авторитету Папи Римського. Це завдавало безліч труднощів східним церквам, що концентрувалися навколо Константинополя. Суперечності виявилися непримиренними. Розкол у християнстві став неминучим. Незважаючи на спроби подолати його, він існує і в наш час.
Католицька церква — найбільше відгалуження у християнстві. Вона об'єднує майже 60 % християн, вважає себе представницею першої форми їх релігії. За століття після розколу в ній склалися догмати, культові ритуали й обряди, що суттєво відрізняються від православних.– ВІДМІННЕ.
Законодательство Российской Федерации, как и международное гуманитарное право, декларируют признание и уважение мировоззренческой и культурной идентичности личности, социальной группы, национальных, этнических, религиозных общностей. Любые мировоззренческие и соответствующие культурные особенности, за исключением явно наносящих вред другим людям, нарушающих элементарные нормы общественной морали или требования безопасности, не могут быть причиной для ограничения прав человека и гражданина в современном цивилизованном государстве. Однако отношение к сохранению и воспроизводству этих особенностей, прежде всего в национальной системе образования, в разных государствах уже существенно различается.
В ряде стран (многие западноевропейские страны, Турция, Израиль, большинство арабских стран в Азии и Африке, многие восточноазиатские страны) сохраняется глубокая заинтересованность государства в этом вопросе. Она выражается в наличии развитой системы государственной поддержки устоявшихся форм традиционной культуры, в том числе традиционной религии или ряда таких религий. В частности, и в национальной системе образования.
Для других стран, где доминирует либеральная концепция государства, декларирующая его нейтральность в мировоззренческих вопросах, характерно дистанцирование светской школы от задачи сохранения и воспроизводства мировоззренческих и культурных особенностей отдельных групп населения. Во Франции, являющейся классическим примером такой страны в Европе, сейчас в связи с этим наиболее остро стоит проблема при к этой системе новых мигрантов, прежде всего мусульманского вероисповедания. В другой стране из этого ряда – США, многие аналитики ныне усматривают парадоксальную тенденцию. Наряду с последовательным отказом от традиционной, в основе протестантско-христианской идентичности и мировоззренческим индифферентизмом в школе наблюдается ужесточение идеологизации общества «сверху», подобной тому, как это имело место в СССР. Выступая ныне «мировым жандармом» в обоснование своего права на глобальный военно-политический контроль руководящие круги США выдвигают некие мировоззренческие и соответствующие моральные принципы – защита прав человека в их секулярном понимании, распространение демократической формы правления как наиболее гуманной и т.п. Им придается характер универсальной, абсолютной мировоззренческой и культурной парадигмы, фактически элементов квазирелигии, которой также должно «служить», идеалы которой нельзя ставить под сомнение, следует распространять всеми возможными Так якобы «равнодушие» к мировоззренческим особенностям в обществе оборачивается жестким политико-идеологическим прессингом в международных отношениях и сужением гражданских свобод внутри страны.