Автор озвучивает позицию людей, которые предпочитают не бороться с проявлениями хамства по отношению к ним самим и другим людям. Многие предпочитают молча проглатывать оскорбления, чтобы не ввязываться в это бесполезное дело. В словах автора сквозит явная ирония. Автор показывает Сашку – маленького человека – чудика, который пытается выяснить причину своего оскорбления, пытается защитить своё достоинство, но «стену» он не может. Автор любит и уважает таких людей, которые еще не поникли морально, которые противостоят людскому хамству и грубости, а не безвольно прячется и глотает обиды.
Через все повествование проходит важная мысль: с обидой, оскорблением не обязательно бороться, можно благоразумно уйти в сторону, не выяснять отношения, не возмущаться, не заводиться. Благоразумие, – иронизирует Шукшин, – вещь не из рыцарского сундука. Автор как будто приглашает читателя к диалогу на житейскую тему (у каждого в жизни был хоть один подобный случай), но в то же время затрагивает вопросы, выходящие за рамки обыденного: о внутренней культуре, совести, порядочности.
В этом рассказе Шукшин ставит героя в ситуацию, из которой почти нет выхода без ущерба для его человеческого достоинства, и не дает никаких рецептов, как следует поступать. Может быть, поэтому до сих пор его рассказы воспринимаются свежо, с интересом, они заставляют примеривать на себя описанные ситуации, взвешивать, сочувствовать, размышлять.
Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.
Автор озвучивает позицию людей, которые предпочитают не бороться с проявлениями хамства по отношению к ним самим и другим людям. Многие предпочитают молча проглатывать оскорбления, чтобы не ввязываться в это бесполезное дело. В словах автора сквозит явная ирония. Автор показывает Сашку – маленького человека – чудика, который пытается выяснить причину своего оскорбления, пытается защитить своё достоинство, но «стену» он не может. Автор любит и уважает таких людей, которые еще не поникли морально, которые противостоят людскому хамству и грубости, а не безвольно прячется и глотает обиды.
Через все повествование проходит важная мысль: с обидой, оскорблением не обязательно бороться, можно благоразумно уйти в сторону, не выяснять отношения, не возмущаться, не заводиться. Благоразумие, – иронизирует Шукшин, – вещь не из рыцарского сундука. Автор как будто приглашает читателя к диалогу на житейскую тему (у каждого в жизни был хоть один подобный случай), но в то же время затрагивает вопросы, выходящие за рамки обыденного: о внутренней культуре, совести, порядочности.
В этом рассказе Шукшин ставит героя в ситуацию, из которой почти нет выхода без ущерба для его человеческого достоинства, и не дает никаких рецептов, как следует поступать. Может быть, поэтому до сих пор его рассказы воспринимаются свежо, с интересом, они заставляют примеривать на себя описанные ситуации, взвешивать, сочувствовать, размышлять.
Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.