Ця детективна історія починається з того, що в родині далеко не пересічних українців, а «справжніх патріотів» з’являється машина червоного кольору «корида». Машка (так лагідно називають не новий автомобіль) незвичайна, але про те ніхто поки не знає. І невдовзі Наталочка разом із батьками вирушає на пошуки старовинної козацької шаблі, щоб її врятувати від знищення чи продажу за кордон. Їм протистоять підступні темні сили, чорти приймають людські подоби, заважають сміливцям, бо здавна ворогують із козаками, які їх не бояться. Наталочці навіть вдається побувати на відьмацькому святі, де все несправжнє, а солодке обертається на гниле, та доводиться ризикнути собою і своїм майбутнім. Хоча дещо дивуєшся, коли торт на святі нечистих сил порівнюється героїнею з пам’ятником Леніну на Бессарабці, а чорти називають царицю Катерину своєю «великою приятелькою», бо нищила ненависних їм козаків, – без цього можна було цілком обійтися у дитячій книзі. Та повернемось на початок. Дізналися герої про таку важливу для країни шаблю від «патріотично налаштованого» привида. Ось який він, той козак: «У пановій Богдановій квартирі на Русанівці уподобав собі з’являтися один привид, дуже патріотично настроєний. Зазвичай то траплялося в дні національних свят чи після мітингів, бо привид любив обмінятися враженнями з паном Богданом» (С.11) – така собі звична розмова інтелігентів на кухні про національне та сучасне. Мотив патріотизму проходить через усю книгу червоною ниткою. Але саме із патріотизмом у цьому творі не все так просто, як може здаватися на перший погляд. Де та межа, коли справжній патріотизм обертається на шароварний, а бажання казкових пригод стає національним служінням? Чіткої відповіді авторка не дає, але для уважного читача інформації цілком достатньо. Окрім вже згаданого привида, окремої уваги варті батьки Наталочки. Вони, на жаль, патріоти шароварні і нічого б не досягли, якби не їхня донька. Обоє дуже цінують безпеку, комфорт і зовнішні прояви національного. Наведу кілька красномовних цитат: «Мама виклала пишну зачіску, бо як-не-як її побачить незнайомий чоловік, дарма що привид. А тато вдягнув вишиванку, мабуть, для того, щоб привид не подумав, буцімто Руснаки не патріоти» (С.14). Коли Наталочка із батьками приїздить у Берестечко на Козацькі Могили, ось що вони бачать: «Перед входом до заповідника тягнулися довжелезні ряди легковиків і туристських автобусів, що з’їхалися зі всієї України. Машку теж прилаштували в одному з рядів. Всюди снували люди в вишиванках, продавалися жовто-блакитні прапорці, значки, морозиво, патріотична література, шапки-мазепинки; гурти чоловіків сперечалися про політику; пеклися свіжі ковбаски, кипіли в олії пампушки, димували шашлики, а огрядна куховарка при скуштувати польської юшки з в’юнами й часником. Наталочці покотилася синка, але батьки квапилися на оточений муром пагорб, з якого линув церковний спів. Богослужіння ще не скінчилося. Безліч людей стояли на майдані, бо правилося тут же, надворі. Тато з мамою, запаливши свічки, й собі стали за людьми, поважні й урочисті, як то личило статечному подружжю» (С.59-60).
Цiхан Пратасаiцкi i Iван Лiпскi -- людзi духоуна аблiнава ныя. Яны нецiкавыя i як чалавечыя iндывiдуальнасцi. У iх характарыстыках падкрэслена адно: яны упарта трымаюцца за шляхецтва, нават ставяць пад пагрозу шчасце сваiх дзяцей Грышкi i Марысi. Больш разнабакова паказаны Харытон Куторга. Гэта бывалы, нават "пiсьменны чалавек". Ён не паузбалены пачуцця гумару, досцiпу. Куторга выдае сябе за чалавека свецкага з далiкатнымi манерамi. Ён пры сустрэчы з жанчынамi цалуе iм ручкi, умее спяваць любоуныя рамансы, хiтрэйшы за астатнiх. Маючы 60-i гадовы, ён сватаецца да 17-гадовай Марысi, згаджаецца нават "крыва прысягнуць” супраць Лiпскага, каб Пратасавiцкiя аддалi за яго дачку. Але стары залетнiк трапляе у недарэчнае становiшча. Яго заляцаннi з пагардай адхiляе Марыся. Кручкоу, якi прыязджае на разгляд справы Лiпскага i Пратасавiцкага, паводзiць сабе нахабным чынам, дзейнiчае ад iмя "найяснейшай кароны", увесь час на "усемiлайсцiвейшыя царскiя указы". Паводзiны Кручкова сярод шляхты -- з'едлiвая пародыя на правасуддзе. Не паспеу ён пачаць "разбiрацельства", а ужо гучыць яго загад, каб шляхта несла хабар. Кручкоу добра ведае натуру цемнай шляхты i упэунены, што кожны вытрасе кашалёк, каб не быць бiтым лазой. Нахабству i цынiзму Кручкова няма межау. Ён так вольна адчувае сябе сярод цемнай, запалоханай яго прыгаворамi i штрафамi шляхты што не лiчыць патрэбным захоуваць нават знешнюю форму правасуддзя. Ён аб'яуляе вiнаватым тых, хто нi якiх адносiн да справы не мае. У знешнiм аблiччы Кручкова вiдаць камiчнае завастрэнне. Аутар звяртае увагу на яго доугiя вусы. Кручкоу -- вобраз гратэскавы . У iм сабрана самае характэрнае для царскага чыноунiцтва. Марцiнкевiч сiмпатызуе асобным прадстаунiкам шляхты -- якiя менш "хварэюць на шляхецтва". Гэта Грышка i Марыся. Вышэй за усе яны ставяць свае шчасце, свае пачуццi. Грышка i Марыся – станоучыя героi камедыi. Яны пратэстуюць супраць устарэлых поглядау i звычаяу. Маладыя людзi успрымаюць недарэчнасць старых саслоуных традыцый не столькi разумам колькi сэрцам. Яны яшчэ не узнiмаюцца да усвядомленага пратэсту супраць аджыушых форм жыцця. Свае шчасце хочуць уладзiць з дапамогай станавого прыстава якога задобрываюць хабарам. Мова персанажа п'есы вельмi разнастайная. Напрыклад, мова Кручкрва не звычайная таму, што ён карыстаецца выразамi, запазычанымi з судовых дакументау: "лiчнасць падвергнецца апаснасцi", "гэта угалоунае прыступленне, Сiбiрам пахне” i г. д. У мове Куторгi нямала трапных выказванняу, ён часта ужывае народныя прыказкi i прымаукi: "не цяпер, то у чацвер", "як чорта з балота", "даганяючы не нацалуешся". Цiхан Пратасавiцкi, дык той зусiм грубым чалавекам здаецца, калi гаворыць свае любiмыя словы: "хрэн табе у вочы", "чортау сына” (пра Грiшку) , "сабака” (пра Лiпскага) . Разам з тым, мова шляхты вельмi багатая на вострыя i дасцiпныя народныя вобразы: "здаровы, як рыжыкi баровы". Праз мову драматург перадае iх характары i настрой. Калi узлаваны i занiжаны прыездам Кручкова Пратасавiцкi пачынае гаварыць са сваёй жонкай цi дачкой, то мова яго становiцца грубай i рэзкай, але яна становiцца лаготнай i льсцiвай, калi яму даводзiцца гаварыць з "найяснейшай каронай” Кручковым. А з такiмi "далiкатнымi людзьмi", як Куторга, Пратасавiцкi стараецца гаварыць шляхецкай далiкатнай мовай, якой, на яго думку, належыць гаварыць людзям шляхетскага стану.
І невдовзі Наталочка разом із батьками вирушає на пошуки старовинної козацької шаблі, щоб її врятувати від знищення чи продажу за кордон. Їм протистоять підступні темні сили, чорти приймають людські подоби, заважають сміливцям, бо здавна ворогують із козаками, які їх не бояться. Наталочці навіть вдається побувати на відьмацькому святі, де все несправжнє, а солодке обертається на гниле, та доводиться ризикнути собою і своїм майбутнім.
Хоча дещо дивуєшся, коли торт на святі нечистих сил порівнюється героїнею з пам’ятником Леніну на Бессарабці, а чорти називають царицю Катерину своєю «великою приятелькою», бо нищила ненависних їм козаків, – без цього можна було цілком обійтися у дитячій книзі.
Та повернемось на початок. Дізналися герої про таку важливу для країни шаблю від «патріотично налаштованого» привида.
Ось який він, той козак:
«У пановій Богдановій квартирі на Русанівці уподобав собі з’являтися один привид, дуже патріотично настроєний. Зазвичай то траплялося в дні національних свят чи після мітингів, бо привид любив обмінятися враженнями з паном Богданом» (С.11) – така собі звична розмова інтелігентів на кухні про національне та сучасне.
Мотив патріотизму проходить через усю книгу червоною ниткою. Але саме із патріотизмом у цьому творі не все так просто, як може здаватися на перший погляд. Де та межа, коли справжній патріотизм обертається на шароварний, а бажання казкових пригод стає національним служінням?
Чіткої відповіді авторка не дає, але для уважного читача інформації цілком достатньо.
Окрім вже згаданого привида, окремої уваги варті батьки Наталочки. Вони, на жаль, патріоти шароварні і нічого б не досягли, якби не їхня донька. Обоє дуже цінують безпеку, комфорт і зовнішні прояви національного. Наведу кілька красномовних цитат:
«Мама виклала пишну зачіску, бо як-не-як її побачить незнайомий чоловік, дарма що привид. А тато вдягнув вишиванку, мабуть, для того, щоб привид не подумав, буцімто Руснаки не патріоти» (С.14).
Коли Наталочка із батьками приїздить у Берестечко на Козацькі Могили, ось що вони бачать:
«Перед входом до заповідника тягнулися довжелезні ряди легковиків і туристських автобусів, що з’їхалися зі всієї України. Машку теж прилаштували в одному з рядів. Всюди снували люди в вишиванках, продавалися жовто-блакитні прапорці, значки, морозиво, патріотична література, шапки-мазепинки; гурти чоловіків сперечалися про політику; пеклися свіжі ковбаски, кипіли в олії пампушки, димували шашлики, а огрядна куховарка при скуштувати польської юшки з в’юнами й часником. Наталочці покотилася синка, але батьки квапилися на оточений муром пагорб, з якого линув церковний спів. Богослужіння ще не скінчилося. Безліч людей стояли на майдані, бо правилося тут же, надворі. Тато з мамою, запаливши свічки, й собі стали за людьми, поважні й урочисті, як то личило статечному подружжю» (С.59-60).