Вірш Джанні Родарі умовно можна поділити на дві частини. У першій йдеться про красу Італії, її історичні та архітектурні дива. У нашій уяві постають пам’ятки культури й історії Давнього Риму, звучить спів венеціанських гондольєрів і неаполітанців. Але настрій вірша змінюється після питання: «Чи так воно справді?» Це ніби тимчасова зупинка для того, щоб автор перегорнув листівку і показав країну без прикрас – «без глянцю». У ліричного героя болить душа за тих італійців, котрі важко працюють і бідно живуть. Справді, чи завжди весело гондольєрові возити туристів вузенькими каналами Венеції або маленькому неаполітанцю співати для туристів? У заключній частині вірша рядки скорочуються, ритм прискорюється. Синьйорам, до яких звертається ліричний герой, слід швидко крутити головами: «Хто скаче, хто плаче…» Так автор нагадує туристам про мешканців країни, про життєві проблеми звичайних людей.
Объяснение:
Журавли
Мне кажется порою, что солдаты,
С кровавых не пришедшие полей,
Не в землю эту полегли когда-то,
А превратились в белых журавлей.
Они до сей поры с времен тех дальних
Летят и подают нам голоса.
Не потому ль так часто и печально
Мы замолкаем, глядя в небеса?
Сегодня, предвечернею порою,
Я вижу, как в тумане журавли
Летят своим определенным строем,
Как по полям людьми они брели.
Они летят, свершают путь свой длинный
И выкликают чьи-то имена.
Не потому ли с кличем журавлиным
От века речь аварская сходна?
Летит, летит по небу клин усталый —
Летит в тумане на исходе дня,
И в том строю есть промежуток малый —
Быть может, это место для меня!
Настанет день, и с журавлиной стаей
Я поплыву в такой же сизой мгле,
Из-под небес по-птичьи окликая
Всех вас, кого оставил на земле.
Вірш Джанні Родарі умовно можна поділити на дві частини. У першій йдеться про красу Італії, її історичні та архітектурні дива. У нашій уяві постають пам’ятки культури й історії Давнього Риму, звучить спів венеціанських гондольєрів і неаполітанців. Але настрій вірша змінюється після питання: «Чи так воно справді?» Це ніби тимчасова зупинка для того, щоб автор перегорнув листівку і показав країну без прикрас – «без глянцю». У ліричного героя болить душа за тих італійців, котрі важко працюють і бідно живуть. Справді, чи завжди весело гондольєрові возити туристів вузенькими каналами Венеції або маленькому неаполітанцю співати для туристів? У заключній частині вірша рядки скорочуються, ритм прискорюється. Синьйорам, до яких звертається ліричний герой, слід швидко крутити головами: «Хто скаче, хто плаче…» Так автор нагадує туристам про мешканців країни, про життєві проблеми звичайних людей.