Цьому сприяв ряд внутрішніх та зовнішніх чинників:
1) Високий рівень популярності Юлія Цезаря, як військового генія, оратора та, просто, надійного керівника;
2) Громадянські війни та постійні міжусобиці послаблювали не тільки Рим, але й спричинювали майбутні негаразди;
3) Фінансовий борг, пуста казна держави;
4) Високий рівень безробіття у країні;
5) Вміння Юлія Цезаря використовувати надзвичайні ситуації на свою користь, тим самим показуючи необхідність свого панування;
6) Відкрита конфронтація та безжалісне придушення опозиційних сил та опонентів;
7) Збільшення кола лояльних людей через мистецтво переконання та корупційні дії.
Объяснение:
Юлій Цезар був першим римлянином в історії, якого офіційно боготворили. Постановою Римського сенату 1 січня 42 р. до н.е. йому посмертно було присвоєно титул Divus Iulius (божественний / обожнений Юлій). Поява комети під час ігор на його честь було прийнято як підтвердження його божественності. Хоча його храм не був освячений до смерті, він, можливо, отримав божественні почесті ще за життя. І Октавіан, і Марк Антоній пропагували культ Divus Iulius. Після смерті Цезаря Октавіан, як прийомний син Цезаря, прийняв титул Divi Filius (син бога).
На літо 1907 р. стало очевидно, що суспільно-політичний і національний рухи в Російській імперії, у т. ч. і в Україні були владою придушені. Політичні партії пішли в підпілля. Уряд П. Столипіна став на шлях авторитаризму, одночасно передбачав здійснення реформи місцевого самоврядування і судочинства, запровадження страхування робітників і загальної початкової освіти. Другим напрямком авторитарної політики з боку влади була організація терору проти робітників, селян, представників інтелігенції, котрі брали участь у революційній боротьбі. Різні місцевості України ще тривалий час перебували в умовах воєнного стану, або стану надзвичайної охорони, в них діяли військово-польові суди. У селах і містах жорстоко розправлялися з людьми козачі сотні, військові команди й чорносотенні загони. Були заарештовані депутати ІІ Державної думи від лівої фракції. П. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше арештовувати, більше стріляти… Переконання залиште, дійте вогнем…». У цей період військово-польові суди ухвалили понад 5 тис. смертних вироків тим, хто був активним учасником революційних подій. Найбільших репресій зазнали соціал-демократи, есери. У тюрмах без суду перебували десятки тисяч людей. Шибениці, які називали «столипінськими галстуками», споруджували в багатьох населених пунктах. Окрім того, у деяких містах влаштовували показові судові процеси, мета яких полягала в тому, щоб залякати населення. На таких процесах виносили жорстокі вироки. Так, наприкінці 1908 р. у Катеринославі військовий суд розглянув справу про 131 учасника збройного повстання 1905 р. у Юзівці (нині Донецьк). Вісім з них – П. Бабич, А. Ващеєв, В. Григоращенко, О. Зубарєв, І. Митусов, Г. Ткаченко, В. Шмурілович, А. Щербаков – були засуджені до страти через повішання.
Діяльність П. Столипіна дуже влучно характеризують сказані ним слова: «Я схопив революцію за горло і я її задушу, … якщо мене не вб’ють». Урядові сили ліквідовували демократичні організації, робітничі профспілки, передусім звільняли з роботи і всіляко переслідували учасників і симпатиків революції, закривали немонархічні газети і журнали тощо.
Посилення національного гніту, заборона царським урядом функціонування у видавничій сфері української мови – це був третій напрямок авторитарної політики уряду. У 1908 р. 37 депутатів від України внесли на розгляд ІІІ Державної думи законопроект про дозвіл викладання «в початкових школах місцевостей з малоруським населенням» рідною для нього українською мовою. Однак дума не схвалила цього законопроекту. Сенат у тому ж році видав указ про шкідливість культурної і просвітницької діяльності в Україні.
В 1907 р. заборонено вживання української мови в навчальних закладах та адміністративних установах. У школах не можна було співати українських пісень. Почалось закриття «Просвіт», українських клубів і музично-драматичних театрів. Влада не дозволяла публічно вшановувати пам’ять Т. Шевченка. Українців П. Столипін у 1910 р. оголосив «інородцями» й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цьому ж контексті треба розглядати заборону вживання назви «Україна», будівництва пам’ятника Т. Шевченку в Каневі й інші репресивні заходи російського уряду.
Таким чином, царський уряд спланував і поспішав якомога швидше зреалізувати свій курс на придушення революції, в т. ч. в губерніях на території України, здійснював авторитарну політику, переслідував українські партії, громадські організації та особи, які виступали за відродження української культури і державності.
Цьому сприяв ряд внутрішніх та зовнішніх чинників:
1) Високий рівень популярності Юлія Цезаря, як військового генія, оратора та, просто, надійного керівника;
2) Громадянські війни та постійні міжусобиці послаблювали не тільки Рим, але й спричинювали майбутні негаразди;
3) Фінансовий борг, пуста казна держави;
4) Високий рівень безробіття у країні;
5) Вміння Юлія Цезаря використовувати надзвичайні ситуації на свою користь, тим самим показуючи необхідність свого панування;
6) Відкрита конфронтація та безжалісне придушення опозиційних сил та опонентів;
7) Збільшення кола лояльних людей через мистецтво переконання та корупційні дії.
Объяснение:
Юлій Цезар був першим римлянином в історії, якого офіційно боготворили. Постановою Римського сенату 1 січня 42 р. до н.е. йому посмертно було присвоєно титул Divus Iulius (божественний / обожнений Юлій). Поява комети під час ігор на його честь було прийнято як підтвердження його божественності. Хоча його храм не був освячений до смерті, він, можливо, отримав божественні почесті ще за життя. І Октавіан, і Марк Антоній пропагували культ Divus Iulius. Після смерті Цезаря Октавіан, як прийомний син Цезаря, прийняв титул Divi Filius (син бога).
На літо 1907 р. стало очевидно, що суспільно-політичний і національний рухи в Російській імперії, у т. ч. і в Україні були владою придушені. Політичні партії пішли в підпілля. Уряд П. Столипіна став на шлях авторитаризму, одночасно передбачав здійснення реформи місцевого самоврядування і судочинства, запровадження страхування робітників і загальної початкової освіти. Другим напрямком авторитарної політики з боку влади була організація терору проти робітників, селян, представників інтелігенції, котрі брали участь у революційній боротьбі. Різні місцевості України ще тривалий час перебували в умовах воєнного стану, або стану надзвичайної охорони, в них діяли військово-польові суди. У селах і містах жорстоко розправлялися з людьми козачі сотні, військові команди й чорносотенні загони. Були заарештовані депутати ІІ Державної думи від лівої фракції. П. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше арештовувати, більше стріляти… Переконання залиште, дійте вогнем…». У цей період військово-польові суди ухвалили понад 5 тис. смертних вироків тим, хто був активним учасником революційних подій. Найбільших репресій зазнали соціал-демократи, есери. У тюрмах без суду перебували десятки тисяч людей. Шибениці, які називали «столипінськими галстуками», споруджували в багатьох населених пунктах. Окрім того, у деяких містах влаштовували показові судові процеси, мета яких полягала в тому, щоб залякати населення. На таких процесах виносили жорстокі вироки. Так, наприкінці 1908 р. у Катеринославі військовий суд розглянув справу про 131 учасника збройного повстання 1905 р. у Юзівці (нині Донецьк). Вісім з них – П. Бабич, А. Ващеєв, В. Григоращенко, О. Зубарєв, І. Митусов, Г. Ткаченко, В. Шмурілович, А. Щербаков – були засуджені до страти через повішання.
Діяльність П. Столипіна дуже влучно характеризують сказані ним слова: «Я схопив революцію за горло і я її задушу, … якщо мене не вб’ють». Урядові сили ліквідовували демократичні організації, робітничі профспілки, передусім звільняли з роботи і всіляко переслідували учасників і симпатиків революції, закривали немонархічні газети і журнали тощо.
Посилення національного гніту, заборона царським урядом функціонування у видавничій сфері української мови – це був третій напрямок авторитарної політики уряду. У 1908 р. 37 депутатів від України внесли на розгляд ІІІ Державної думи законопроект про дозвіл викладання «в початкових школах місцевостей з малоруським населенням» рідною для нього українською мовою. Однак дума не схвалила цього законопроекту. Сенат у тому ж році видав указ про шкідливість культурної і просвітницької діяльності в Україні.
В 1907 р. заборонено вживання української мови в навчальних закладах та адміністративних установах. У школах не можна було співати українських пісень. Почалось закриття «Просвіт», українських клубів і музично-драматичних театрів. Влада не дозволяла публічно вшановувати пам’ять Т. Шевченка. Українців П. Столипін у 1910 р. оголосив «інородцями» й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цьому ж контексті треба розглядати заборону вживання назви «Україна», будівництва пам’ятника Т. Шевченку в Каневі й інші репресивні заходи російського уряду.
Таким чином, царський уряд спланував і поспішав якомога швидше зреалізувати свій курс на придушення революції, в т. ч. в губерніях на території України, здійснював авторитарну політику, переслідував українські партії, громадські організації та особи, які виступали за відродження української культури і державності.
Объяснение: