8. Прочитайте слова рассказчика. О чём они? Как все три фрагмен- та связаны с идеей рассказа?
«Это мой спутник... Я могу бросить его здесь, но не могу уйти от
него, ибо имя ему — легион... Это спутник всей моей жизни... он до
гроба проводит меня...»
«А я под его говор думал о великом несчастии тех людей, которые,
Вооружившись новой моралью, новыми желаниями, одиноко ушли
вперёд и встречают на дороге своей спутников, чуждых им, неспо-
собных понимать их... Тяжела жизнь таких одиноких! Они
над
землёй, в воздухе... Но они носятся в нём, как семена добрых злаков, хотя и редко сгнивают в почве плодотворной...»
"Он научил меня многому, чего не найдешь в толстых фолиантах, написанных мудрецами, - ибо мудрость жизни всегда глубже и обширнее мудрости людей".
В рассказе Шолохова подвиг человека предстал в основном не на поле боя и не на трудовом фронте, а в условиях фашистского плена, за колючей проволокой концлагеря. В духовном единоборстве с фашизмом раскрывается характер Андрея Соколова, его мужество.
Андрей Соколов пережил все тяготы вой-» ны вдали от Родины. Его доля — бесчеловечные испытания фашистского плена. Не раз смерть смотрела ему в глаза. И вся суть рассказа в том, что каждый раз Андрей Соколов находил в себе мужество оставаться человеком.
Но не только в столкновении с врагом видит Шолохов проявление героического в натуре человека. Не менее серьезным испытанием становятся для героя его утраты, потеря близких людей и родного крова, его одиночество.
Ведь Андрей Соколов из войны вышел победителем, вернул миру мир, а сам на войне потерял все, что имел в жизни «для с«бя»: семью, любовь, счастье. Безжалостная и бессердечная судьба не оставила солдату даже пристанища на земле. На месте, где стоял его домик, им же самим построенный, темнела воронка от немецкой авиабомбы.
Андрей Соколов говорит своему случайному собеседнику: «Иной раз не спишь ночью, глядишь в темноту пустыми глазами и думаешь: «За что же ты, жизнь, меня так покалечила?» Нету мне ответа ни в темноте, ни при ясном солнышке… Нету и не дождусь!»
После всего того, что он пережил, Андрей Соколов, казалось бы, мог счесть жизнь проклятием. Но он не ропщет на мир, не замыкается в своем горе, а идет к людям. Оставшись один на белом свете, этот человек всю сохранившуюся в сердце теплоту отдал сироте Ванюше, заменив ему отца. Он усыновил сироту и именно потому сам стал понемногу возвращаться к жизни.
М. А. Шолохов всей логикой своего рассказа доказал, что его герой ни в коей мере не сломлен и не может быть сломлен. Пройдя сквозь самые тяжелые испытания, он сохранил самое главное — человеческое и гражданское достоинство, любовь к жизни, человечность жить, бороться, трудиться. Он добр, доверчив к людям, заботлив, предупредителен с товарищами, внимателен к человеку, попавшему в беду, справедлив и ни при каких обстоятельствах не теряет высокого человеческого достоинства, совести, чести. Нравственные связи с людьми у него так крепки, что даже тяжелейшие перипетии войны не смогли их оборвать.
Андрей Соколов М. Шолохова — это подлинно русский человек, лучший представитель великого народа.
Мазепа Байрона
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Объяснение: