Запровадження християнства як державної релігіт Ну Украмни 6. Робота в парах. Порівняйте зовнішню політику князя Володи мира Великого та перих київських князів
У 1199 р. Роман Мстиславович, князь волинський, захоплює Галич і створює Галицько-Волинське князівство. І здавалося б, що все круто, але головна проблема князів — непокірні галицькі бояри — залишилася. У 1203 р. Роман Мстиславович захоплює Київ, а у 1205 р. йде в похід у Польщу, де і гине.
Галицько-Волинське князівство за часів Романа Мстиславовича
У 1205-1238 рр. в Галичині заправляють бояри. Сфери впливу над Галицьким і Волинським князівствами розподіляють Угорщина і Польща. Зі Сходу з'являється нова загроза — монголи, яких у 1206 р. об'єднав один з найбільших завойовників у світовій історії — Чингізхан.
Карта походів військ хана Батия.
За 20 років монголи підкорили половину відомого на той час світу і вийшли до кордонів Русі, де у степах кочували половці. Рятуючись, половці мусили просити до в руських князів. Спільна русько-половецька рать виступила в степ у 1223 р., зустрілася з монголами на річці Калка і зазнала катастрофічної поразки.
Але тоді помер Чингісхан і війська повернулися додому.
1238-1240 рр. війська Золотої Орди, держави під проводом хана Батия, двома хвилями проходять Руські землі. У 1240 р. монголи захоплюють Київ і знищують його вщент.
Тим часом у 1238 р. син Романа Данило Галицький захоплює м. Галич та стає правителем Галицько-Волинського князівства (1238-1264).
До того він був з матір'ю у вигнанні в Угорщині. Повернувшись у Галич, він одружився з дочкою тодішнього князя і після його смерті сам зайняв престол.
У 1245 р. відбувається битва під Ярославом і Данило остаточно перемагає боярську опозицію.
Данило Галицький укріпив свою владу у Галицько-Волинському князівстві. Він відновив стосунки з Угорщиною та Польщею, а також зруйновані монголо-татарами міста, звів нові могутні фортеці – Кременець і Холм, що став столицею князівства.
Данило Романович не хотів, щоб міста Галичини й Волині повторили долю Києва. Тому мусив піти на компроміс. У 1245 р. він визнає себе васалом Золотої Орди. Отримує спеціальний дозвіл на правління – ярлик і погоджується на те, що його буде контролювати баскак – спеціальний чиновник хана.
У 1252–1258 рр. князь воює з монголами.
Данило Галицький, син Романа Мстиславовича
Данило Галицький приймає королівську корону в Дорогичині від папи Інокентія IV.
З часом Данило розпочинає переговори з папською курією, а у 1253 р. приймає королівську корону в Дорогичині від папи Інокентія IV, який декларував хрестовий похід проти монголо-татар. Похід не відбувся. Данило не впустив до свого князівства католицьких місіонерів, після чого відносини з курією обірвалися.
Князь Данило, окрім всього, брав участь у війні за австрійський престол 1252–1253 рр. Здійснював успішні походи на Чехію і Польщу, Литву і землю ятвягів.
У 1258 р. Орда присилає нове велике військо. Данило змушений поновити ярлик і навіть зруйнувати укріплення своїх міст.
Галицько-Волинське князівство за часів Данили Галицького, 1254 рік.
Лев Данилович (1264-1301), син Данили Галицького
У 1264 році Данило помер. Нащадки Данила намагалися продовжувати його політику: переносили столицю, думали як вийти з-під монгольскої залежності і воювали з сусідами. Місце Галицько-Волинського князя згодом зайняв син Данила, Лев (1264-1301). Він переніс столицю до міста, названого на власну честь (Львова), а ще повоював з угорцями і поляками. Так Леву вдалося приєднати Люблінську землю та частину Закарпаття з містом Мукачево.
З 1301 по 1308 рр. княжив син Лева, Юрій І. Він титулував себе «королем Русі, князем Володимирії» та переніс свою столицю в місто Володимир-Волинський.
Юрій І втратив Люблінську землю, прилучену батьком. Започаткував союз із Тевтонським орденом.
Великим політичним успіхом Юрія було утворення з його ініціативи окремої Галицької митрополії у 1303 році.
Юрій І, син Лева Даниловича
1308-1323 — Галицько-Волинським князівством правили сини Юрія Лев і Андрій. У 1325 році на престол запросили польського князя Болеслава Тройденовича, який перейшов у православ'я та змінив ім'я на Юрій.
У справи місцевого князівського двору все більше втручалися іноземні радники, міста і землі заповнювали іноземні колоністи. Це не дуже подобалося місцевим боярам. У 1340 році останнього князя об'єднаного Галицького-Волинського князівства, Юрія ІІ Болеслава, отруїли змовники-бояри.
Происхождение кыпчаков. Название кыпчаки встречается в китайских летописях II в. до н.э. На древнекитайском языке их называли "кюйше”. В переводах Н.Я. Бичурина упоминается: "Танри гуннов хан Модэ завоевал динлинов и кюйше (кыпчаков), проживающих на севере страны”. Из этого сообщения можно сделать вывод, что еще до нашей эры кыпчаки были известным племенем у гуннов, которые, по существу, являлись государством. А динлинами, которые жили севернее гуннов, назывались тюркоязычные племена, кочевавшие между Саянскими хребтами, Енисеем и озером Селенга. На берегу Енисея жили киргизы, а западнее их, в северных предгорьях Алтая, жили очень похожие на динлинов и, возможно, родственные им кыпчаки.
О том, что в раннем средневековье существовало Кыпчакское государство, можно прочитать в надписи на Мойыншорском памятнике, выбитой в 759 г. орхонской клинописью: "Тюрки кыпчаки правили 50 лет”. Судя по этим фактам, корни кыпчаков следует искать среди первых тюркских племен, существовавших в древние века. Следовательно, свое происхождение кыпчаки ведут от местных родов и племен.
Ранняя история кыпчаков. Взаимоотношения кыпчаков с тюрко- огузскими племенами. Если в IV в. кыпчаки входили в племя гуннов, то уже в IV—VII вв., по сведениям китайских письменных источников, они завоевали своих соседей — племена янъто и образовали свое объединение сеяныпо. При этом сами были зависимы от тюркских каганатов. В VII в. кыпчаки возглавляют на севере Монголии племена он теле, или огузов. Из этого объединения в 630 г. кыпчаки (сеяньто) выходят и создают в Отекене свое кыпчакское государство Сир, или Кыпчакию. Они завоевывают киргизов, проживавших на Енисее.
Взаимоотношения кыпчаков с тюрко-огузскими племенами начались в IV—VI вв. Если в первое время тогуз-огузы подчинялись кыпчакам, то в 646 г. они разгромили их и получили независимость.
Однако кыпчаки объединяются с тюрками и создают в Центральной Азии мощное государство. По некоторым данным, оно имело 200- тысячное войско. В 691 г. кыпчаки разбивают войска уйгуров, находящихся во главе союза "девяти огузов”, и завоевывают земли Отекена. Таким образом, регион был под началом кыпчаков, пока в 742 г. государство не распалось.
Этноним "кыпчак” впервые упоминается в древнетюркском руническом памятнике. Первый памятник — надписи на Мойыншорском надгробье. Затем о кыпчаках упоминается в записях арабского путешественника Ибн Хордадбеха, в которых он приводит список тюркских племен VIII в. После этого данные о кыпчаках встречаются во многих источниках различных стран.
В VIII в. кыпчаки основательно закрепляются на территории Центрального Казахстана. По сведениям Худуд аль-Алама, этот регион назывался "Земля кыпчаков”. Южнее кыпчаков, от озера Балхаш до Аральского моря, кочевали башкиры. По мнению Р.Г. Кузеева, башкиры постепенно передвигались на запад и объединялись с печенегами. Видимо, на их продвижение на запад повлияло образование мощного кыпчакского владения. После них и сами кыпчаки стали перемещаться в сторону Сырдарьи. Но главной причиной такой миграции было то, что в Поволжье появились кимакские племена, которые стали расширять свою территорию и теснить своих соседей кыпчаков.
В середине IX в. в кимакский союз вливаются племена эймуров, байандуров, татар, которые раньше входили в Уйгурский каганат. С этого периода кимаки в своем составе имели семь племен: эймуры, имаки, татары, байандуры, кыпчаки, ланиказы, аджи.
Самым крупным племенем, находившимся под влиянием Кимакского каганата, были кыпчаки. Из всех племен этого объединения они были наиболее близки к кимакам.
В X в. кыпчаки начали переходить к самоуправлению, стремясь к независимости. С этой целью они начинают свое продвижение на запад, юго-запад и к северному побережью Арала. И уже к середине XI в. они доходят до границ Хорезма на берегу Сырдарьи и здесь останавливаются.
У 1199 р. Роман Мстиславович, князь волинський, захоплює Галич і створює Галицько-Волинське князівство. І здавалося б, що все круто, але головна проблема князів — непокірні галицькі бояри — залишилася. У 1203 р. Роман Мстиславович захоплює Київ, а у 1205 р. йде в похід у Польщу, де і гине.
Галицько-Волинське князівство за часів Романа Мстиславовича
У 1205-1238 рр. в Галичині заправляють бояри. Сфери впливу над Галицьким і Волинським князівствами розподіляють Угорщина і Польща. Зі Сходу з'являється нова загроза — монголи, яких у 1206 р. об'єднав один з найбільших завойовників у світовій історії — Чингізхан.
Карта походів військ хана Батия.
За 20 років монголи підкорили половину відомого на той час світу і вийшли до кордонів Русі, де у степах кочували половці. Рятуючись, половці мусили просити до в руських князів. Спільна русько-половецька рать виступила в степ у 1223 р., зустрілася з монголами на річці Калка і зазнала катастрофічної поразки.
Але тоді помер Чингісхан і війська повернулися додому.
1238-1240 рр. війська Золотої Орди, держави під проводом хана Батия, двома хвилями проходять Руські землі. У 1240 р. монголи захоплюють Київ і знищують його вщент.
Тим часом у 1238 р. син Романа Данило Галицький захоплює м. Галич та стає правителем Галицько-Волинського князівства (1238-1264).
До того він був з матір'ю у вигнанні в Угорщині. Повернувшись у Галич, він одружився з дочкою тодішнього князя і після його смерті сам зайняв престол.
У 1245 р. відбувається битва під Ярославом і Данило остаточно перемагає боярську опозицію.
Данило Галицький укріпив свою владу у Галицько-Волинському князівстві. Він відновив стосунки з Угорщиною та Польщею, а також зруйновані монголо-татарами міста, звів нові могутні фортеці – Кременець і Холм, що став столицею князівства.
Данило Романович не хотів, щоб міста Галичини й Волині повторили долю Києва. Тому мусив піти на компроміс. У 1245 р. він визнає себе васалом Золотої Орди. Отримує спеціальний дозвіл на правління – ярлик і погоджується на те, що його буде контролювати баскак – спеціальний чиновник хана.
У 1252–1258 рр. князь воює з монголами.
Данило Галицький, син Романа Мстиславовича
Данило Галицький приймає королівську корону в Дорогичині від папи Інокентія IV.
З часом Данило розпочинає переговори з папською курією, а у 1253 р. приймає королівську корону в Дорогичині від папи Інокентія IV, який декларував хрестовий похід проти монголо-татар. Похід не відбувся. Данило не впустив до свого князівства католицьких місіонерів, після чого відносини з курією обірвалися.
Князь Данило, окрім всього, брав участь у війні за австрійський престол 1252–1253 рр. Здійснював успішні походи на Чехію і Польщу, Литву і землю ятвягів.
У 1258 р. Орда присилає нове велике військо. Данило змушений поновити ярлик і навіть зруйнувати укріплення своїх міст.
Галицько-Волинське князівство за часів Данили Галицького, 1254 рік.
Лев Данилович (1264-1301), син Данили Галицького
У 1264 році Данило помер. Нащадки Данила намагалися продовжувати його політику: переносили столицю, думали як вийти з-під монгольскої залежності і воювали з сусідами. Місце Галицько-Волинського князя згодом зайняв син Данила, Лев (1264-1301). Він переніс столицю до міста, названого на власну честь (Львова), а ще повоював з угорцями і поляками. Так Леву вдалося приєднати Люблінську землю та частину Закарпаття з містом Мукачево.
З 1301 по 1308 рр. княжив син Лева, Юрій І. Він титулував себе «королем Русі, князем Володимирії» та переніс свою столицю в місто Володимир-Волинський.
Юрій І втратив Люблінську землю, прилучену батьком. Започаткував союз із Тевтонським орденом.
Великим політичним успіхом Юрія було утворення з його ініціативи окремої Галицької митрополії у 1303 році.
Юрій І, син Лева Даниловича
1308-1323 — Галицько-Волинським князівством правили сини Юрія Лев і Андрій. У 1325 році на престол запросили польського князя Болеслава Тройденовича, який перейшов у православ'я та змінив ім'я на Юрій.
