4-тапсырма. Үзіндіні оқи отырып, жалғасын өз ойларыңмен қорытын- дылаңдар.
жаз
тері
«Күндерден күн өтіп, тәңірі Байбөріге ұл, Байбіжанға қыз берді.
Мұны есіткенде бүкіл оғыз елі қуанып, той жасады. Байбөрі бек өзінің
саудагерлерін шақырып алып, бұйрық берді: «О, саудагерлерім, тәңірі
мені жарылқап ұл берді. Балам өскенше Рум еліне барып, соған жақсы
қару-жарақ әкеліңдер», – деді. Саудагерлер жол шегіп, Стамбұлға келді.
Бағалы бұйымдар, оған жақсы тартулар сатып алды. Олар Байбөрі бала-
сына бір теңіз айғырын (су жылқысын), бір емен садақ, бір күрзі (шоқпар)
сатып алды. Сөйтіп, еліне қайта тартты. Бұл уақытта Байбөрінің баласы
бес жасқа толып еді. Одан соң ол онға, он беске толды. Өзі сұлу, жақсы
жігіт болып өсті».
са.​

розділ vi, який проливає світло на наших пращурів і ще на дещо. ну й митько! 1. розмова хлопців з бібліотекаркою. 2. цікаві факти при гігантських химер із бібліотечних книжок. 3. висновок про лісове озеро. 4. друзі на крок від великого відкриття. 5. вдень – бібліотека, ввечері – озеро. 6. розгадка назви села. 7. хлопці вигадують назву чудовиську із лісового озера. розділ vii. операція «курка» провалюється разом із дідом трохимом 1. роздуми щодо пастки для химери лісового озера. 2. один із друзів у якості приманки для митькозавра. 3. вихід знайдено – химеру будуть ловити на курку.

нет, братцы, так любить, как душа,- любить не то чтобы умом или чем другим, а всем, чем дал бог, что ни есть в тебе, - сказал тарас, и махнул рукой, и потряс седою головою, и усом моргнул, и сказал: - нет, так любить никто не может! знаю, подло завелось теперь на земле нашей : ду­ма­ют толь­ко, что­бы при них были хлеб­ные сто­ги, скир­ды да кон­ные та­бу­ны их, да были бы целы в пог­ре­бах за­пе­ча­тан­ные меды их. пе­ре­ни­ма­ют черт зна­ет ка­кие бу­су­ман­с­кие обы­ча­и; гну­ша­ют­ся язы­ком сво­им; свой с сво­им не хо­чет го­во­рить; свой сво­его про­да­ет, как про­да­ют без­душ­ную тварь на тор­го­вом рын­ке. ми­лос­ть чу­жо­го ко­ро­ля, да и не ко­ро­ля, а пас­куд­ная ми­лос­ть поль­с­ко­го маг­на­та, ко­то­рый жел­тым че­бо­том сво­им бьет их в мор­ду, до­ро­же для них вся­ко­го брат­с­т­ва. но у пос­лед­не­го под­лю­ки, ка­ков он ни ес­ть, хоть весь из­ва­лял­ся он в саже и в пок­лон­ни­чес­т­ве, есть и у то­го, брат­цы, кру­пи­ца рус­с­ко­го чув­с­т­ва. и прос­нет­ся оно ког­да-нибудь, и уда­рит­ся он, го­ре­мыч­ный, об полы ру­ка­ми, сх­ва­тит себя за го­ло­ву, прок­ляв­ши гром­ко под­лую жиз­нь сво­ю, го­то­вый му­ка­ми ис­ку­пить по­зор­ное де­ло. пус­ть же зна­ют они все, что та­кое зна­чит в рус­с­кой зем­ле то­ва­ри­щес­т­во! уж если на то пош­ло, что­бы уми­рать, – так ни­ко­му ж из них не до­ве­дет­ся так уми­ ни­ко­му, ни­ко­ не хва­тит у них на то мы­ши­ной на­ту­ры их!