(1)Надобно сказать, что у нас на Руси если не угнались ещё кой в чём другом за иностранцами, то далеко перегнали их в умении обращаться. (2)Пересчитать нельзя всех оттенков и тонкостей нашего обращения. (3)Француз или немец век не смекнёт и не поймёт всех его особенностей и различий; он почти тем же голосом и тем же языком станет говорить и с миллионщиком, и с мелким табачным торгашом, хотя, конечно, в душе поподличает в меру перед первым. (4)У нас не то: у нас есть такие мудрецы, которые с помещиком, имеющим двести душ, будут говорить совсем иначе, нежели с тем, у которого их триста, а с тем, у которого их триста, будут говорить опять не так, как с тем, у которого их пятьсот, а с тем, у которого их пятьсот, опять не так, как с тем, у которого их восемьсот, — словом, хоть восходи до миллиона, всё найдутся оттенки. (5)Положим, например, существует канцелярия, не здесь, а в тридевятом государстве, а в канцелярии, положим, существует правитель канцелярии посмотреть на него, когда он сидит среди своих подчинённых, — да просто от страха и слова не выговоришь! гордость и благородство, и уж чего не выражает лицо его? просто бери кисть, да и рисуй: Прометей, решительный Прометей! (7)Высматривает орлом, выступает плавно, мерно. (8)Тот же самый орёл, как только вышел из комнаты и приближается к кабинету своего начальника, куропаткой такой спешит с бумагами под мышкой, что мочи нет. (9)В обществе и на вечеринке, будь все небольшого чина, Прометей так и останется Прометеем, а чуть немного повыше его, с Прометеем сделается такое превращение, какого и Овидий не выдумает: муха, меньше даже мухи, уничтожился в песчинку. (10)«Да это не Иван Петрович, — говоришь, глядя на него. — Иван Петрович выше ростом, а этот и низенький, и худенький; тот говорит громко, басит и никогда не смеётся, а этот чёрт знает что: пищит птицей и всё смеётся». (11)Подходишь ближе, глядишь — точно Иван Петрович! (12)«Эхе-хе!» — думаешь себе...
В оповіданні Євгена Гуцала світ природи уособлює лось. Це лісовий красень, могутній старий звір, який колись жив у тайзі, а потім потрапив до заповідника. Він звик до людей і довіряв їм, бо вони його взимку підгодовували, а одного разу врятували, коли його вже обпалювала своїм смертельним диханням вовча зграя, яка гналася за ним. Але лось був постійно насторожі, бо в ньому жила пам'ять про життя в тайзі та про небезпеки, які там на нього чекали. Лось — частка природи, іноді в його очах з'являється "золотавий сплеск, який надавав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць".
Хоч який обережний був лось — з ним трапилася біда. Коли він ішов до ополонки, шоб напитися води, крига тріснула під вагою його великого тіла, і лось провалився у крижану річку. Напружуючи всі сили, долаючи біль і втому, лось відчайдушно бореться за життя. Знесилений звір відчував, що йому не вирватися зі смертельних обіймів криги. І знову, як було раніше, йому на до прийшли люди — двоє хлопчиків, схожих на гриби-підберезники, "обидва плечисті, з лагідними лицями".
Побачивши, в яку біду потрапив лось, вони, не роздумуючи, кидаються йому на до хоч самі наражалися на небезпеку, бо весняна крига — зрадлива. Старший хлопчик, розсудливий та відважний, прорубав лід, проклавши хід звіру до берега.
Лося врятували. А діти зачаровано дивились на нього, не вірячи, що саме вони до цьому великому звіру.
І раптом сталося неймовірне: несподіваний постріл обірвав життя лося, за яке тільки-но так відчайдушно боролися і сам звір, і діти. І яким же мізерним, жалюгідним, боягузливим є той, хто зробив цей постріл, — Шпичак, рідний дядько дітей.
Через кілька хвилин він покається у своєму вчинку, захоче, щоб звір ожив, але не тому, що схаменувся та в лося. Людина, яка посміювалася гаючи здаля за стражданнями лося та намаганням дітей його врятувати, не має почуття жалю, і нічим його не пробудити. Він просто боїться відповідальності за свій вчинок, бо лось із заповідника.
Діти впевнені, що Шпичака слід покарати за злочин, який він скоїв. їх не спиняє те, що він їхній дядько. Блюзнірством здається хлопчикам обіцянка Шпичака віддати їм роги звіра за мовчання.
Прекрасний звір загинув. Він з таким нетерпінням чекав приходу весни! Здається, на неї чекав і той розложистий кущик, який нагадували його роги. Але зазеленіти "йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому".
Зі смертю лося природа втратила частку себе, збідніла, спустіла. І виною цьому є людська бездушність і жадоба.
(1)Надобно сказать, что у нас на Руси если не угнались ещё кой в чём другом за иностранцами, то далеко перегнали их в умении обращаться. (2)Пересчитать нельзя всех оттенков и тонкостей нашего обращения. (3)Француз или немец век не смекнёт и не поймёт всех его особенностей и различий; он почти тем же голосом и тем же языком станет говорить и с миллионщиком, и с мелким табачным торгашом, хотя, конечно, в душе поподличает в меру перед первым. (4)У нас не то: у нас есть такие мудрецы, которые с помещиком, имеющим двести душ, будут говорить совсем иначе, нежели с тем, у которого их триста, а с тем, у которого их триста, будут говорить опять не так, как с тем, у которого их пятьсот, а с тем, у которого их пятьсот, опять не так, как с тем, у которого их восемьсот, — словом, хоть восходи до миллиона, всё найдутся оттенки. (5)Положим, например, существует канцелярия, не здесь, а в тридевятом государстве, а в канцелярии, положим, существует правитель канцелярии посмотреть на него, когда он сидит среди своих подчинённых, — да просто от страха и слова не выговоришь! гордость и благородство, и уж чего не выражает лицо его? просто бери кисть, да и рисуй: Прометей, решительный Прометей! (7)Высматривает орлом, выступает плавно, мерно. (8)Тот же самый орёл, как только вышел из комнаты и приближается к кабинету своего начальника, куропаткой такой спешит с бумагами под мышкой, что мочи нет. (9)В обществе и на вечеринке, будь все небольшого чина, Прометей так и останется Прометеем, а чуть немного повыше его, с Прометеем сделается такое превращение, какого и Овидий не выдумает: муха, меньше даже мухи, уничтожился в песчинку. (10)«Да это не Иван Петрович, — говоришь, глядя на него. — Иван Петрович выше ростом, а этот и низенький, и худенький; тот говорит громко, басит и никогда не смеётся, а этот чёрт знает что: пищит птицей и всё смеётся». (11)Подходишь ближе, глядишь — точно Иван Петрович! (12)«Эхе-хе!» — думаешь себе...
(Н.В. Гоголь
В оповіданні Євгена Гуцала світ природи уособлює лось. Це лісовий красень, могутній старий звір, який колись жив у тайзі, а потім потрапив до заповідника. Він звик до людей і довіряв їм, бо вони його взимку підгодовували, а одного разу врятували, коли його вже обпалювала своїм смертельним диханням вовча зграя, яка гналася за ним. Але лось був постійно насторожі, бо в ньому жила пам'ять про життя в тайзі та про небезпеки, які там на нього чекали. Лось — частка природи, іноді в його очах з'являється "золотавий сплеск, який надавав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць".
Хоч який обережний був лось — з ним трапилася біда. Коли він ішов до ополонки, шоб напитися води, крига тріснула під вагою його великого тіла, і лось провалився у крижану річку. Напружуючи всі сили, долаючи біль і втому, лось відчайдушно бореться за життя. Знесилений звір відчував, що йому не вирватися зі смертельних обіймів криги. І знову, як було раніше, йому на до прийшли люди — двоє хлопчиків, схожих на гриби-підберезники, "обидва плечисті, з лагідними лицями".
Побачивши, в яку біду потрапив лось, вони, не роздумуючи, кидаються йому на до хоч самі наражалися на небезпеку, бо весняна крига — зрадлива. Старший хлопчик, розсудливий та відважний, прорубав лід, проклавши хід звіру до берега.
Лося врятували. А діти зачаровано дивились на нього, не вірячи, що саме вони до цьому великому звіру.
І раптом сталося неймовірне: несподіваний постріл обірвав життя лося, за яке тільки-но так відчайдушно боролися і сам звір, і діти. І яким же мізерним, жалюгідним, боягузливим є той, хто зробив цей постріл, — Шпичак, рідний дядько дітей.
Через кілька хвилин він покається у своєму вчинку, захоче, щоб звір ожив, але не тому, що схаменувся та в лося. Людина, яка посміювалася гаючи здаля за стражданнями лося та намаганням дітей його врятувати, не має почуття жалю, і нічим його не пробудити. Він просто боїться відповідальності за свій вчинок, бо лось із заповідника.
Діти впевнені, що Шпичака слід покарати за злочин, який він скоїв. їх не спиняє те, що він їхній дядько. Блюзнірством здається хлопчикам обіцянка Шпичака віддати їм роги звіра за мовчання.
Прекрасний звір загинув. Він з таким нетерпінням чекав приходу весни! Здається, на неї чекав і той розложистий кущик, який нагадували його роги. Але зазеленіти "йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому".
Зі смертю лося природа втратила частку себе, збідніла, спустіла. І виною цьому є людська бездушність і жадоба.