Когда знаешь, о чем поговорить с человеком, это – признак взаимной симпатии. Когда вам есть о чем вместе , это – начало настоящей дружбы.
Себя надо любить и хвалить. Не поручать же такое ответственное дело чужим людям.
Человек просто не может страдать дольше, чем он может страдать. Исчерпав свои возможности, мы вольно или невольно переключаемся на другие дела, и это – величайшее из благ.
Пошли домой, сэр Макс. Будем жрать, грустить и думать.
Видите ли, я с рождения абсолютно уверен, что совершенно замечателен сам по себе, и никакая дурная репутация мне не повредит. То есть, я слишком самовлюблен, чтобы утруждать себя попытками самоутвердиться, если вы понимаете, что я имею в виду…
Судьба не ду*а, зря людей сводить не станет.
Меня опять подвела дурацкая привычка посещать чужие монастыри, с энтузиазмом размахивая собственным уставом.
Коли я читав повість А. Я. Чайковського “За сестрою”, мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої – окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає
особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.
Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.
Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на
вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеимана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію – знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.
Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.
Когда знаешь, о чем поговорить с человеком, это – признак взаимной симпатии. Когда вам есть о чем вместе , это – начало настоящей дружбы.
Себя надо любить и хвалить. Не поручать же такое ответственное дело чужим людям.
Человек просто не может страдать дольше, чем он может страдать. Исчерпав свои возможности, мы вольно или невольно переключаемся на другие дела, и это – величайшее из благ.
Пошли домой, сэр Макс. Будем жрать, грустить и думать.
Видите ли, я с рождения абсолютно уверен, что совершенно замечателен сам по себе, и никакая дурная репутация мне не повредит. То есть, я слишком самовлюблен, чтобы утруждать себя попытками самоутвердиться, если вы понимаете, что я имею в виду…
Судьба не ду*а, зря людей сводить не станет.
Меня опять подвела дурацкая привычка посещать чужие монастыри, с энтузиазмом размахивая собственным уставом.
Объяснение:
Відповідь:
Коли я читав повість А. Я. Чайковського “За сестрою”, мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої – окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає
особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.
Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.
Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на
вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеимана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію – знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.
Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.
/