1. Известный историк В. О. Ключевский отмечал, что в "Капитанской донис" больше истории, нежели в "Истории Пугачёвского бунта", которая кажется длинным объяснительным примечанием к рома- ну». Что создает исторический колорит в повести?
«Мій дух, як ніч...». Цей вірш (1815) вважається одним з найяскравіших зразків звернення Байрона-лірика до мотивів «світової скорботи». Вірш увіходить до циклу «Єврейські мелодії» і спирається на біблійні образи та сюжети, зокрема на епізод 16-ї глави І Книги Царств (вірші 14—23), де розповідається про те, як в ізраїльського царя Саула вселився злий дух, а юний воїн і співець Давид чарівною грою на гуслах прогнав його, після чого був узятий царем на службу. Байрон не розвиває у своєму вірші біблійний сюжет, навпаки, відштовхуючись від нього, він пропонує свою, суто романтичну інтерпретацію конфлікту, героями якого стають жорстокий світ і людська душа, що потерпає від його образ. Не чужорідний злий дух, який вселяється в людину з метою нашкодити їй та відвернути її від Бога, а сама душа людини, змарнована песимізмом і розчаруванням, уподібнюється поетом немовби демону скорботи («мій дух, як ніч»), який розриває муками неймовірних страждань мозок і серце: Молю тебе, заплакать дай, Бо розпадеться серце з мук, Воно в собі терпить давно, Вже в йому вщерть тяжких образ; Як не спів, воно Від мук страшних порветься враз. (Переклад В. Самійленка)Душа ліричного героя охоплена не світлим елегійним смутком — звичним для ліричного вірша настроєм, а трагізмом безнадійного відчаю, скорботним відчуттям приреченості, від якої в цілому світі вже не знайдеться ліків. Ці емоційно-смислові інтонації надзвичайно тонко вловив російський перекладач вірша, також поет-романтик Михайло Лєрмонтов, який навіть додав до свого перекладу відсутній в байронівському оригіналі образ душі як «сповненого отрути кубка смерті», що ще більше посилювало трагічний пафос «світової скорботи» ліричного героя вірша.
Минский является собирательным героем. Он представляет собой не определенного человека, но тип молодого барина, который в то время, в девятнадцатом веке, был распространен в России. Он был молод, хорош собой, по всему видно богат и, как следствие всего этого, самоуверен. Он был уверен, что все должно принадлежать ему и что он всего заслуживает самого лучшего. Об этом говорит его отношение к неудобству, когда не подали вовремя лошадей, он чуть не ударил смотрителя. Хотя нельзя его сильно в этом упрекать, его характер сложился из-за окружения и воспитания, когда в нем воспитывали уважение к равному и пренебрежение к чувствам низшего человека.
Он довольно хитер, это можно увидеть по той картине, как он обманывает простодушных своих хозяев и претворяется больным. Конечно, для него было это не трудно, и не нужно было обладать великим актерским талантом, чтобы обыграть такую комедию, все таки эта ситуация не делает чести его характеру. Хотя его порядочность и доброта принимают странную форму, ему нельзя приписать их полное отсутствие. Он не бросил Дуню на произвол судьбы после того, как увез ее у отца, это говорит о его добром сердце любить. Хотя воспитание и время сделали его своенравным и приучили, что все ему подчиняются.
Байрон не розвиває у своєму вірші біблійний сюжет, навпаки, відштовхуючись від нього, він пропонує свою, суто романтичну інтерпретацію конфлікту, героями якого стають жорстокий світ і людська душа, що потерпає від його образ. Не чужорідний злий дух, який вселяється в людину з метою нашкодити їй та відвернути її від Бога, а сама душа людини, змарнована песимізмом і розчаруванням, уподібнюється поетом немовби демону скорботи («мій дух, як ніч»), який розриває муками неймовірних страждань мозок і серце:
Молю тебе, заплакать дай,
Бо розпадеться серце з мук,
Воно в собі терпить давно,
Вже в йому вщерть тяжких образ;
Як не спів, воно
Від мук страшних порветься враз.
(Переклад В. Самійленка)Душа ліричного героя охоплена не світлим елегійним смутком — звичним для ліричного вірша настроєм, а трагізмом безнадійного відчаю, скорботним відчуттям приреченості, від якої в цілому світі вже не знайдеться ліків. Ці емоційно-смислові інтонації надзвичайно тонко вловив російський перекладач вірша, також поет-романтик Михайло Лєрмонтов, який навіть додав до свого перекладу відсутній в байронівському оригіналі образ душі як «сповненого отрути кубка смерті», що ще більше посилювало трагічний пафос «світової скорботи» ліричного героя вірша.
Минский является собирательным героем. Он представляет собой не определенного человека, но тип молодого барина, который в то время, в девятнадцатом веке, был распространен в России. Он был молод, хорош собой, по всему видно богат и, как следствие всего этого, самоуверен. Он был уверен, что все должно принадлежать ему и что он всего заслуживает самого лучшего. Об этом говорит его отношение к неудобству, когда не подали вовремя лошадей, он чуть не ударил смотрителя. Хотя нельзя его сильно в этом упрекать, его характер сложился из-за окружения и воспитания, когда в нем воспитывали уважение к равному и пренебрежение к чувствам низшего человека.
Он довольно хитер, это можно увидеть по той картине, как он обманывает простодушных своих хозяев и претворяется больным. Конечно, для него было это не трудно, и не нужно было обладать великим актерским талантом, чтобы обыграть такую комедию, все таки эта ситуация не делает чести его характеру. Хотя его порядочность и доброта принимают странную форму, ему нельзя приписать их полное отсутствие. Он не бросил Дуню на произвол судьбы после того, как увез ее у отца, это говорит о его добром сердце любить. Хотя воспитание и время сделали его своенравным и приучили, что все ему подчиняются.