У справи місцевого князівського двору все більше втручалися іноземні радники, міста і землі заповнювали іноземні колоністи. Це не дуже подобалося місцевим боярам. У 1340 році останнього князя об'єднаного Галицького-Волинського князівства, Юрія ІІ Болеслава, отруїли змовники-бояри.
Происхождение кыпчаков. Название кыпчаки встречается в китайских летописях II в. до н.э. На древнекитайском языке их называли "кюйше”. В переводах Н.Я. Бичурина упоминается: "Танри гуннов хан Модэ завоевал динлинов и кюйше (кыпчаков), проживающих на севере страны”. Из этого сообщения можно сделать вывод, что еще до нашей эры кыпчаки были известным племенем у гуннов, которые, по существу, являлись государством. А динлинами, которые жили севернее гуннов, назывались тюркоязычные племена, кочевавшие между Саянскими хребтами, Енисеем и озером Селенга. На берегу Енисея жили киргизы, а западнее их, в северных предгорьях Алтая, жили очень похожие на динлинов и, возможно, родственные им кыпчаки.
О том, что в раннем средневековье существовало Кыпчакское государство, можно прочитать в надписи на Мойыншорском памятнике, выбитой в 759 г. орхонской клинописью: "Тюрки кыпчаки правили 50 лет”. Судя по этим фактам, корни кыпчаков следует искать среди первых тюркских племен, существовавших в древние века. Следовательно, свое происхождение кыпчаки ведут от местных родов и племен.
Ранняя история кыпчаков. Взаимоотношения кыпчаков с тюрко- огузскими племенами. Если в IV в. кыпчаки входили в племя гуннов, то уже в IV—VII вв., по сведениям китайских письменных источников, они завоевали своих соседей — племена янъто и образовали свое объединение сеяныпо. При этом сами были зависимы от тюркских каганатов. В VII в. кыпчаки возглавляют на севере Монголии племена он теле, или огузов. Из этого объединения в 630 г. кыпчаки (сеяньто) выходят и создают в Отекене свое кыпчакское государство Сир, или Кыпчакию. Они завоевывают киргизов, проживавших на Енисее.
Взаимоотношения кыпчаков с тюрко-огузскими племенами начались в IV—VI вв. Если в первое время тогуз-огузы подчинялись кыпчакам, то в 646 г. они разгромили их и получили независимость.
Однако кыпчаки объединяются с тюрками и создают в Центральной Азии мощное государство. По некоторым данным, оно имело 200- тысячное войско. В 691 г. кыпчаки разбивают войска уйгуров, находящихся во главе союза "девяти огузов”, и завоевывают земли Отекена. Таким образом, регион был под началом кыпчаков, пока в 742 г. государство не распалось.
Этноним "кыпчак” впервые упоминается в древнетюркском руническом памятнике. Первый памятник — надписи на Мойыншорском надгробье. Затем о кыпчаках упоминается в записях арабского путешественника Ибн Хордадбеха, в которых он приводит список тюркских племен VIII в. После этого данные о кыпчаках встречаются во многих источниках различных стран.
В VIII в. кыпчаки основательно закрепляются на территории Центрального Казахстана. По сведениям Худуд аль-Алама, этот регион назывался "Земля кыпчаков”. Южнее кыпчаков, от озера Балхаш до Аральского моря, кочевали башкиры. По мнению Р.Г. Кузеева, башкиры постепенно передвигались на запад и объединялись с печенегами. Видимо, на их продвижение на запад повлияло образование мощного кыпчакского владения. После них и сами кыпчаки стали перемещаться в сторону Сырдарьи. Но главной причиной такой миграции было то, что в Поволжье появились кимакские племена, которые стали расширять свою территорию и теснить своих соседей кыпчаков.
В середине IX в. в кимакский союз вливаются племена эймуров, байандуров, татар, которые раньше входили в Уйгурский каганат. С этого периода кимаки в своем составе имели семь племен: эймуры, имаки, татары, байандуры, кыпчаки, ланиказы, аджи.
Самым крупным племенем, находившимся под влиянием Кимакского каганата, были кыпчаки. Из всех племен этого объединения они были наиболее близки к кимакам.
В X в. кыпчаки начали переходить к самоуправлению, стремясь к независимости. С этой целью они начинают свое продвижение на запад, юго-запад и к северному побережью Арала. И уже к середине XI в. они доходят до границ Хорезма на берегу Сырдарьи и здесь останавливаются.