4. Составьте «толстый» во по содержанию текста;
Если в ясную, безоблачную ночь посмотреть вверх, то взгляду предстанет великолепная картина звездного неба. Тысячи мерцающих разноцветных огоньков складываются в причудливые фигуры, завораживая взор. В древности люди считали, что это горят фонарики, закрепленные на хрустальном небесном своде. Сегодня все мы знаем, что это не фонарики,а звезды. Почему они светят и как далеко от нас они находятся? Как рождаются звезды и как долго они живут? Об этом наш рассказ Чтобы понять, что такое звезда, достаточно взглянуть на наше Солнце. Да-да, наше Солнце – это звезда! Но как же так? — с вы. — Ведь Солнце – большое и горячее, а звезды такие маленькие и совсем не греют. Весь секрет в расстоянии. Солнце находится практически «рядом» — всего-то каких-то 150 миллионов километров, а звезды находятся так далеко, что ученые даже не используют понятие
«километры» для измерения расстояния до звезд. Они придумали особую единицу измерения, которая называется «световой год».Звезды, которые мы наблюдаем, различаются по цвету и по яркости. Самые «холодные» звезды имеют красный цвет. А самые горячие – голубоватый оттенок. Наша звезда Солнце относится к классу желтых звезд. Подсчитать даже хотя бы примерно количество звезд во Вселенной практически невозможно. Зато людям точно известно количество звезд, которые мы видим с поверхности Земли невооруженным глазом. Таких звезд около 4,5 тысяч.
Весь час наше уявлення поглиблюється: від зовнішніх вражень про Печоріна ми переходимо до розуміння його вчинків і відносин з людьми і, нарешті, проникаємо в його внутрішній світ. Але ще до знайомства зі сповіддю Печоріна читач мав можливість задуматися над його характером і в якійсь мірі пояснити і зрозуміти його, Не випадково розповідь про Печоріна дається в два прийоми. Автор зауважує, що не може «змусити штабс-капітана розповідати, перш, ніж він почав розповідати в самому справі», і перериває розповідь Максима Максимович описом перевалу через Хрестову гору. Ця навмисна пауза надзвичайно важлива: пейзаж, сповільнюючи розвиток сюжету, дозволяє зосередитися, подумати про особу головного героя, Пояснити його характер. Пейзаж, відкрився подорожнім з Хрестовій гори, – одну з найпрекрасніших описів прнроди в романі, Присутність автора з його думками, настроєм, переживаннями дозволяє читачеві не тільки побачити описані картини, а й зануритися в надзвичайно поетичний, повний гармонії і досконалості світ, випробувати те ж « Отрадне почуття », яке володіло автором, коли він писав ці картини. Пейзаж цей побудований на контрасті: хороводи зірок, незаймані сніги, з одного боку, а з іншого – похмурі таємничі прірви; на Гуд-горі висить сіру хмару, що загрожує близькою бурею, а на сході все ясно і золотисто; з одного боку, спокій, а з іншого – тривога. Природа так само суперечлива, як суперечлива життя, як суперечливий характер головного героя. Але протиріччя в природі не заважають відчувати її велич і грандіозність. Природа прекрасна, і спілкування з нею очищає і підносить людину. «Ідучи від умов суспільства», люди мимоволі стають дітьми: «все придбане відпадає від душі, вона робиться знову такою, якою була колись і, напевне, буде коли-небудь знову». Говорячи так, автор допомагає читачеві відчути, що в Печоріна багато пояснюється «умовами суспільства», в якому він жив. Картини природи змушують ще глибше замислитися над поставленими в романі питаннями, зрозуміти психологію дійових осіб, що дає право назвати краєвид психологічним. Крім цього, опис природи при перевалі через Хрестову гору допомагає в розвитку сюжету. Згадаймо, Що воно дане після того, як Максим Максимович перервав розповідь словами: «Так, вони були щасливі». Щастю Печоріна і Бели відповідає картина сліпучого ранку, негайних «рум’янцем» снігів. Але раптово налетіла грозова хмара, град, сніг, свист вітру в ущелині, миттєво змінили рожеве ранок, натякають на трагічну розв’язку повісті. Печорін даний в «Беле» в оточенні простих і «природних» людей. На закінчення аналізу повісті можна коротко зупинитися на питанні, ніж близький їм герої і чим він відрізняється від них. Якщо ж вчитель виділить спеціальний урок для образів горців і контрабандистів, то цього питання можна торкнутися більш докладно. Яким же показаний Печорін в цій повісті? Що нового дізнається про нього читач? У повісті «Бела» характер героя вимальовувався рівним чином з його вчинків і відносин з людьми, у повісті «Максим Максимович» Печорін по суті не діє. У повісті «Бела» ми чуємо про Печоріна з вуст людини, близько його знав, але не здатного, силу обмеженості свого кругозору, зрозуміти складну натуру героя. Тут читач дізнається про Печоріна від автора. Найважливішим засобом характеристики Печоріна в цій повісті є психологічний портрет. На зміни в характері натякають і деякі деталі портрета героя: з’явилася «нервового слабкість», байдужо-спокійний погляд, Тут читач бачить Печоріна, майже відмовився від надії відродитися до життя. Подорож – остання спроба заповнити існування новими враженнями, зміною місць, але герой знає, що і воно не принесе йому щастя і нічого не змінить в його долі: він навряд чи повернеться з Персії, йому нема чого повертатися. На закінчення корисно зупинитися на питанні, чи є у Печоріна яке-небудь внутрішнє виправдання перед Максимом Максимович. Зустріч із ним – останній штрих, що підкреслює самотність героя, його небажання знайти розуміння і підтримку у людей.
Даже жизнь в погребе не тяготит его. Эта последняя пристань, по его убеждению, для него предназначена. На вопрос о том, почему он не принимает старший постриг, он отвечает: …Зачем.. Я своим послушанием очень доволен и живу в спокойствии. И в этой естественной для него обстановке (а не в испытаниях) проявляется как слабая сторона его простота и доверчивость (забавные приключения со свечами в храме и с коровой, которую Флягин принял за беса). Может ли быть неправедным человек, столь глубоко приемлющий монашеский образ жизниВсе праведные и положительные поступки Иван Флягин совершает как бы неосознанно, будь то защита голубят жизни барина, возвращение ребенка матери, его военный подвиг. Решения, которые он принимает, связаны не с разумом, а с порывами души, что еще раз подчеркивает его врожденную праведность. Самоотвержение особенно ярко проявляется в нем, когда он старикам сохранить сына, отправляясь вместо него в рекруты, и когда под градом пуль переплывает реку, чтобы наладить переправу.
И все же есть в биографии Ивана Флягина несколько событий на первый взгляд, заглушить своей греховностью природную праведность героя. Оговоримся, что понятия праведность и греховность изначально принадлежат религии, а потому они, хотя и справедливы, носят несколько абстрактный характер: достаточно сложно определить роль объективных жизненных обстоятельств в том или ином решении или поступке героя, поэтому суждения о них не могут быть.
Так, с юридической точки зрения, Иван Северьянович совершил три убийства, но насколько велика его вина – вот в чем вопрос. Да, по юношеской бездумности и бесшабашности он лишил жизни ни в чем не повинного перед ним монаха, но смерть этого монаха была чистой игрой случая: сколько спин отведало уже нагайки Ивана безо всяких последствий. Вторая смерть смерть батыра, которого Флягин засек во время поединка из-за кобылы, также от него не зависела. Смерть настигла батыра в честном поединке и не по воле Ивана Флягина, а только из-за упрямства татарского князя (даже справедливые, но жестокие татарские законы подтвердили невиновность Ивана). Здесь самым страшным грехом было то, что он до поры до времени о них не вспоминал. Но два этих поступка были совершены Иваном Флягиным по неопытности, по недостаточной моральной зрелости. Другое дело – убийство Груши. Здесь героя может оправдать только то, что он сделал это в беспамятстве (то ли все это привиделось ему, то ли было на самом деле), хотя и тут у него не было иного выбора: во-первых, он дал клятву, страшную клятву, а во-вторых, он не мог позволить Груше погубить душу убийством, не мог просто отстраниться, а сдержать, отговорить горячую цыганку он бы не сумел.
Отношение Ивана Северьяныча к своим грехам меняется на протяжении его жизни: до смерти Груши, всколыхнувшей его внутренний мир, он о них почти^не вспоминал, после ее смерти – он мучается ужасно, осознает безнадежность своего положения и говорит, что он большой грешник: Я на своем веку много неповинных душ погубил. И, наконец, в монастыре его буйный дух смиряется, и он, хотя и вспоминает о своих грехах, но уже со спокойной душой, так как смотрит на свой пройденный путь уже с достигнутой вершины, на которую поднимался всю жизнь.
Итак, мы видим, что Иван Северьянович Флягин, хотя и совершил в своей жизни достаточно много прегрешений, но сделал это не по собственной воле, раскаялся и искупил их благочестивыми поступками. Поэтому Ивана Флягина можно назвать праведником.