1. В чем видит Андрей Соколов свое счастье в довоенной жизни? Найдите в тексте слова героя, которые говорят об этом. 2. Рассказ М. Шолохова о войне. Почему же мы практически не видим главного героя с оружием в руках, в обстановке боя? Эпизод в церкви3. Какие варианты человеческого поведения изображает Шолохов в этой сцене: солдат — христианин, Крыжнёв, взводный, доктор? – Какая позиция ближе всего Соколову?Эпизод поединка Андрея Соколова с лагерфюрером Мюллером 4. Зачем Мюллеру понадобился перед казнью пленного ритуал с выпивкой? («Перед смертью выпей, русс Иван, за победу немецкого оружия»)5. В каком физическом состоянии находится герой? Почему он соглашается выпить, но отказывается от закуски? 6. Кто побеждает в моральном поединке двух врагов: Мюллера и Соколова? 7.Меняется ли отношение фашистов к пленному? 8. Что общего в судьбе Андрея Соколова и Ванюши?9. Образ Ванюшки в рассказе появляется вместе с образом Андрея. Но портретную характеристику автор дает не сразу, а опять же через художественные детали. Стоит обратить особое внимание на глаза Вани. Как они описываются в произведении? 10. К каждому ли человеку вот так может доверчиво прильнуть маленький ребёнок?11. Почему Шолохов несколько раз повторяет слова о солнце? 12. Что подчеркивает Шолохов, называя в последних строчках героя песчинкой? 13.Перечитайте финал рассказа. Почему автор говорит в конце о «тяжелой грусти», охватившей его под влиянием услышанного? Можно ли все же назвать финал оптимистическим? (обрати внимание на описание природы)
Увидел Соловей-разбойник Илью Муромца и засвистел громко. Поднялся сильный ветер. Деревья в лесу согнулись и застонали. Конь нашего богатыря не устоял и попятился. Соловьище разбойное грозно крикнуло: «Чую, человечиной пахнет! Это кто потревожил мой покой? Кто осмелился вступить в моё лютое царство? Кто не побоялся моей силы звериной? Не сносить такому смельчаку головы!»
«Это я — Илья Муромец потревожил тебя, идолище, — отвечает разбойнику богатырь. — Много невинных душ загубил ты здесь, в своём царстве поганом. Пришла пора ответить тебе за все свои преступления!»
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/meni-odnakovo-chi-budu-analiz/
Объяснение: