Александр Грин, Алые паруса Изменилось отношение к Ассоль и детей рыбаков. Они "швыряли грязью и дразнили её...". Ассоль спросила отца,почему соседи не любили их. Как ответил отец (это,между прочим,грустное наблюдение самого автора над людьми)?
Маленький хлопчик, головний герой казки, змусив мене замислитись над важливими проблемами про справжні і фальшиві цінності, про дружбу і місце людини у житті.
У пошуках друзів Маленький принц залишає свій дім, маленький астероїд В-612, свої щоденні справи: догляд за трьома невеличкими вулканами та улюбленою Трояндою і вирушає у мандри. Але на жодній із шести відвіданих ним планет герой не знаходитьне те що друзів, а навіть бодай звичайнісінького порозуміння з її мешканцями. Король здатен дивитися на всіх як на підлеглих, тому не спроможний зрозуміти радість дружби.
Честолюбець надто зайнятий собою. П’яниця – загублена, душа. Ділок вважає себе дуже зайнятим, хоча насправді не робить нічого корисного, так само, Як і Географ.
Один лише Ліхтарник викликав симпатію Маленького принца. Але його нескінченні клопоти не залишають йому часу для звичайних людських справ. Так буває, що все життя доводиться виконувати нікому не потрібну роботу.
Світ дорослих такий складний, заплутаний, незрозумілий. А дитина живе за велінням серця, тому у її світі все просто й зрозуміло. Вона більше відчуває серцем, ніж осягає розумом. Через це дитина бачить тільки головне.
А головне у житті – це добро, взаєморозуміння, дружба, любов, краса.
Лише на Землі Маленький принц знайшов друга. Це був Лис. Він допоміг хлопчику збагнути, в чому сенс життя, пояснив, що стати другом нелегко. Для цього треба віддати частинку своєї душі. Лис відкрив Маленькому принцу найголовніший секрет: “Добре бачить тільки серце.
Найголовнішого очима не побачиш”.
Для того, щоб життя на планеті Земля стало кращим, кожен дорослий мусить повернути собі чисту дитячу душу. Стосунки між людьми стануть щирими, прийде взаєморозуміння, кожен день наповниться радістю та красою. Не заради забавки написав Антуан де Сент-Екзюпері цю казку.
Вона містить глибокі роздуми про світ і людей у ньому. Мені так хочеться, щоб ці найгол
Ох ты гой еси, царь Иван Васильевич! Про тебя Нашу песню сложили мы, Про твово любимого опричника Да про смелого купца, про Калашникова; Мы сложили еЈ на старинный лад, Мы певали еЈ под гуслярский звон И причитывали да присказывали. Православный народ ею тешился, А боярин Матвей Ромодановский Нам чарку поднЈс мЈду пенного, А боярыня его белолицая Поднесла нам на блюде серебряном Полотенце новое, шЈлком шитое. Угощали нас три дни. три ночи И всЈ слушали не наслушались. I Не сияет на небе солнце красное, Не любуются им тучки синие: То за трапезой сидит во златом венце, Сидит грозный царь Иван Васильевич. Позади его стоят стольники, Супротив его всЈ бояре да князья, И пирует царь во славу божию, В удовольствие своЈ и веселие. Улыбаясь, царь повелел тогда Вина сладкого заморского Нацедить в свой золочЈный ковш И поднесть его опричникам. - И все пили, царя славили. Лишь один из них, из опричников, Удалой боец, буйный молодец, в золотом ковше не мочил усов; Опустил он в землю очи тЈмные, Опустил головушку на широку грудь - А в груди его была дума крепкая. Вот нахмурил царь брови чЈрные И навЈл на него очи зоркие, Словно ястреб взглянул с высоты небес На младого голубя сизокрылого, - Да не поднял глаз молодой боец. Вот об землю царь стукнул палкою, и дубовый пол на полчетверти Он железным пробил оконечником - Да не вздрогнул и тут молодой боец. Вот промолвил царь слово грозное - И очнулся тогда добрый молодец. "Гей ты, верный наш слуга, Кирибеевич, Аль ты думу затаил нечестивую? Али славе нашей завидуешь? Али служба тебе честная прискучила? когда входит месяц - звЈзды радуются, что светлей им гулять по поднЕбесью; А которая в тучу прячется, Та стремглав на на землю падает... Неприлично же тебе, Кирибеевич, Царской радостью гнушатися; А из роду ты ведь Скуратовых, И семьЈю ты вскормлен Малютиной!.." Отвечает так Кирибеевич, Царю грозному в пояс кланяясь: "Государь ты наш, Иван Васильевич! Не кори ты раба недостойного: сердца жаркого не залить вином, Думу чЈрную - не запотчевать! А прогневал тебя - воля царская; Прикажи казнить, рубить голову, Тяготит она плечи богатырские, И сама к сырой земле она клонится". И сказал ему Царь Иван Васильевич: "Да об чЈм тебе, молодцу, кручиниться? Не истЈрся ли твой парчЈвый кафтан? Не измялась ли шапка соболиная? Не казна ли у тебя поистратилась? Иль зазубрилась сабля закалЈнная? Или конь захромал, худо кованный? Или с ног тебя сбил на кулачном бою, На Москве-реке, сын купеческий?" Отвечает так Кирибеевич, Покачав головою кудрявою: "Не родилась та рука заколдованная Ни в боярском роду, ни в купеческом; Аргамак мой степной ходит весело; Как стекло горит сабля вострая; А на праздничный день твоею милостью Мы не хуже другого нарядимся. Как я сяду поеду на лихом коне За Моску-реку покатитися, Кушачком подтянуся шЈлковым, Заломлю на бочок шапку бархатную, ЧЈрным соболем отороченную, - У ворот стоят у тесовыих Красны девушки да молодушки И любуются, глядя, перешЈптываясь; Лишь одна не глядит, не любуется, Полосатой фатой закрывается... На святой Руси, нашей матушке, Не найти, не сыскать такой красавицы: Ходит плавно - будто лебЈдушка; Смотрит сладко - как голубушка; Молвит слово - соловей поЈт; Горят щеки еЈ румяные, Как заря на небе божием; Косы русые, золотистые, В ленты яркие заплетЈнные, По плечам бегут, извиваются. во семье родилась она купеческой, Прозывается АлЈной Дмитревной. Как увижу еЈ, я сам не свой, Опускаются руки сильные, Помрачаются очи буйные; Скучно, грустно мне, православный царь, Одному по свету маяться Опостыли мне кони легкие, Опостыли наряды парчовые, И не надо мне золотой казны: С кем казною своей поделюсь теперь? Перед кем покажу удальство своЈ? Перед кем я нарядом похвастаюсь? Отпусти меня в степи приволжские, На житьЈ на вольное, на казацкое, Уж сложу я там буйную головушку И сложу на копьЈ бусурманское; И разделят по себе злы татаровья Коня доброго саблю острую И седельце бранное черкасское. Мои очи слЈзные коршун выклюет, Мои кости сирые дождик вымоет, И без похорон горемычный прах На четыре стороны развеется!.." И сказал, смеясь, Иван Васильевич: "Ну, мой верный слуга! я твоей беде, Твоему горю пособить постараюся. Вот возьми перстенЈк ты мой яхонтовый Да возьми ожерелье жемчужное. Прежде свахе смышлЈной покланяйся И пошли дары драгоценные Ты своей АлЈне Дмитревне: Как полюбишься - празднуй свадебку, Не полюбишься - не прогневайся". Ох ты гой еси, царь Иван Васильевич! Обманул тебя твой лукавый раб, Не сказал тебе правды истинной, Не поведал тебе, что красавица В церкви божией перевенчана, Перевенчана с молодым купцом По закону нашему христианскому. * * * Ай, ребята, пойте - только гусли стройте! Ай, ребята, пейте - дело разумейте! Уж потешьте вы доброго боярина
Маленький хлопчик, головний герой казки, змусив мене замислитись над важливими проблемами про справжні і фальшиві цінності, про дружбу і місце людини у житті.
У пошуках друзів Маленький принц залишає свій дім, маленький астероїд В-612, свої щоденні справи: догляд за трьома невеличкими вулканами та улюбленою Трояндою і вирушає у мандри. Але на жодній із шести відвіданих ним планет герой не знаходитьне те що друзів, а навіть бодай звичайнісінького порозуміння з її мешканцями. Король здатен дивитися на всіх як на підлеглих, тому не спроможний зрозуміти радість дружби.
Честолюбець надто зайнятий собою. П’яниця – загублена, душа. Ділок вважає себе дуже зайнятим, хоча насправді не робить нічого корисного, так само, Як і Географ.
Один лише Ліхтарник викликав симпатію Маленького принца. Але його нескінченні клопоти не залишають йому часу для звичайних людських справ. Так буває, що все життя доводиться виконувати нікому не потрібну роботу.
Світ дорослих такий складний, заплутаний, незрозумілий. А дитина живе за велінням серця, тому у її світі все просто й зрозуміло. Вона більше відчуває серцем, ніж осягає розумом. Через це дитина бачить тільки головне.
А головне у житті – це добро, взаєморозуміння, дружба, любов, краса.
Лише на Землі Маленький принц знайшов друга. Це був Лис. Він допоміг хлопчику збагнути, в чому сенс життя, пояснив, що стати другом нелегко. Для цього треба віддати частинку своєї душі. Лис відкрив Маленькому принцу найголовніший секрет: “Добре бачить тільки серце.
Найголовнішого очима не побачиш”.
Для того, щоб життя на планеті Земля стало кращим, кожен дорослий мусить повернути собі чисту дитячу душу. Стосунки між людьми стануть щирими, прийде взаєморозуміння, кожен день наповниться радістю та красою. Не заради забавки написав Антуан де Сент-Екзюпері цю казку.
Вона містить глибокі роздуми про світ і людей у ньому. Мені так хочеться, щоб ці найгол