Fe(oh)2–> fe2o3 уровнение реакции

Процес розчинення – це взаємодія частинок розчиненої речовини з молекулами розчинника, який супроводжується виділенням або поглинання теплоти.

Голандський хімік Я. Х. Вант-Гофф і німецький хімік В. Оствальд довели дифузію газів. Шведський учений С. А. Арреніус (1859 – 1927) довів наявність фізичного процесу дифузії у розчинах. Підтвердженням цього є рівномірне забарвлення розчинів під час розчинення забарвлених речовин.

Дифузія купрум (ІІ) сульфату
Рис.18. Дифузія купрум (ІІ) сульфату.
Д. І. Менделєєв створив хімічну теорію розчинів. Згідно з цією теорією під час розчинення утворюються сольвати – нестійкі хімічні сполуки розчиненої речовини з розчинником (у разі водних розчинів – гідрати). Особливо схильні до гідратації йони. Йони приєднують полярні молекули води, в результаті утворюються гідратовані йони. Багато з таких гідратованих йонів неміцні й легко розкладаються.

Якщо, наприклад, кухонну сіль помістити у воду, то можна помітити, як маса твердої речовини поступово зменшується. У процесі розчинення молекули води притягуються своїми негативними полюсами до позитивно заряджених йонів натрію, а позитивними полюсами – до негативно заряджених хлорид-іонів. У результаті цього зв’язок між йонами в солі послаблюється й кристалічна решітка руйнується. У розчині утворюються тимчасові сполуки гідрат-іони Натрію та гідрат-іони Хлору.

40 г                                                                         Х г, Х л
Ca         +          2HCl         =         CaCl2         +       H2

n = 1 моль                                                            n = 1 моль

Mr = 40 г/моль                                                   Mr = 2 г/моль       Vm=22,4 л/моль

m = 40 г                                                             m = 2 г                   V = 22,4 л

40 г Са      -     Х г Н2

40 г Са     -      2 г Н2

m(H2) = 40 * 2 / 40 = 2 г

40 г Са     -     Х л Н2

40 г Са    -   22,4 л Н2

V(H2) = 40 * 22,4 / 40 = 22,4 л