Переход к христианству имел огромное значение и сказался на всех сферах жизни общества. крещение преодолеть языческий изоляционизм восточных славян, объединило их в единое общество, создав духовную основу государственности. став христианином, человек переставал себя ощущать только частью какого либо локального коллектива (семьи, общины, племени, в дальнейшем - сословия) , все более осознавая себя православным. христианская церковь, стремясь к стабильности, осуждала как социальные протесты и насилие со стороны низов общества, так и чрезмерную тягу к богатствам и насилие со стороны его верхов. при этом она формировала уважение к власти, т. к. “несть власти не от бога”, воспитывала терпимость к ближнему. да и в целом, христианство, резко противопоставляя идеальное материальному, способствовало духовному развитию человека. принятие христианства повлекло за собой и качественные сдвиги в развитии культуры. распространяется письменность, летописание, появляются первые рукописные книги, преимущественно церковного содержания. византии и болгарии русь познакомилась с достижениями античной культуры. принятие христианства повлекло за собой зарождение каменного зодчества, возникновение иконописи, фресковой живописи. в монастырях велось летописание. крупные церковные храмы типа софийского собора в киеве становились центрами духовной жизни, символами могущества и святости руси. православная церковь не только образовывала, но и воспитывала общество. смягчая нравы, церковь упорно боролась против многоженства и других языческих пережитков, активно выступала она и против рабства. таким образом, христианизация способствовала формированию цивилизации, ставшей разновидностью христианского европейского мира. в то же время своеобразие православия определило и значительные отличия цивилизации от европейской. основу христианского учения представляет идея индивидуального “спасения”, достигаемого путем нравственного самосовершенствования и духовного очищения. приближение к богу достигается через подавление в себе всего плотского и материального, дьявольского. на руси же в условиях сохранения общины и коллективистских принципов, идея личности не получила должного развития, христианство воспринималось как учение, указывающее путь спасения для всего народа, или, как будут говорить славянофилы в х1х в. , -соборной личности. в итоге, западноевропейское “прочтение” христианства, исходящее из того, что спасение человека зависит от его собственной воли, открывало больше возможности для самостоятельности, а следовательно и внутренней свободы человека, что создавало духовные предпосылки для становленияличности и достижения ею внешней свободы. в результате этой активности личности и происходило более динамичное развитие европейских стран. православие, воспринимая общество как единое целое, которому каждый человек обязан служить, побуждало личность жертвовать своими интересами во имя общего. более требовательно оно относилось и к человеку, ориентируя его не на внешнее обустройство мира, а на достижение морального совершенства это приводило к аскетизму, стремлению не приспособить мир согласно своим потребностям, а качественно преобразовать его, добившись коллективного спасения. однако трудность достижения как духовного совершенства, так и особенно одухотворения мира, его спасения, часто приводила к разочарованию и, в итоге, - к отпадению человека от бога. в эти периоды были отмечены народными бунтами, преступлениями и другими социальными бедствиями. переходы же от одной крайности к другой, т. е. от стремления к идеалу, а затем - к резкому отказу от него, определяли циклический, инверсионный характер .
ЦНК утворив Національний Уряд і таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусі і Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаючись послабити організації «червоних», уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників, що послужило приводом до повстання. 10(22) січня 1863 року ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на імперські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із подальшою компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. У збройних загонах на Київщині та Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагалися чинити опір імперськими військам, але вже наприкінці травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 року ЦНК перетворився в Національний уряд (НУ), створив розгалужену підпільну адміністративну мережу (поліція, податки, пошта тощо), яка тривалий час успішно діяла паралельно з імперською адміністрацією. Від початку повстання виявились значні розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання диктаторів — спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» — не принесли бажаних наслідків. Західні держави обмежилися дипломатичними демаршами.
У червні-липні 1863 року в результаті репресій Муравйова від підтримки повстання відійшли поміщики Литви і Білорусі. Тоді до складу Віленського комітету був повернутий Калиновський, а 31 липня 1863 року очолив його. 22 серпня Калиновському були передані повноваження комісара варшавського уряду у Вільні. Таким чином, в руках Калиновського була зосереджена вся повнота влади в повстанській організації на землях Литви і Білорусі. На найважливіші посади Калиновський поставив своїх однодумців — так, В. Врублевський став воєначальником Гродненського воєводства, І. Ямант — комісаром у Мінську, А. Мацкевич — військовим організатором збройних сил Ковенського воєводства.
