Яке явище пов'язує Василя нагірного та Миколу левитського коли воно виникло у Західній Україні а коли у Наддніпрянщині які організації було створено як вони вплинули на життя селян​

На престоле московских государей ЛжеДмитрий был небывалым явлением. Отличался бойким умом, легко разрешавшим в Боярской думе самые трудные вопросы, с живым, даже пылким темпераментом, в опасные минуты доводившим его храбрость до удальства, был мастер говорить, был умным. Со своими подчиненными держался свободно, не по-царски, чуждался жестокости. Каждый день бывал в Боярской думе, сам обучал ратных людей. Благодаря своей простоте снискал широкую и сильную привязанность в народе. Однако, бояре не могли смириться с тем, что он не соблюдал русские обычаи и нервировал их тем, что изменил в корне привычный чопорный порядок старых московских государей. Не одобряли бояре поведение молодого царя. А лучший и преданный его слуга Басманов признавался иностранцам, что лучшего царя для России не найти.

На первых порах новый царь пытался заигрывать с народом, лично выслушивал все жалобы и отменил казни, начал борьбу с поборами и взятками. Но он забыл свое главное обещание – дать полную свободу крестьянам. Более того, он не считался с русскими обычаями, носил польское платье, ходил по улицам Москвы без свиты, перед обедом не молился, а после обеда не умывал рук и не спал. Чашу терпения переполнила свадьба Лжедмитрия с дочерью польского воеводы Мариной Мнишек, на которую съехалось около двух тысяч поляков. Приглашенные на свадьбу поляки вели себя вызывающе: входили в церковь, не снимая шапок, громко смеялись и разговаривали, избивали и грабили жителей.

Поведением Лжедмитрием было недовольно знатное боярство, которых он отстранил от государственных дел.  Умело используя недовольство простого люда новым царем, боярская верхушка организовала восстание.

Прибалтійські країни, після досвіду Мюнхена, не вірили, що Велика Британія та Франція реально виконають свої зобов'язання з їх захисту в разі німецької агресії[2]. Тому уряди Естонії, Латвії та Фінляндії заявили, що будь-яку гарантію, дану без їхнього прохання, будуть розглядати як акт агресії, після чого поспішили укласти пакти про ненапад з Німеччиною (7 червня). При цьому, Німеччина не лише обіцяла не нападати на прибалтійські країни, але і гарантувала до в разі агресії СРСР. Це викликало у прибалтійських урядів відчуття безпеки.[3]. Високопоставлені німецькі військові (Франц Гальдер та Вільгельм Канаріс) відвідали балтійські країни і вели там переговори про військове співробітництво. За повідомленням німецького посланника в Таллінні, начальник штабу естонської армії Рек заявляв йому, що Естонія може сприяти Німеччини у встановленні контролю над Балтійським морем, у тому числі в мінуванні Фінської затоки проти радянських військових кораблів[4]. 23 серпня 1939 був підписаний договір про ненапад між Німеччиною та СРСР. Згідно з секретними додатковим протоколам до договору, Естонія, Латвія, Фінляндія і схід Польщі були включені в радянську сферу інтересів.