16 февраля 2016 года исполнилось 185 лет со дня рождения известного писателя, основоположника такого вида -художественного повествования как сказ, автора произведения о превосходстве умельцев над механиками. укажи портрет, на котором изображён писатель.
Символічні образи “Мазепа” Байрон «Дика країна», у якій «дикі степи», «дикий праліс», «дика площина» символічні образи, що створюють емоційний, романтичний образ України, що є вільною, але ще неосвоєнною землею.
Образ долі, яка переслідує усіх героїв. Доля відвернулася від шведів під Полтавою, від короля Карла XII, прирікши його на втечу, доля звела Мазепу з Терезою, подарувавши йому таке сильне кохання, але й розлучила їх (адже Мазепа нічого не знає про подальшу долю своєї коханої), доля врятувала його, принісши в Україну, й зробила Мазепу гетьманом.
Образ коня. У романтичній літературі кінь є символом вдачі, людської долі. Тому стає зрозумілим, чому Карл XII втрачає своїх коней (доля відвернулася від нього), а Мазепа зберіг свого коня (доля до нього прихильна).
Образ «дикого коня», що ніс Мазепу через ліси й степи з Польщі в Україну – символ нестримної пристрасті майбутнього гетьмана, і фатальної долі, і втілення смерті, що очікувала Мазепу, і кари небесної за його вчинок (порушення подружньої вірності), і символ несхитної волі, що є у Мазепи і яка й приводить його до гетьманства. Із цим образом нерозривно пов’язаний і образ України, яка постає вільною країною, що повинна рухатися у майбутнє.
Бурхливі потоки, потужні хвилі, сильні вітри уособлюють пристрасті, що охопили героя.
Вороння символізує смерть.
Степ — вільнолюбивий дух Мазепи.
Буйний чагарник, ліс — перепони, які траплялися на його життєвому шляху.
Вечірній холод, туман, морок, тьма, ридання вітру, похмуре небо підсилюють страждання Мазепи.
Ранок, біла мла, схід сонця є символом надії.
Образ вершника Мазепи це символ: неспокійної душі; – нескореної сили; постійної небезпеки; уособлення вільної людини; символ свободи, нації.
Фантазия
Как живые изваянья, в искрах лунного сиянья,
Чуть трепещут очертанья сосен, елей и берез;
Вещий лес спокойно дремлет, яркий блеск луны приемлет
И роптанью ветра внемлет, весь исполнен тайных грез.
Слыша тихий стон метели, шепчут сосны, шепчут ели,
В мягкой бархатной постели им отрадно почивать,
Ни о чем не вспоминая, ничего не проклиная,
Ветви стройные склоняя, звукам полночи внимать.
Чьи-то вздохи, чье-то пенье, чье-то скорбное моленье,
И тоска, и упоенье, - точно искрится звезда,
Точно светлый дождь струится, - и деревьям что-то мнится
То, что людям не приснится, никому и никогда.
Это мчатся духи ночи, это искрятся их очи,
В час глубокой полуночи мчатся духи через лес.
Что их мучит, что тревожит? Что, как червь, их тайно гложет?
Отчего их рой не может петь отрадный гимн небес?
Всё сильней звучит их пенье, всё слышнее в нем томленье,
Неустанного стремленья неизменная печаль, -
Точно их томит тревога, жажда веры, жажда бога,
Точно мук у них так много, точно им чего-то жаль.
А луна всё льет сиянье, и без муки, без страданья
Чуть трепещут очертанья вещих сказочных стволов;
Все они так сладко дремлют, безучастно стонам внемлют
И с спокойствием приемлют чары ясных, светлых снов.
Объяснение: