8. Какая фамилия была у супругов, пожелавших попасть на другую сторону реки в произведении Дж. Лондона «На берегах Сакраменто»? Назовите жанр произведения.
Ильины три поездочки Посреди поля чистого, На закате красна солнышка, На восходе ясна месяца На заставу богатырскую Собирались на походный совет Славнорусские богатыри. Думу думали, раздумывали, По нарядам снарядилися.
Доставалось Илье Муромцу Ехать в Западную сторону На великий богатырский дозор.
Выезжал Илья Муромец, Доезжал он до росстани, Под ночной тучей западной. Наезжал на белый камень Илья. Из-за тучи месяц выглянул: Прочитай вон, на камени Придорожном надписочка Четко-ясно повысечена:
«Прямо ехать — убитому быть! Влево ехать — женатому быть! Вправо ехать — богатому быть! Все судьбой сие предписано! » Во глубоком раздумье Илья. Он стоит, сам себе говорит: «Это бог с тобой, что — судьбой: Я готов и с судьбиной на бой! Только выбрать какую судьбу, Чтобы с нею вступить мне в борьбу? Мне в походах .жена не нужна, Мне богатство ненадобно. Ах, поеду, молодец, я туда, Где показано убитому быть! »
Навалилась туча черная, Поглотила светлый месяц она. И поехал Илья Муромец На погибель на предписанную Ночью темною-растемною. Вдруг тут из ночной темноты Из-за кустиков низовеньких, Из-за камушков кремневеньких Выглядали, выскакивали Ходовитые разбойнички, Псы ночные подорожнички. Голоса у них горластые, А щиты у них крестастые, На них шлемы, будто ведра вверх дном,
Кони-лошади в булатной броне. А заглавный пес-разбойничек Наседает, угрозой грозит: «Стой! Куда, деревенщина перед погибелью! »
Добрый молодец не молится, Перед псом он не клонится. Светлый месяц опять выходил, Все убранство на Илье озарил: Заблистал в сорок тысяч шлем, Засияли камни-яхонты Во сто тысяч во гриве у коня, Сам конь выше цен, выше смет! Вот тут-то разбойнички На богатство и обзарилися, Друг друга подзадоривают, Подстрекают, подзуживают: «Мы убьем его, пограбим-ко, Со конем его разлучим-ко! » Илья палицей размахивался Да слегка и приударил вожака, А размяк от удара вожак, Покачнулся, упал, не встал. Из налучника лук тугой, Из колчана калену стрелу Вынимал да пускал Илья В дуб кряковистый разрывчатую. Разрывала, расщепляла стрела Старый дуб во щепу, во черенки.
Череночки да щепочки Разлетелись, угодили они Во разбойников да всех до одного
В одночасье погубили подряд! Повернулся ко камени Илья. Надпись старую вычеркивал, Надпись новую надписывал: «Богатырь Илья Муромец Там был, да убит не бывал. Поразъездил дороженьку, Порасчистил широкую! »
После этого быванья Илья: «Я поеду, — говорит, — уж туда, Где показано женатому быть! » Луговины, горы, реки да поля Проскакал Илья Муромец, На дворцы островерхие Понаехал краснокаменные. Вереницами девицы к нему Выходили, встречали молодца. Все красивые, приветливые, Все угодливые, ласковые, Разговоры веселые Про женитьбу, про венчанье ведут. «Погодите вы с венчаньем таким! Семь раз я отмериваю, Да один раз отрезываю! »
Поспешают красны девицы: На столы, на столешницы Стелют скатерти-прелестницы, Ставят вина заморские, На упой добра молодца поят, С обручаньем-венчаньем спешат. Без успеху! Только смеху Илье Целый год, поди, не высмеять! «Вы бы лучше, красавицы, Отвели бы во спаленку меня: Мне б с дороги уснуть-отдохнуть! » — Говорит Илья Муромец. Подходила красавица, Уводила Илью Муромца,
ответ:Пародія на лицарські романи XVI століття побачила світ на початку XVII століття. Саме в цей час відомий іспанський письменник епохи Відродження Мігель Сервантес написав свій роман "Дон Кіхот". Метою твору, за словами автора, було знецінення лицарських романів, які монополізували книжковий ринок XVI століття.
Замисливши написати пародію на лицарський роман, Сервантес постійно вводить у свій твір ситуації з лицарських романів, нещадно їх спотворюючи. Лицарський роман під пером письменника втрачає свою романтичну "впевненість". Усе найкраще, що було в такому романі, втрачає свою привабливість.
Видатний лицар чарівної вроди завжди був окрасою лицарського роману. Герой Сервантеса зовсім не схожий на цей образ. Це не юнак, а людина середнього віку, непривабливої зовнішності. Лицарські романи так вплинули на свідомість героя, що Алонсо Кехано назвав себе Дон Кіхотом з Ламанчі та подався шукати подвигів. Він натяг на себе іржаву зброю, сів на стару шкапу, обрав собі даму серця та пустився у мандри. Дамою серця Дон Кіхота стала сільська дівчина, яку він називав Дульцінеєю Тобоською. Незабаром у нашого лицаря з'являється зброєносець Санчо Панса, який також мало скидався на зброєносців лицарських романів. Мирний землероб Санчо Панса ніколи не був відважною та мовчазною людиною, якою зображувався завжди зброєносець у лицарських романах. Проте він дає розумні поради Дон Кіхоту. Наприклад, коли вони опинилися серед скель і Дон Кіхот вирішив розірвати на собі одяг та битися головою об каміння, Санчо Панса радить йому не вбитися з першого разу. Це зауваження відразу ж викриває усю химерність лицарських романів. Традиційні ситуації, звеличені у них, стають комічними дурницями у романі Сервантеса. Бій Дон Кіхота з вітряками або з баранами спотворює "великі подвиги" лицарів середньовіччя.
Кумедність та божевілля Дон Кіхота дивним образом поєднуються з його мудрістю. На думку Санчо Панси, у красномовстві та мудрості Дон Кіхот не поступався відомим церковним проповідникам. Але Дон Кіхот мріє не про небесне, а про земне щастя для всього людства, і завжди готовий дати пораду та до тому, хто їх потребує. Дон Кіхот закликає Санчо Пансу судити про все, не керуючись "законом особистого свавілля". "Нехай сльози бідняка викликають у тебе більше співчуття, ніж нарікання багатія", — каже Дон Кіхот.
Проте, наділяючи свого героя привабливими рисами, зображуючи його борцем за справедливість, Сервантес у той же час постійно ставить його у кумедні ситуації. Метою автора було показати, що навіть такій доброзичливій людині, як Дон Кіхот, не під силу змінити щось у цьому світі, де панує егоїзм та влада грошей. Хоча Дон Кіхот позитивно впливав на Санчо Пансу, проте щодо всього людства йому не вдалося відновити золотий вік лицарства.
Роман завершується поверненням до героя здорового глузду. Перед смертю Дон Кіхот відмовляється від лицарських романів та усіх своїх химерних ідей. Іронізуючи над безглуздими витівками свого героя, Сервантес у той же час захоплюється моральною красою, що так рідко зустрічалась у часи корисливості, егоїзму та бездуховності.
Посреди поля чистого, На закате красна солнышка, На восходе ясна месяца На заставу богатырскую Собирались на походный совет Славнорусские богатыри. Думу думали, раздумывали, По нарядам снарядилися.
Доставалось Илье Муромцу Ехать в Западную сторону На великий богатырский дозор.
Выезжал Илья Муромец, Доезжал он до росстани, Под ночной тучей западной. Наезжал на белый камень Илья. Из-за тучи месяц выглянул: Прочитай вон, на камени Придорожном надписочка Четко-ясно повысечена:
«Прямо ехать — убитому быть! Влево ехать — женатому быть! Вправо ехать — богатому быть! Все судьбой сие предписано! » Во глубоком раздумье Илья. Он стоит, сам себе говорит: «Это бог с тобой, что — судьбой: Я готов и с судьбиной на бой! Только выбрать какую судьбу, Чтобы с нею вступить мне в борьбу? Мне в походах .жена не нужна, Мне богатство ненадобно. Ах, поеду, молодец, я туда, Где показано убитому быть! »
Навалилась туча черная, Поглотила светлый месяц она. И поехал Илья Муромец На погибель на предписанную Ночью темною-растемною. Вдруг тут из ночной темноты Из-за кустиков низовеньких, Из-за камушков кремневеньких Выглядали, выскакивали Ходовитые разбойнички, Псы ночные подорожнички. Голоса у них горластые, А щиты у них крестастые, На них шлемы, будто ведра вверх дном,
Кони-лошади в булатной броне. А заглавный пес-разбойничек Наседает, угрозой грозит: «Стой! Куда, деревенщина перед погибелью! »
Добрый молодец не молится, Перед псом он не клонится.
Светлый месяц опять выходил, Все убранство на Илье озарил: Заблистал в сорок тысяч шлем, Засияли камни-яхонты Во сто тысяч во гриве у коня, Сам конь выше цен, выше смет! Вот тут-то разбойнички На богатство и обзарилися, Друг друга подзадоривают, Подстрекают, подзуживают: «Мы убьем его, пограбим-ко, Со конем его разлучим-ко! » Илья палицей размахивался Да слегка и приударил вожака, А размяк от удара вожак, Покачнулся, упал, не встал. Из налучника лук тугой, Из колчана калену стрелу Вынимал да пускал Илья В дуб кряковистый разрывчатую. Разрывала, расщепляла стрела Старый дуб во щепу, во черенки.
Череночки да щепочки Разлетелись, угодили они Во разбойников да всех до одного
В одночасье погубили подряд! Повернулся ко камени Илья. Надпись старую вычеркивал, Надпись новую надписывал: «Богатырь Илья Муромец Там был, да убит не бывал. Поразъездил дороженьку, Порасчистил широкую! »
После этого быванья Илья: «Я поеду, — говорит, — уж туда, Где показано женатому быть! » Луговины, горы, реки да поля Проскакал Илья Муромец, На дворцы островерхие Понаехал краснокаменные. Вереницами девицы к нему Выходили, встречали молодца.
Все красивые, приветливые, Все угодливые, ласковые, Разговоры веселые Про женитьбу, про венчанье ведут. «Погодите вы с венчаньем таким! Семь раз я отмериваю, Да один раз отрезываю! »
Поспешают красны девицы: На столы, на столешницы Стелют скатерти-прелестницы, Ставят вина заморские, На упой добра молодца поят, С обручаньем-венчаньем спешат. Без успеху! Только смеху Илье Целый год, поди, не высмеять! «Вы бы лучше, красавицы, Отвели бы во спаленку меня: Мне б с дороги уснуть-отдохнуть! » — Говорит Илья Муромец. Подходила красавица, Уводила Илью Муромца,
ответ:Пародія на лицарські романи XVI століття побачила світ на початку XVII століття. Саме в цей час відомий іспанський письменник епохи Відродження Мігель Сервантес написав свій роман "Дон Кіхот". Метою твору, за словами автора, було знецінення лицарських романів, які монополізували книжковий ринок XVI століття.
Замисливши написати пародію на лицарський роман, Сервантес постійно вводить у свій твір ситуації з лицарських романів, нещадно їх спотворюючи. Лицарський роман під пером письменника втрачає свою романтичну "впевненість". Усе найкраще, що було в такому романі, втрачає свою привабливість.
Видатний лицар чарівної вроди завжди був окрасою лицарського роману. Герой Сервантеса зовсім не схожий на цей образ. Це не юнак, а людина середнього віку, непривабливої зовнішності. Лицарські романи так вплинули на свідомість героя, що Алонсо Кехано назвав себе Дон Кіхотом з Ламанчі та подався шукати подвигів. Він натяг на себе іржаву зброю, сів на стару шкапу, обрав собі даму серця та пустився у мандри. Дамою серця Дон Кіхота стала сільська дівчина, яку він називав Дульцінеєю Тобоською. Незабаром у нашого лицаря з'являється зброєносець Санчо Панса, який також мало скидався на зброєносців лицарських романів. Мирний землероб Санчо Панса ніколи не був відважною та мовчазною людиною, якою зображувався завжди зброєносець у лицарських романах. Проте він дає розумні поради Дон Кіхоту. Наприклад, коли вони опинилися серед скель і Дон Кіхот вирішив розірвати на собі одяг та битися головою об каміння, Санчо Панса радить йому не вбитися з першого разу. Це зауваження відразу ж викриває усю химерність лицарських романів. Традиційні ситуації, звеличені у них, стають комічними дурницями у романі Сервантеса. Бій Дон Кіхота з вітряками або з баранами спотворює "великі подвиги" лицарів середньовіччя.
Кумедність та божевілля Дон Кіхота дивним образом поєднуються з його мудрістю. На думку Санчо Панси, у красномовстві та мудрості Дон Кіхот не поступався відомим церковним проповідникам. Але Дон Кіхот мріє не про небесне, а про земне щастя для всього людства, і завжди готовий дати пораду та до тому, хто їх потребує. Дон Кіхот закликає Санчо Пансу судити про все, не керуючись "законом особистого свавілля". "Нехай сльози бідняка викликають у тебе більше співчуття, ніж нарікання багатія", — каже Дон Кіхот.
Проте, наділяючи свого героя привабливими рисами, зображуючи його борцем за справедливість, Сервантес у той же час постійно ставить його у кумедні ситуації. Метою автора було показати, що навіть такій доброзичливій людині, як Дон Кіхот, не під силу змінити щось у цьому світі, де панує егоїзм та влада грошей. Хоча Дон Кіхот позитивно впливав на Санчо Пансу, проте щодо всього людства йому не вдалося відновити золотий вік лицарства.
Роман завершується поверненням до героя здорового глузду. Перед смертю Дон Кіхот відмовляється від лицарських романів та усіх своїх химерних ідей. Іронізуючи над безглуздими витівками свого героя, Сервантес у той же час захоплюється моральною красою, що так рідко зустрічалась у часи корисливості, егоїзму та бездуховності.
Объяснение: