2. У першай частцы «Санета» паэт развівае тэму «шпаркай крыніцы», у другой прапануе кожнаму прыкласці гэты сімвал да сябе і зрабіць вывад. Якім ён атрымаўся ў вас?

Ернест Хемінгуей прожив лише 62 роки, але його життя було наповнене пригодами і боротьбою, поразками і перемогами, великою любов'ю і виснажливою працею. Він був завзятим мисливцем і рибалкою, брав участь у найризикованіших пригодах і найзухваліших дослідженнях. Його герої були схожі на нього: сміливі, енергійні, готові до боротьби.

Герой повісті "Старий і море" — старий рибалка Сантьяго — прожив велике життя, сповнене боротьби, радості перемог і гіркоти поразок. Але він ніколи не здавався, боровся до останнього. Далеко в морі він згадує, як одного разу боровся на руках з молодим дужим негром. Добу вони сиділи один проти одного, зчепивши руки, кров виступала з-під нігтів, але Сантьяго не поступився супротивнику і виграв те змагання. Таким же впертим, упевненим у своїх силах він залишився до старості.

Сантьяго мріяв зловити велику рибину, найбільшу з тих, що ловив він сам і його товариші. І ось на 85-й день доля зглянулася над старим: величезна меч-риба стала здобиччю рибалки. Та її ще треба було перемогти. Старий свідомий того, що може загинути у цій боротьбі, але не здається. Він об'єктивно оцінює свого супротивника, розуміє, що рибина "не така розумна, як ми — ті, хто вбивають її, зате куди благородніша і спритніша".

Сантьяго сам-один, далеко від берега "був припнутий до найбільшої з усіх, яких будь-коли бачив чи навіть про яких чув, рибини, у нього "каламутиться в голові", проте він мобілізує всі свої сили, щоб здобути перемогу — довести самому собі, морській істоті, усім, хто вважав його невдахою, що він ще чогось вартий. "Безглуздо втрачати надію, — думав він. — Безглуздо й, мабуть, гріх". Ціною величезних зусиль старому вдалося зрушити рибину, збити її з обраного курсу, але "вона злегка похилилася на бік; тоді вирівнялась і повернула на нове коло". Рибалка наказував своїм потерпілим рукам тягнути линву, ногам — тримати його, голові — бути ясною і не паморочитися. Він подумки звертався до самого себе: "Отож збери докупи свої думки й навчися зносити злигодні, як мужчина. Або як оця рибина".

Все персонажи, с которыми сталкивается в романе Печорин,

раскрывают разные черты главного героя.

Печорин-личность яркая, однако раскрыть

многие его качества появление на сцене

Грушницкого.

Этого человека Печорин не уважал и не любил.

Тут о дружбе речи просто не может идти.

Внешне они выглядят друзьями, но приятельские отношения

молодого юнкера Печориным–сплошное лицемерие.

Внешне он относится к Печорину, как к другу, а в душе

радуется, что княжна Мери к нему холодна.

Печорин смотрит на молодого юнкера свысока, он видит

его неискренность и позерство и высмеивает их.

Грушницкий же считает Печорина странным человеком,

недостойным себя.

Грушницкий- самый обыкновенный юноша, мечтающий

о любви и о звездах на погонах.

Он - посредственность, но ему присуща одна вполне

простительная в его возрасте слабость - "драпироваться

в необыкновенные чувства", "страсть декламировать".

Он стремиться играть модную среди юношей роль

байронического разочарованного героя, "существо,

обреченное каким-то тайным страданиям".

Конечно же, читатель понимает, что это пародия на Печорина!

Так и задуман он автором.

Грушницкий - кривое зеркало Печорина - оттеняет истинность

и значительность страданий этого "страдающего эгоиста",

глубину и исключительность его натуры, доводит качества

Печорина до абсурда.

Поэтому-то он так и ненавистен Печорину. Но Грушницкий,

как человек недалекий, не понимает отношения к нему

Печорина, не подозревает, что тот уже начал своеобразную

игру. А Грушницкий обуреваемый ревностью, негодованием,

а затем ненавистью, вдруг открывается совсем с другой стороны.

Он оказывается совсем не таким безобидным.

Он быть мстительным, а потом - бесчестным, подлым.

Тот, кто совсем недавно рядился в благородство,

сегодня выстрелить в безоружного человека.

Поведение обоих героев в отношении княжны Мери не

вызывает особой симпатии.

Грушницкий - пустозвон, он любит красивые слова и жесты.

Ему хочется, чтобы жизнь напоминала сентиментальный роман.

Но самый главный порок Грушницкого – это подлость.

Он соглашается убить Печорина на дуэли, оставив его пистолет

незаряженным.

По мере повествования конфликт между главными героями

назревает все больше и больше и в конечном счете

заканчивается дуэлью.

Объяснение: