Отличия Северного Возрождения от итальянского. Северные гуманисты исходили из принципиально иного, нежели итальянцы, представления о человеке: для итальянцев он был сверхприродным существом, а центральной категорией - "humanitas", северяне, напротив, были уверены, что человек - это самое природное из всех природных существ, а центральной в их учении стала категория "Натуры" ("Natura"). Для них человеческая ("малая") природа заключала в себе все , силы и качества, которые в "большой" природе рассеяны и рассредоточены.
В человеческом существе Природа как бы играет своими возможностями и заставляет его быть таким же артистически изменчивым, то есть быть лицедеем. Поэтому неудивительно, что именно на севере Европы, в Англии, возник великий театр Ренессанса, который итальянцы создать не смогли.
Отличия северного Возрождения от позднесредневековой культуры. Главное - в концепции человеческой природы. Средневекое представление о ней дуалистично: человеческая природа расколота на душу и тело. Эти части неравноценны: душа бессмертна, а тело - бренно. Но гуманисты Северной Европы отрицали этот дуализм, поскольку полагали, что богатства человеческой природы обеспечиваются в равной мере качествами души и тела.
Главой северных гуманистов был великий нидерландец Эразм Роттердамский (1469-1536 гг.) - автор бессмертной "Похвалы Глупости".
Крупнейший ученый-гуманист начала 16 в. Уроженец богатого торгового города Роттердама, голландец по происхождению и «гражданин мира» по своим убеждениям. Большую часть своей жизни провел за пределами родины в странствованиях по Европе. Значительно его влияние на ученое направление гуманизма, сложившееся в Германии.
Рано оставшись сиротой, он был вынужден, поступит в монастырь, где занимался преимущественно изучением латинских и греческих классиков. Годы, проведенные в монастыре, воспитали в нем ненависть к церковному обскурантизму и средневековой схоластике. Покинув монастырь, он продолжал свое обучение в Париже, жил подолгу в Италии, Англии и Франции. В Риме ему покровительствовал просвещенный кардинал Джованни Медичи (будущий папа Лев 10), в Англии он был дружен с знаменитым гуманистом Томасом Мором.
Его латинские переводы трагедий Еврипида впервые широко познакомили западный мир с произведениями этого греческого классика. Но особенно значительное влияние на европейскую мысль имело предпринятое Эразмом критическое издание греческого текста евангелия с новым латинским переводом. Критика Эразма повлияла на Реформацию, поставив вопрос об изучении «первоисточников» церковного вероучения и подорвав доверие к их официальному истолкованию.
Поклонник светской гуманистической культуры и классической образованности, Эразм сторонится растущего религиозного фанатизма и ожесточения обеих борющихся партий, каждая из которых надеется найти в нем авторитетного союзника. Затем он становится открытым врагом протестантизма и вступает в полемику с Лютером, против которого (в трактате «О свободе воли», 1524) он защищает духовную независимость человеческой личности.
Из литературных произведений Эразма наибольшее значение имели «Похвала Глупости» (1509) и «Домашние беседы» (1518), написанные на латинском языке, как и все прочие сочинения великого гуманиста. «Беседы» представляют собрание диалогов нравоучительных и сатирических, серию живых разговоров и сценок, в которых, следуя образцу «Диалогов» Лукиана, Эразм дает сатирическое обозрение сторон современной частной и общественной жизни.
Жанровое и композиционное своеобразие "Похвалы Глупости"
Жанровая природа этого произведения Эразма двойственна, а ее композиция, формально подчиненная делению на главы, по сути двухчастна. То и другое обусловлено тем, что фигура Глупости у Эразма сочетает в себе две ипостаси - парадоксального философа и олицетворения соответствующего порока. В качестве парадоксального философа Глупость выступает глашатаем нелицеприятных истин о пользе неразумия и вреде мудрости; в качестве олицетворения порока - является объектом осмеяния. Поэтому первая часть "Похвалы" ближе к античному жанру диатрибы, подразумевающему полемику с отсутствующим оппонентом, чья позиция компрометируется или отвергается; вторая же восходит к традиции средневековой нравоучительной сатиры, в частности, - к "Кораблю дураков" С. Бранта.
Відповідь: Митрополит Андре́й Шепти́цький, ЧСВВ (мирське ім'я Рома́н Марі́я Алекса́ндер Шепти́цький; 29 липня1865, село Прилбичі — 1 листопада 1944, Львів) — український релігійний діяч, меценат, граф. ЄпископУкраїнської греко-католицької церкви; від 17 січня 1901 до смерті — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви. Належить до знатного галицького родуШептицьких. Доктор права. За мудрі настанови й великі труди він отримав багато народних імен:Український Мойсей, Духовний будівничий, Провідник української нації, Великий митрополит[1].
За час свого служіння значно розбудував греко-католицьку церкву як в Україні, так і за кордоном. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. У 1905 році заснував Національний музей у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Як Галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму, які однак не часто відвідував.
Зазнавав утисків більшовиків. Зокрема у 1939 році НКВСники розстріляли його брата Лева з дружиною Ядвігою в родинному маєтку Шептицьких у Прилбичах. Помер 1 листопада 1944 року внаслідок тяжкої хвороби[2].
Його наступником став Йосиф Сліпий. Роман Марі́я Алекса́ндер Шептицький народився у с. Прилбичах (Яворівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині Яворівського району Львівської области, Україна). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського (українського) роду, який отримав австрійський графський титул, у XIX столітті зазнав спольщення, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. Шляхетний рід отримав прізвище«Шептицький» від родового маєтку — села Шептиць (Шептич). При хрещенні за латинським обрядом у костелі Святої Трійці родового містечка Брухналя[3], яке відбулося 9 серпня 1865[4], отримав імена Роман, Александер, Марія.
Його тато — граф Іван (Ян) Кантій Реміґіан Шептицький, мати — графиня Софія (Зофія) Фредро[5]. Бабуся — Зофія зЯблоновських гербу Гжимала, дружина фундатора будівництва теперішнього Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Станіслава Скарбека.[6]
Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Перший син Стефан помер у віці двох років, Єжи (Юрій) — 17-ти років. Третім сином Шептицьких став Роман, відомий як Андрей Шептицький. Четвертий — Казимир — успішний адвокат, який у 43 роки полишив світську кар'єру та став монахом-студитом і відомий як Климентій Шептицький. П'ятий — Александер. Шостий — Станіслав — офіцер Генерального штабу і військовий аташе Австро-Угорської імперії в Римі перед Першою світовою війною, потім став генералом польської армії. Сьомий — Леон — у 1939 році під час першого російсько-більшовицького вторгнення був замордований більшовиками у Прилбичах разом із дружиною[5].
Про ранні роки життя Митрополита відомо з книги спогадів його матері Софії. Зокрема вона зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею, любов'ю до молитви, до якої вмів пробудити любов серед оточення.
Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 р. разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у містіКраків (Королівство Галичини та Володимирії). Невдовзі тут помер його брат Юрій. Роман та уся сім'я Шептицьких глибоко переживали цю втрату. 1 жовтня 1883 р. розпочав військову службу в Кракові. 8 січня 1884 р. його привели з казарми додому та діагностували скарлатину (супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужав, однак лікарі наполягли на звільненні з військової служби. Батькові вдалося звільнити Романа з війська, у травні родина повернулася з Кракова до Прилбичів[5].
Восени 1884 р. Роман та Олександр разом поїхали до Німецької імперії (Бреслав) на правничі студії в університеті. У 1886 р. вперше відвідав Рим. Влітку 1887 р. завершив університетські студії. 11 серпня цього року на пропозицію батька вирушив до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибув уДобромильський монастир, щоб ознайомитись із життям отців василіян. У жовтні 1887 р. батько відправив Романа в подорож до Російської імперії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Подільську губернію,Київ, Москву[5].
8 лютого 1888 р. у Римі взяв участь у загальній аудієнції Папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа прийняв їх сім'ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через 11 років. 27 квітня 1888 р. Роман повернувся до Кракова, через 3 тижні здобув науковий ступінь доктора права[5].
Отличия Северного Возрождения от итальянского. Северные гуманисты исходили из принципиально иного, нежели итальянцы, представления о человеке: для итальянцев он был сверхприродным существом, а центральной категорией - "humanitas", северяне, напротив, были уверены, что человек - это самое природное из всех природных существ, а центральной в их учении стала категория "Натуры" ("Natura"). Для них человеческая ("малая") природа заключала в себе все , силы и качества, которые в "большой" природе рассеяны и рассредоточены.
В человеческом существе Природа как бы играет своими возможностями и заставляет его быть таким же артистически изменчивым, то есть быть лицедеем. Поэтому неудивительно, что именно на севере Европы, в Англии, возник великий театр Ренессанса, который итальянцы создать не смогли.
Отличия северного Возрождения от позднесредневековой культуры. Главное - в концепции человеческой природы. Средневекое представление о ней дуалистично: человеческая природа расколота на душу и тело. Эти части неравноценны: душа бессмертна, а тело - бренно. Но гуманисты Северной Европы отрицали этот дуализм, поскольку полагали, что богатства человеческой природы обеспечиваются в равной мере качествами души и тела.
Главой северных гуманистов был великий нидерландец Эразм Роттердамский (1469-1536 гг.) - автор бессмертной "Похвалы Глупости".
Крупнейший ученый-гуманист начала 16 в. Уроженец богатого торгового города Роттердама, голландец по происхождению и «гражданин мира» по своим убеждениям. Большую часть своей жизни провел за пределами родины в странствованиях по Европе. Значительно его влияние на ученое направление гуманизма, сложившееся в Германии.
Рано оставшись сиротой, он был вынужден, поступит в монастырь, где занимался преимущественно изучением латинских и греческих классиков. Годы, проведенные в монастыре, воспитали в нем ненависть к церковному обскурантизму и средневековой схоластике. Покинув монастырь, он продолжал свое обучение в Париже, жил подолгу в Италии, Англии и Франции. В Риме ему покровительствовал просвещенный кардинал Джованни Медичи (будущий папа Лев 10), в Англии он был дружен с знаменитым гуманистом Томасом Мором.
Его латинские переводы трагедий Еврипида впервые широко познакомили западный мир с произведениями этого греческого классика. Но особенно значительное влияние на европейскую мысль имело предпринятое Эразмом критическое издание греческого текста евангелия с новым латинским переводом. Критика Эразма повлияла на Реформацию, поставив вопрос об изучении «первоисточников» церковного вероучения и подорвав доверие к их официальному истолкованию.
Поклонник светской гуманистической культуры и классической образованности, Эразм сторонится растущего религиозного фанатизма и ожесточения обеих борющихся партий, каждая из которых надеется найти в нем авторитетного союзника. Затем он становится открытым врагом протестантизма и вступает в полемику с Лютером, против которого (в трактате «О свободе воли», 1524) он защищает духовную независимость человеческой личности.
Из литературных произведений Эразма наибольшее значение имели «Похвала Глупости» (1509) и «Домашние беседы» (1518), написанные на латинском языке, как и все прочие сочинения великого гуманиста. «Беседы» представляют собрание диалогов нравоучительных и сатирических, серию живых разговоров и сценок, в которых, следуя образцу «Диалогов» Лукиана, Эразм дает сатирическое обозрение сторон современной частной и общественной жизни.
Жанровое и композиционное своеобразие "Похвалы Глупости"
Жанровая природа этого произведения Эразма двойственна, а ее композиция, формально подчиненная делению на главы, по сути двухчастна. То и другое обусловлено тем, что фигура Глупости у Эразма сочетает в себе две ипостаси - парадоксального философа и олицетворения соответствующего порока. В качестве парадоксального философа Глупость выступает глашатаем нелицеприятных истин о пользе неразумия и вреде мудрости; в качестве олицетворения порока - является объектом осмеяния. Поэтому первая часть "Похвалы" ближе к античному жанру диатрибы, подразумевающему полемику с отсутствующим оппонентом, чья позиция компрометируется или отвергается; вторая же восходит к традиции средневековой нравоучительной сатиры, в частности, - к "Кораблю дураков" С. Бранта.
Відповідь: Митрополит Андре́й Шепти́цький, ЧСВВ (мирське ім'я Рома́н Марі́я Алекса́ндер Шепти́цький; 29 липня1865, село Прилбичі — 1 листопада 1944, Львів) — український релігійний діяч, меценат, граф. ЄпископУкраїнської греко-католицької церкви; від 17 січня 1901 до смерті — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви. Належить до знатного галицького родуШептицьких. Доктор права. За мудрі настанови й великі труди він отримав багато народних імен:Український Мойсей, Духовний будівничий, Провідник української нації, Великий митрополит[1].
За час свого служіння значно розбудував греко-католицьку церкву як в Україні, так і за кордоном. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. У 1905 році заснував Національний музей у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Як Галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму, які однак не часто відвідував.
Зазнавав утисків більшовиків. Зокрема у 1939 році НКВСники розстріляли його брата Лева з дружиною Ядвігою в родинному маєтку Шептицьких у Прилбичах. Помер 1 листопада 1944 року внаслідок тяжкої хвороби[2].
Його наступником став Йосиф Сліпий. Роман Марі́я Алекса́ндер Шептицький народився у с. Прилбичах (Яворівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині Яворівського району Львівської области, Україна). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського (українського) роду, який отримав австрійський графський титул, у XIX столітті зазнав спольщення, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. Шляхетний рід отримав прізвище«Шептицький» від родового маєтку — села Шептиць (Шептич). При хрещенні за латинським обрядом у костелі Святої Трійці родового містечка Брухналя[3], яке відбулося 9 серпня 1865[4], отримав імена Роман, Александер, Марія.
Його тато — граф Іван (Ян) Кантій Реміґіан Шептицький, мати — графиня Софія (Зофія) Фредро[5]. Бабуся — Зофія зЯблоновських гербу Гжимала, дружина фундатора будівництва теперішнього Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Станіслава Скарбека.[6]
Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Перший син Стефан помер у віці двох років, Єжи (Юрій) — 17-ти років. Третім сином Шептицьких став Роман, відомий як Андрей Шептицький. Четвертий — Казимир — успішний адвокат, який у 43 роки полишив світську кар'єру та став монахом-студитом і відомий як Климентій Шептицький. П'ятий — Александер. Шостий — Станіслав — офіцер Генерального штабу і військовий аташе Австро-Угорської імперії в Римі перед Першою світовою війною, потім став генералом польської армії. Сьомий — Леон — у 1939 році під час першого російсько-більшовицького вторгнення був замордований більшовиками у Прилбичах разом із дружиною[5].
Про ранні роки життя Митрополита відомо з книги спогадів його матері Софії. Зокрема вона зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею, любов'ю до молитви, до якої вмів пробудити любов серед оточення.
Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 р. разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у містіКраків (Королівство Галичини та Володимирії). Невдовзі тут помер його брат Юрій. Роман та уся сім'я Шептицьких глибоко переживали цю втрату. 1 жовтня 1883 р. розпочав військову службу в Кракові. 8 січня 1884 р. його привели з казарми додому та діагностували скарлатину (супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужав, однак лікарі наполягли на звільненні з військової служби. Батькові вдалося звільнити Романа з війська, у травні родина повернулася з Кракова до Прилбичів[5].
Восени 1884 р. Роман та Олександр разом поїхали до Німецької імперії (Бреслав) на правничі студії в університеті. У 1886 р. вперше відвідав Рим. Влітку 1887 р. завершив університетські студії. 11 серпня цього року на пропозицію батька вирушив до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибув уДобромильський монастир, щоб ознайомитись із життям отців василіян. У жовтні 1887 р. батько відправив Романа в подорож до Російської імперії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Подільську губернію,Київ, Москву[5].
8 лютого 1888 р. у Римі взяв участь у загальній аудієнції Папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа прийняв їх сім'ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через 11 років. 27 квітня 1888 р. Роман повернувся до Кракова, через 3 тижні здобув науковий ступінь доктора права[5].