Якими були наслідки «Весни народів» 1848–1849 рр.на західноукраїнських землях? Оберіть три відповіді: 1) Скасування панщини.
2) Поділ Галичини на Східну та Західну з окремими адміністраціями.
3) Угода між поляками та українцями щодо майбутнього Галичини
4) Зростання національної свідомості українців
5) Піднесення економічного розвитку регіону
6) Набуття українцями досвіду парламентської діяльності
У наслідок революції 1917 – 1920-х рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і російськими окупаційними силами. Уже в 20-х роках ця чужа українському народові влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії – “боротьбистів”), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто національну, ще нечисленну, провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні, партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації, тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під СРСР Російській імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в лоні Комуністичної партії (більшовиків) України та Української Автокефальної Православної Церкви. Початок винищенню було покладено “справою СВУ” – цілком сфабрикованої Головним Політичним Управлінням “Спілки визволення України”.
Оскільки український етнос з його волелюбністю, приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава Мариновича, теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.
Военная реформа Петра I включала комплекс государственных мероприятий по реорганизации системы комплектования армии и военного управления, созданию регулярного военно-морского флота, совершенствованию вооружения, выработке и внедрению новой системы обучения и воспитания военнослужащих.
В ходе военных реформ Петра была упразднена прежняя военная организация: дворянское и стрелецкое войско и полки "нового строя" (воинские части, сформированные в XVII веке в России по образцу западноевропейских армий). Эти полки пошли на формирование регулярной армии и составили ее ядро.