8 (20) сентября 1802 г. на основании Манифеста Александра I «Об учреждении министерств» вместо существовавших ранее коллегий в России было образовано 8 министерств: военно-сухопутных сил, военно-морских сил, иностранных дел, юстиции, коммерции, народного финансов и внутренних дел.
Каждое министерство получило «Наказ» (положение), которым определялись его задачи. Самым большим и многопрофильным стало Министерство внутренних дел. Провозглашалось, что каждый министр будет иметь инструкцию, которая точно определит объём его полномочий. Все во превышавшие министерскую власть, разрешались императором на основании министерского доклада.
Структурные подразделения в министерствах строились по функциональному принципу. Они назывались экспедициями, впоследствии — департаментами. Координация деятельности министерств происходила в рамках Комитета министров, на заседаниях которого часто присутствовал и император Александр I.
В основание новой системы вместо прежнего коллегиального начала была положена единоличная власть и ответственность: министр один управлял своим ведомством при канцелярии и подчиненных учреждений, он один и должен был отвечать за все упущения в министерстве.
Для обсуждения важнейших государственных дел и законов вместо случайных и временных совещаний, созывавшихся Екатериной II и Павлом I, Александр I учредил «Совет непременный», состоявший из 12 представителей титулованной знати.
В 1811 г. внутренняя организация, порядок деятельности и права министерств были определены «Общим учреждением министерств». Министры имели одного или несколько заместителей, являлись членами Комитета министров и Государственного совета, и должны были присутствовать в Сенате. Общее делопроизводство велось в канцеляриях министров, и порядок его сохранялся до 1917 г.
Наиболее значительные изменения в составе министерств, их названии и количестве происходили в 1905–1917 гг. После установления советской власти в 1917 г. на базе министерств были созданы народные комиссариаты (наркоматы), которые в 1946 г. вновь были преобразованы в министерства. После ряда преобразований министерства и сегодня сохраняются в Российской Федерации в качестве важного инструмента исполнительной власти.
Українська інтелігенція — творці інтелектуальних, духовних цінностей українського народу[1].
Сформувалася в XIX ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися на українських теренах. Виразниками цих традицій у давні часи була протоінтелігенція – духовно багаті, а в більш пізні часи ще й високоосвічені особистості. В додержавний період людської історії домінуючою формою духовного життя була релігія, а своєрідною "протоінтелігенцією" були жерці (див. Волхви). Саме від духовних осіб тих віків веде свій "родовід" давньоукраїнська протоінтелігенція. Визначальною віхою в історії її розвитку було запровадження християнства в Київській Русі (див. Хрещення Київської Русі): церква монополізувала суспільні функції збереження й відтворення культурного доробку всього суспільства, а отже й процес духовного збереження та відтворення самої протоінтелігенції (див., наприклад, Літописання), і водночас стала джерелом державотворчої ідеології. Ці обставини істотно вплинули на усвідомлення протоінтелігенцією свого призначення в суспільстві та обумовили певні зрушення в її соціальній природі. Зокрема,
по-перше, церковна протоінтелігенція формувалася за рахунок різних верств суспільства – і демократичних "низів", і феодальних "верхів", адже до стану церковнослужителів міг потрапити будь-хто з віруючих,
по-друге, церковна протоінтелігенція за своїм ставленням до держави була однорідною – вона захищала і підтримувала інтереси владної верхівки. Соціальна ієрархія та суспільний стандарт того часу жорстко регламентували діяльність протоінтелігенції. Втім, з часом у діях "протоінтелігенції" як когорти освічених людей почала проявлятися дуалістичність природи освіченості: у процесі самовідтворення вона продукувала як тих, хто обслуговував державну систему, так і опозиціонерів, духовних "дисидентів", речників численних "єресів". З часом ця дуалістичність стала родовою ознакою інтелігенції.
8 (20) сентября 1802 г. на основании Манифеста Александра I «Об учреждении министерств» вместо существовавших ранее коллегий в России было образовано 8 министерств: военно-сухопутных сил, военно-морских сил, иностранных дел, юстиции, коммерции, народного финансов и внутренних дел.
Каждое министерство получило «Наказ» (положение), которым определялись его задачи. Самым большим и многопрофильным стало Министерство внутренних дел. Провозглашалось, что каждый министр будет иметь инструкцию, которая точно определит объём его полномочий. Все во превышавшие министерскую власть, разрешались императором на основании министерского доклада.
Структурные подразделения в министерствах строились по функциональному принципу. Они назывались экспедициями, впоследствии — департаментами. Координация деятельности министерств происходила в рамках Комитета министров, на заседаниях которого часто присутствовал и император Александр I.
В основание новой системы вместо прежнего коллегиального начала была положена единоличная власть и ответственность: министр один управлял своим ведомством при канцелярии и подчиненных учреждений, он один и должен был отвечать за все упущения в министерстве.
Для обсуждения важнейших государственных дел и законов вместо случайных и временных совещаний, созывавшихся Екатериной II и Павлом I, Александр I учредил «Совет непременный», состоявший из 12 представителей титулованной знати.
В 1811 г. внутренняя организация, порядок деятельности и права министерств были определены «Общим учреждением министерств». Министры имели одного или несколько заместителей, являлись членами Комитета министров и Государственного совета, и должны были присутствовать в Сенате. Общее делопроизводство велось в канцеляриях министров, и порядок его сохранялся до 1917 г.
Наиболее значительные изменения в составе министерств, их названии и количестве происходили в 1905–1917 гг. После установления советской власти в 1917 г. на базе министерств были созданы народные комиссариаты (наркоматы), которые в 1946 г. вновь были преобразованы в министерства. После ряда преобразований министерства и сегодня сохраняются в Российской Федерации в качестве важного инструмента исполнительной власти.
Українська інтелігенція — творці інтелектуальних, духовних цінностей українського народу[1].
Сформувалася в XIX ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися на українських теренах. Виразниками цих традицій у давні часи була протоінтелігенція – духовно багаті, а в більш пізні часи ще й високоосвічені особистості. В додержавний період людської історії домінуючою формою духовного життя була релігія, а своєрідною "протоінтелігенцією" були жерці (див. Волхви). Саме від духовних осіб тих віків веде свій "родовід" давньоукраїнська протоінтелігенція. Визначальною віхою в історії її розвитку було запровадження християнства в Київській Русі (див. Хрещення Київської Русі): церква монополізувала суспільні функції збереження й відтворення культурного доробку всього суспільства, а отже й процес духовного збереження та відтворення самої протоінтелігенції (див., наприклад, Літописання), і водночас стала джерелом державотворчої ідеології. Ці обставини істотно вплинули на усвідомлення протоінтелігенцією свого призначення в суспільстві та обумовили певні зрушення в її соціальній природі. Зокрема,
по-перше, церковна протоінтелігенція формувалася за рахунок різних верств суспільства – і демократичних "низів", і феодальних "верхів", адже до стану церковнослужителів міг потрапити будь-хто з віруючих,
по-друге, церковна протоінтелігенція за своїм ставленням до держави була однорідною – вона захищала і підтримувала інтереси владної верхівки. Соціальна ієрархія та суспільний стандарт того часу жорстко регламентували діяльність протоінтелігенції. Втім, з часом у діях "протоінтелігенції" як когорти освічених людей почала проявлятися дуалістичність природи освіченості: у процесі самовідтворення вона продукувала як тих, хто обслуговував державну систему, так і опозиціонерів, духовних "дисидентів", речників численних "єресів". З часом ця дуалістичність стала родовою ознакою інтелігенції.