І Гектору, і Ахіллу властиві доблесть, пристрасне бажання перемогти і прославитись. Обидва вони мужні, сильні, на їх рахунку багато подвигів та перемог. Вони є гідні супротивники, адже автор порівнює Ахілла з соколом та Гектора з високолетним орлом. Риси характеру Ахілла: мужність, сила, справедливість, егоїзм, почуття власної гідності, почуття героїчної честі , помста, благородство , жорстокість . Гектору притаманні мужність, людяність, жертовність, благородство, сумлінність , стриманість, ніжність , вірність. До рис, що характеризують обох, слід додати їх побожність. Ахілл звертається до богів, зокрема до Зевса. Гомер часто підкреслює побожність Гектора .
Ахілл – улюбленець богів – доблесний воїн , його відвага не знає меж . Він вірний товариш, щирий і чесний. Разом з тим він нетерпеливий, нестримний у своєму роздратуванні, запальний та гнівний. Дуже чутливий в питаннях честі : після образи він відмовляється продовжувати війну, відкидає спроби примирення, хоч це призводить до важких наслідків для війська – гинуть ахейці. Після загибелі свого друга, одержимий жагою помсти, він іде на бій з Гектором, засліплений гнівом , знущається над його тілом . З іншого боку, герой сумує за своїм другом, гірко ридає біля матері , співчуває батькові Гектора. Ми бачимо в серці Ахіла душевну боротьбу між помстою і шляхетністю.
Мужність Гектора – це результат розумної волі. Йому знайоме відчуття страху, але він навчився бути безстрашним. Гектор з сумом у серці залишає батьків, дружину и сина, бо він безмежно вірний обов’язку – захисті Трої. Позбавлений до богів, він віддає своє життя за рідну землю. Гектор людяний. Він ні разу не дорікнув Єлені, пробачає брату та не відчуває ненависті до них , хоч вони були винуватцями Троянської війни. У словах Гектора немає зневаги, зверхності . Він звертається до Ахіллеса як рівний до рівного , Ахіллес же виявляє повну зневагу до супротивника . Людяність Гектора та надмірна гнівливість Ахілла – відмінність між героями Гомера.
Ахілл і Гектор — справжні герої свого часу . Для давніх греків вони були ідеалом воїна, героя, людини.
Самсон Вырин поехал в Петербург в надежде отыскать и забрать свою дочь, но ротмистр Минский не отдал ему Дуню и выставил его за дверь, сунув за рукав деньги. Вырин предпринял еще одну попытку увидеть дочь, но Дуня, увидев его, упала в обморок, а Минский опять выгнал его. В трагической судьбе станционного смотрителя
виновато и сословное деление общества, позволяющее высшим чинам жестоко и грубо обращаться с людьми низших чинов. Минский считал естественным для себя просто увезти Дуню (и даже не попросить ее руки у отца) , и выгнать старика, и накричать на него.
Трагедия Самсона Вырина состоит в том, что на склоне лет он остался совсем один, проливая слезы о потерянной дочери. Не для своих внуков, а для чужих он вырезал дудочки, с чужими детьми он возился и угощал их орешками. Трагизм его положения в том, что не при жизни, а после смерти приехала к нему его любимая дочь. Из рассказа видно, что Минский действительно любил Дуню и не бросил ее, у нее была счастливая жизнь в достатке. «Прекрасная барыня.. . ехала.. . в карете в шесть лошадей, с тремя маленькими барчатами и с кормилицей» . Узнав, «что старый смотритель умер.. . она заплакала» и пошла на кладбище. В трагической судьбе отца Дуня тоже виновата. Она бросила его, поступила не по-человечески. Я думаю, мысль об этом не давала ей покоя — ведь приехала она, хоть и поздно, к отцу, который умер в одиночестве, всеми, и родной дочерью тоже, забытый.
І Гектору, і Ахіллу властиві доблесть, пристрасне бажання перемогти і прославитись. Обидва вони мужні, сильні, на їх рахунку багато подвигів та перемог. Вони є гідні супротивники, адже автор порівнює Ахілла з соколом та Гектора з високолетним орлом. Риси характеру Ахілла: мужність, сила, справедливість, егоїзм, почуття власної гідності, почуття героїчної честі , помста, благородство , жорстокість . Гектору притаманні мужність, людяність, жертовність, благородство, сумлінність , стриманість, ніжність , вірність. До рис, що характеризують обох, слід додати їх побожність. Ахілл звертається до богів, зокрема до Зевса. Гомер часто підкреслює побожність Гектора .
Ахілл – улюбленець богів – доблесний воїн , його відвага не знає меж . Він вірний товариш, щирий і чесний. Разом з тим він нетерпеливий, нестримний у своєму роздратуванні, запальний та гнівний. Дуже чутливий в питаннях честі : після образи він відмовляється продовжувати війну, відкидає спроби примирення, хоч це призводить до важких наслідків для війська – гинуть ахейці. Після загибелі свого друга, одержимий жагою помсти, він іде на бій з Гектором, засліплений гнівом , знущається над його тілом . З іншого боку, герой сумує за своїм другом, гірко ридає біля матері , співчуває батькові Гектора. Ми бачимо в серці Ахіла душевну боротьбу між помстою і шляхетністю.
Мужність Гектора – це результат розумної волі. Йому знайоме відчуття страху, але він навчився бути безстрашним. Гектор з сумом у серці залишає батьків, дружину и сина, бо він безмежно вірний обов’язку – захисті Трої. Позбавлений до богів, він віддає своє життя за рідну землю. Гектор людяний. Він ні разу не дорікнув Єлені, пробачає брату та не відчуває ненависті до них , хоч вони були винуватцями Троянської війни. У словах Гектора немає зневаги, зверхності . Він звертається до Ахіллеса як рівний до рівного , Ахіллес же виявляє повну зневагу до супротивника . Людяність Гектора та надмірна гнівливість Ахілла – відмінність між героями Гомера.
Ахілл і Гектор — справжні герої свого часу . Для давніх греків вони були ідеалом воїна, героя, людини.
Объяснение:
Самсон Вырин поехал в Петербург в надежде отыскать и забрать свою дочь, но ротмистр Минский не отдал ему Дуню и выставил его за дверь, сунув за рукав деньги. Вырин предпринял еще одну попытку увидеть дочь, но Дуня, увидев его, упала в обморок, а Минский опять выгнал его. В трагической судьбе станционного смотрителя
виновато и сословное деление общества, позволяющее высшим чинам жестоко и грубо обращаться с людьми низших чинов. Минский считал естественным для себя просто увезти Дуню (и даже не попросить ее руки у отца) , и выгнать старика, и накричать на него.
Трагедия Самсона Вырина состоит в том, что на склоне лет он остался совсем один, проливая слезы о потерянной дочери. Не для своих внуков, а для чужих он вырезал дудочки, с чужими детьми он возился и угощал их орешками. Трагизм его положения в том, что не при жизни, а после смерти приехала к нему его любимая дочь. Из рассказа видно, что Минский действительно любил Дуню и не бросил ее, у нее была счастливая жизнь в достатке. «Прекрасная барыня.. . ехала.. . в карете в шесть лошадей, с тремя маленькими барчатами и с кормилицей» . Узнав, «что старый смотритель умер.. . она заплакала» и пошла на кладбище. В трагической судьбе отца Дуня тоже виновата. Она бросила его, поступила не по-человечески. Я думаю, мысль об этом не давала ей покоя — ведь приехала она, хоть и поздно, к отцу, который умер в одиночестве, всеми, и родной дочерью тоже, забытый.