Стихотворение “Зимнее утро” было написано Пушкиным очень быстро, в течение одного дня (3 ноября 1829 года) в селе Павловском Старицкого уезда Тверской губернии, в имении друзей А. С. Пушкина.
Действительно, это стихотворение представляет собой зарисовку чувств и мыслей поэта, вызванных красотой и прелестью зимнего утра в деревне. Мы живо ощущаем бодрое, жизнерадостное настроение Пушкина, которому по-настоящему хорошо, для которого впереди и новые стихи, и новые друзья, и женитьба на Наталье Николаевне Гончаровой. В доме поэт явно не один. Но это стихотворение – монолог. Нет слов героини. Человеку, который так хорошо умеет уговаривать, увлечь приятным разговором, вряд ли можно отказать. Пушкин в разговоре со своей любимой и интонацию выбирал особенную. (с паузами, с чувством радостного удивления. ) Для описания А. С. Пушкин использует ёмкие эпитеты. Лес прозрачный. Стоящие без листвы деревья в струях солнечного света кажутся прозрачными. Комната озарена блеском. Для характеристики блеска автор использует эпитет "янтарный" Лучи и огонь озаряют комнату. Но янтарный отблеск огня мы не только можем увидеть, но и можем услышать. Пушкин и слова подбирает созвучные треску сухих поленьев.Источник: http://festival.1september.ru/articles/556052
Під впливом церкви та поезії, що фактично оспівувала лицаря як ідеал воїна, сформувався характеристика, притаманна лише справжньому лицарю:
Це мужній, сильний, вправний воїн, що дотримується лицарської присяги, а саме: щодня слухати обідню, бути безстрашним, ризикувати за католицьку віру, охороняти церкви і духівництво від грабіжників, охороняти вдів і сиріт, уникати несправедливого оточення і брудного заробітку, для порятунку безневинного йти на поєдинок, відвідувати турніри тільки ради військових вправ, шанобливо служити імператорові в мирських справах, жити бездоганно перед Господом і людьми, боротись проти зла, бути щедрим, правдивим, дотримуватись слова, любити Батьківщину.
Для лицаря було кілька найважливіших речей – це віра, честь, дама серця.
Вірність Господу для такого воїна завжди на першому місці, молитви – невід’ємна частина його життя. Зважаючи на це багато разів церкві вдавалось зібрати воїнство для Хрестових походів нібито з метою визволення гробу Господнього (хоча мова йшла лише про захоплення нових земель). До того ж присяга лицаря, зважаючи на тодішні настрої церкви включала в собі ненависть до «невірних».
Честь полягала у дотриманні присяги і морального кодексу. Ніхто не мав права спаплюжити честь лицаря без наслідків. Воїн мав відстояти свою честь і міг визвати суперника на поєдинок.
Однією із найпрекрасніших сторін брудного Середньовіччя був феномен «прекрасної дами». Це був справжній культ кохання, причому кохання в основному духовного, платонічного. Любов стала служінням "прекрасній дамі", поклонінням їй. Дама серця була для лицаря неземним створінням, втіленням божества. У кодексі рицарської любові центральне місце займали ратні подвиги на честь "прекрасної дами" і її прославляння. Лицар бився на турнірах, прикріпивши рукавички своєї пані до шолома і прибивши до щита табличку, чесноту, що звеличила її, і красу.
На протязі X – XV ст. лицарі були більше ніж просто воїни, вони становили привілейовану групу вищого суспільства.
Поділ землі співвідносився з витратами на озброєння лицаря, а шляхетна поведінка вважалася прикладом для наслідування.
Лицарі несли військову службу, брали участь у хрестових походах, служили при дворах королів, заможних феодалів. З часом утворився окремий лицарський стан.
Лицарство являло собою військово-феодальну єдність благородних воїнів, для яких обов’язковим був вироблений комплекс моральних та етичних правил.
Посвячення у лицарі було важливою та урочистою подією, головним у її ритуалі була присяга дотримуватися лицарського кодексу честі. Цей кодекс вимагав бути звитяжцем, відданим своєму сеньйору, боротися з ворогами християнства, захищати ідеали честі, гуманності, бути оборонцем слабких і скривджених.
Формувалася своєрідна лицарська культура. Вона визначалася поняттям станової честі, лицарським побутом, бажаннями людей, що пишаються високим походженням і прагнуть здобути багатство.
При дворах і замках заможних феодалів, де лицарі брали участь у полюванні, турнірах, спілкувалися з вишуканим товариством, в якому помітну роль відігравала жінка, складались умови, в яких ця культура набула куртуазного забарвлення.
Шляхетність, увічливість, галантність, витонченість, здатність на ніжні почуття стають головними ознаками особистості лицаря. Тож серед характеристик лицаря можна виділити основні: - Мужність - Вірність - Щедрість - Розсудливість - Відчуття честі – Свобода
Действительно, это стихотворение представляет собой зарисовку чувств и мыслей поэта, вызванных красотой и прелестью зимнего утра в деревне.
Мы живо ощущаем бодрое, жизнерадостное настроение Пушкина, которому по-настоящему хорошо, для которого впереди и новые стихи, и новые друзья, и женитьба на Наталье Николаевне Гончаровой.
В доме поэт явно не один. Но это стихотворение – монолог. Нет слов героини.
Человеку, который так хорошо умеет уговаривать, увлечь приятным разговором, вряд ли можно отказать.
Пушкин в разговоре со своей любимой и интонацию выбирал особенную. (с паузами, с чувством радостного удивления. )
Для описания А. С. Пушкин использует ёмкие эпитеты. Лес прозрачный. Стоящие без листвы деревья в струях солнечного света кажутся прозрачными.
Комната озарена блеском. Для характеристики блеска автор использует эпитет "янтарный"
Лучи и огонь озаряют комнату. Но янтарный отблеск огня мы не только можем увидеть, но и можем услышать. Пушкин и слова подбирает созвучные треску сухих поленьев.Источник: http://festival.1september.ru/articles/556052
Це мужній, сильний, вправний воїн, що дотримується лицарської присяги, а саме: щодня слухати обідню, бути безстрашним, ризикувати за католицьку віру, охороняти церкви і духівництво від грабіжників, охороняти вдів і сиріт, уникати несправедливого оточення і брудного заробітку, для порятунку безневинного йти на поєдинок, відвідувати турніри тільки ради військових вправ, шанобливо служити імператорові в мирських справах, жити бездоганно перед Господом і людьми, боротись проти зла, бути щедрим, правдивим, дотримуватись слова, любити Батьківщину.
Для лицаря було кілька найважливіших речей – це віра, честь, дама серця.
Вірність Господу для такого воїна завжди на першому місці, молитви – невід’ємна частина його життя. Зважаючи на це багато разів церкві вдавалось зібрати воїнство для Хрестових походів нібито з метою визволення гробу Господнього (хоча мова йшла лише про захоплення нових земель). До того ж присяга лицаря, зважаючи на тодішні настрої церкви включала в собі ненависть до «невірних».
Честь полягала у дотриманні присяги і морального кодексу. Ніхто не мав права спаплюжити честь лицаря без наслідків. Воїн мав відстояти свою честь і міг визвати суперника на поєдинок.
Однією із найпрекрасніших сторін брудного Середньовіччя був феномен «прекрасної дами». Це був справжній культ кохання, причому кохання в основному духовного, платонічного. Любов стала служінням "прекрасній дамі", поклонінням їй. Дама серця була для лицаря неземним створінням, втіленням божества. У кодексі рицарської любові центральне місце займали ратні подвиги на честь "прекрасної дами" і її прославляння. Лицар бився на турнірах, прикріпивши рукавички своєї пані до шолома і прибивши до щита табличку, чесноту, що звеличила її, і красу.
На протязі X – XV ст. лицарі були більше ніж просто воїни, вони становили привілейовану групу вищого суспільства.
Поділ землі співвідносився з витратами на озброєння лицаря, а шляхетна поведінка вважалася прикладом для наслідування.
Лицарі несли військову службу, брали участь у хрестових походах, служили при дворах королів, заможних феодалів. З часом утворився окремий лицарський стан.
Лицарство являло собою військово-феодальну єдність благородних воїнів, для яких обов’язковим був вироблений комплекс моральних та етичних правил.
Посвячення у лицарі було важливою та урочистою подією, головним у її ритуалі була присяга дотримуватися лицарського кодексу честі. Цей кодекс вимагав бути звитяжцем, відданим своєму сеньйору, боротися з ворогами християнства, захищати ідеали честі, гуманності, бути оборонцем слабких і скривджених.
Формувалася своєрідна лицарська культура. Вона визначалася поняттям станової честі, лицарським побутом, бажаннями людей, що пишаються високим походженням і прагнуть здобути багатство.
При дворах і замках заможних феодалів, де лицарі брали участь у полюванні, турнірах, спілкувалися з вишуканим товариством, в якому помітну роль відігравала жінка, складались умови, в яких ця культура набула куртуазного забарвлення.
Шляхетність, увічливість, галантність, витонченість, здатність на ніжні почуття стають головними ознаками особистості лицаря. Тож серед характеристик лицаря можна виділити основні: - Мужність - Вірність - Щедрість - Розсудливість - Відчуття честі – Свобода