Однак, і новому складу керівництва не вдалося досягти перелому у воєнних діях. Під початок вересня 1863 року повстання в литовсько-білоруських губерніях було практично придушено.
17 жовтня 1863 року «червоні», опанувавши НУ, призначили нового диктатора — генерала Р. Траугутта. Спроби Р. Траугутта посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 року імператор призначив генерал-губернатором Литви і Білорусі (Північно-Західного краю) М. Муравйова, а намісником Королівства — Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдалися до жорстоких репресій і терору, включно з покаранням на смерть священиків, які духовно підтримували борців проти імперсько-російського гноблення.
16 грудня в Ковно російська влада повісила Антона Мацкевича, призначеного Калиновським організатора збройних сил Ковенського воєводства. 21 і 30 грудня були повішені друзі Калиновського Гнат Зданович і Тит Далівський.[2]
Водночас на початку березня 1864 року уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилася на вигідніших для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 року повстання було придушено, тільки окремі загони протрималися до початку 1865 року. У ніч на 29 січня 1864 року голова повстання в Білорусі та Литві Кастусь Калиновський був арештований під ім'ям Ігнатія Вітаженца в Святаянскіх стінах зі свічкою в руках. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні учасників стратили, тисячі вислали до Сибіру або віддали до армії, а їхнє майно конфіскували. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польсько-литовських національно-визвольних повстань XIX століття, сприяло зростанню національної свідомості широких верств суспільства колишньої Республіки Обидвох Народів.
ЦНК утворив Національний Уряд і таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусі і Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаючись послабити організації «червоних», уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників, що послужило приводом до повстання. 10(22) січня 1863 року ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на імперські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із подальшою компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. У збройних загонах на Київщині та Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагалися чинити опір імперськими військам, але вже наприкінці травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 року ЦНК перетворився в Національний уряд (НУ), створив розгалужену підпільну адміністративну мережу (поліція, податки, пошта тощо), яка тривалий час успішно діяла паралельно з імперською адміністрацією. Від початку повстання виявились значні розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання диктаторів — спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» — не принесли бажаних наслідків. Західні держави обмежилися дипломатичними демаршами.
У червні-липні 1863 року в результаті репресій Муравйова від підтримки повстання відійшли поміщики Литви і Білорусі. Тоді до складу Віленського комітету був повернутий Калиновський, а 31 липня 1863 року очолив його. 22 серпня Калиновському були передані повноваження комісара варшавського уряду у Вільні. Таким чином, в руках Калиновського була зосереджена вся повнота влади в повстанській організації на землях Литви і Білорусі. На найважливіші посади Калиновський поставив своїх однодумців — так, В. Врублевський став воєначальником Гродненського воєводства, І. Ямант — комісаром у Мінську, А. Мацкевич — військовим організатором збройних сил Ковенського воєводства.
Однак, і новому складу керівництва не вдалося досягти перелому у воєнних діях. Під початок вересня 1863 року повстання в литовсько-білоруських губерніях було практично придушено.
17 жовтня 1863 року «червоні», опанувавши НУ, призначили нового диктатора — генерала Р. Траугутта. Спроби Р. Траугутта посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 року імператор призначив генерал-губернатором Литви і Білорусі (Північно-Західного краю) М. Муравйова, а намісником Королівства — Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдалися до жорстоких репресій і терору, включно з покаранням на смерть священиків, які духовно підтримували борців проти імперсько-російського гноблення.
16 грудня в Ковно російська влада повісила Антона Мацкевича, призначеного Калиновським організатора збройних сил Ковенського воєводства. 21 і 30 грудня були повішені друзі Калиновського Гнат Зданович і Тит Далівський.[2]
Водночас на початку березня 1864 року уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилася на вигідніших для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 року повстання було придушено, тільки окремі загони протрималися до початку 1865 року. У ніч на 29 січня 1864 року голова повстання в Білорусі та Литві Кастусь Калиновський був арештований під ім'ям Ігнатія Вітаженца в Святаянскіх стінах зі свічкою в руках. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні учасників стратили, тисячі вислали до Сибіру або віддали до армії, а їхнє майно конфіскували. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польсько-литовських національно-визвольних повстань XIX століття, сприяло зростанню національної свідомості широких верств суспільства колишньої Республіки Обидвох Народів.
Объяснение: