Давным-давно волшебник Гуррика́ппобедил колдунью Ара́хну, но из-за своей доброты не смог убить злую великаншу, а усыпил её на пять тысяч лет в надежде, что за это время она исправится. Но сам Гуррикап умер, люди и звери Волшебной страны забыли о той битве, и лишь маленькое племя гномов хранило покой своей повелительницы. Проснувшись, Арахна узнала от своих слуг последние события, и решила захватить Волшебную страну. Первым делом она приказала найти Урфина Джю́са, решив, что он станет полезным советником, однако бывший узурпатор, уже уставший от крови и понявший, что жителей Волшебной страны не покорить силой, решил стать простым огородником, как и был изначально, и жить в мире со своими соотечественниками — он отказался служить великанше и предсказал ей скорую гибель. Тогда гномы привели к нейРу́фа Билана, бывшего «первым министром» в Изумрудном городе во время правления Урфина.Напасть на земли добрых волшебниц Арахна побоялась, но и в других краях её встретили люди, уже привыкшие давать отпор незваным гостям: Марранызабросали её камнями из пращей;Мигуны — ранили выстрелом из пушки и она потеряла башмаки; жители Изумрудного города — оглушили валуном из катапульты; Подземные рудокопы — затравили драконами и Шестилапыми (при этом один из драконов, Ойххо, оторвал от волшебного ковра кусок, который сохранил летать), а получившие предупреждение мирныеЖевуны спрятались в лесных чащах, в результате чего колдунья со злости убила случайно оставшегося в одном из домов кота.И тогда разозлённая колдунья решила наслать на Волшебную страну самое страшное заклинание из своей книги — густой Жёлтый Туман накрыл непокорные земли. Вскоре люди и звери почувствовали на себе его губительное воздействие — их глаза наполнились слезами, а лёгкие начал разрывать жестокий кашель. Однако люди быстро научились защищаться от тумана — плотно закрывать дома, использовать очки для защиты глаз и плотные пористые листья растения рафало́о — для дыхания. Звери же ушли в области, не захваченные Жёлтым Туманом: к пещере самой Арахны, в Подземную, Жёлтую и Розовую страны.Однако Жёлтый Туман нёс не только яд, но и холод — лучи солнца не могли пробиться через его пелену. Волшебную страну ждала зима, первая за много тысяч лет. Страшила решил позвать Энни иТима, чтобы они научили шить зимнюю одежду и строить тёплые дома. Однако старый моряк Чарли Блек, гостивший в Канзасе у своих родственников, понял, что дома и одежда не в той беде — ведь волшебная зима сама по себе не кончится. Он привёз в Изумрудный город большое количество железных листов, пружин и шестерёнок, из которых Мигуны собрали гигантского железного рыцаря, управление которым поручили мастеру Леста́ру. Никто не ожидал, что Ти́лли-Ви́лли (рыцаря назвали в честь божка одного островного племени) оживёт, сделав свой первый шаг.Передвижной штаб, устроенный в фургоне, в котором Элли когда-то прилетела из Канзаса, Тилли-Вилли и отряд дуболомов, которые тянули фургон и заводили пружины железному рыцарю, отправились в поход на врага, преодолевая многочисленные препятствия и ловушки, которые устраивала им колдунья. В другой поход, через зиму, бездорожье и ядовитый воздух, под предводительством Тима вышла армия мышей, которым было поручено найти и уничтожить волшебный ковёр Арахны. Энни на обрывке волшебного ковра полетела на поиски гигантского орла Карфа́кса.Добравшись до логова Арахны, Страшила с своего волшебного ящика выследил Арахну, а Тилли-Вилли и Карфакс загнали её на утёс. Во время битвы колдунья, осознав своё поражение, с криком «Урфин был прав!» бросилась в бездонную пропасть. Гномы показали победителям волшебную книгу Арахны, Чарли Блек прочитал заклинание, которое сняло Жёлтый Туман, и сжёг эту книгу, чтобы никто больше не использовал подобное волшебство.СОВЕТУЮ ВСЕМ ПРГРАММУ "БРИФЛИ" ВСЕ БИОГРАФИИ ВЕЛИКИХ ПИСАТЕЛЕЙ+ КРАТКИЕ СЮЖЕТЫ РАССКАЗОВ РОМАНОВ И МНОГОГО ДРУГОГО
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/meni-odnakovo-chi-budu-analiz/
Объяснение: