Остання молитва Маргарити ( за трагедією Й.В. Гете «Фауст») Світає… Теплі промінчики сонця відчайдушно намагаються обійняти цілий світ – і небо, і землю. Довкола тихо, гарно, спокійно. Правда, тиша якась незвичайна, чужа. Вона захоплює тебе з усіх сторін, наче намагається здушити, наче ти ніхто і ніщо… Останні декілька днів моїми добрими товаришами були пацюки. Як досить уважним слухачам, я їм розповідала все, що наболіло – свої думки, гріхи, покаяння. Але тепер навіть ті маленькі нещасні істоти покинули мене… А там, за вікном так вільно і до болю красиво… Довкола відчувається аромат щойно народженого дня, я чую його навіть тут, у цій гнилій ямі. Останнім часом, я була вже змирилась з долею, проте цей світанок, ця природа пробудили в мені жагу до життя. Як не хочеться помирати молодою! Стільки втрачених днів і нічого, нічого – сама пустота! На душі тільки зла глибокого рів, але ж я у принципі і не жила! Життя проминуло швидко не залишивши по собі нічого хорошого. Оглядаюсь назад – невже я жила? Невже я існувала? І яку користь я принесла у цей блакитноокий світ? Погубила матір, брата, дитину і зрештою себе… Чому? Мабуть, достовірно це відомо одному Богові. Єдине, що я можу сказати в своє виправдання, єдине, що я покладу на іншу шальку терезів, єдиний аргумент: « я кохала…» Дивно, стільки гріхів, а причина одна – кохання. Це чудове і водночас жорстоке почуття, яке вже не одне тисячоліття зводить з розуму людство… Проте, в мені відразу ж виникає суперечність. Одна сторона каже: «Для чого й для кого страждати?» А інша сторона втопила свої переконання у його очах… Ось так і існувала з янголом і звіром у душі, проте, може це два звіри ? Або обидва янголи? Хоча, це вирішувати не мені… А що ж кохання? Ох Фауст, Фауст моя ненаписана історія життя. Незважаючи ні на що, я не шкодую ні про жоден момент проведений поряд з ним. Він моя радість і найсильніший біль, мій янгол і демон, який освітив моє життя, затьмаривши його… Довгі мої думи. Ось уже й полудневе сонечко ліниво скочується близько до заходу, але до сутінок ще далеко. Осінь… Золоті та багряні вишивки на благородних листочках струнких дерев. І чисте вечірнє повітря, і виняткові пейзажі – все там, за гратами… І чому я раніше так мало милувалась природою? Правду кажуть, тільки втративши починаєш розуміти справжню цінність речей, їх сутність… Отак живеш, не думаєш, не дбаєш, не цінуєш, а лише літаєш у пухнастих хмаринках мрій. І тільки тоді, коли в спину дише пані з косою починаєш відчувати вагу кожної години, кожної секунди… Зникає вся колишня безтурботність, дитячість. Кажуть, що жити шкідливо, бо від цього вмираєш. Але в моєму випадку все зло мого життя я зможу розсіяти лише покаянням. Незважаючи ні на що я не одна, я з Богом. І саме щира молитва зможе врятувати мою душу від пекельної пітьми, яка от-от проковтне мене. Пальці судорожно складаються у пучок і малюють у повітрі хрест: «Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. «Отче наш, що єси на небесах, що ведеш своєю праведною рукою нас, грішних людей по тернистим стежках віри і правди цього химерного і заплутаного світу. Нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде царство Твоє, як на небі так і на землі. І хай засяє воно у серці кожної праведної людини свічою добра і людяності. Хліб наш насущний, дай нам сьогодні. А як я не заслужила, то віддай його біднішим і нужденнішим, проте чистішим душею від мене. І прости нам провини наші, як і ми прощаєм винуватцям нашим. Святий Боже, помилуй мене, бо согрішила я і каюсь я. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, від всього зла, яке чатує на наші незміцнілі душі. Бо Твоя Сила, і Слава навіки вічні. Амінь.»
Что есть истина? Истина (в моём понимании) – это абсолютная правда, то есть такая правда, которая для всех случаев и для всех людей одинакова. Думаю, что такой правды быть не может. Даже факт, казалось бы, очевидно однозначное событие, разные люди воспринимают по-разному. Так, например, известие о смерти может быть понято как известие о другой, новой жизни. Часто правда не может быть абсолютной, для всех единой, потому что слова неоднозначны, потому что смысл одного и того же слова по-разному понимается. Поэтому я бы стала говорить не об истине – понятии недостижимом, – а о правде, которая рассчитана на "среднего" человека.
Сопоставление истины и сострадания придаёт слову "истина" некоторый оттенок жёсткости. Истина – это жёсткая и жестокая правда. Души ранены истиной, а потому нуждаются в сострадании.
Нельзя сказать, что герои пьесы "На дне" представляют собой более или менее однородную массу людей – безличных, бесхарактерных. Каждый из героев чувствует, мечтает, надеется или вспоминает. Точнее, носит внутри себя что-то драгоценное и сокровенное, но поскольку мир, в котором они живут, бессердечен и жесток, они вынуждены прятать как можно дальше все свои мечты. Хотя мечта, которой было бы хоть какое-нибудь доказательство в суровой реальной жизни, могла бы слабым людям – Насте, Анне, Актёру. Они – эти слабые люди – подавлены безысходностью реальной жизни. И им для того, чтобы жить, только жить, необходима и мудрая ложь о "праведной земле". До тех пор пока люди будут верить и стремиться к лучшему, они будут находить в себе силы и желание жить. Даже самые жалкие из них, даже те, кто своё имя потерял, жалостью и состраданием могут быть вылечены и даже отчасти воскрешены. Вот только знали бы окружающие люди об этом! Может быть, тогда бы из самообмана даже слабый человек построил себе лучшую, приемлемую для него жизнь? Но окружающие об этом не задумываются, разоблачают мечту, а человек... "пошёл домой – и удавился!.." Стоит ли обвинять во лжи старца, который единственный из обитателей ночлежки думает не о себе, не о деньгах, не о выпивке, а о людях? Он старается приласкать ("Человека приласкать никогда не вредно"), он вселяет надежды спокойствием и жалостью. Именно он, в конце концов, изменил всех людей, всех обитателей ночлежки... Да, Актёр повесился. Но виновен в этом не только Лука, но и те, кто не жалел, а резал по сердцу правдой.
Есть некоторый стереотип в отношении правды. Нередко считается, что правда всегда хороша. Конечно, ценно, если ты всегда живёшь правдой, реальностью, но тогда невозможны мечты, а вслед за ними – другое видение мира, поэзия в широком смысле этого слова. Именно особый взгляд на жизнь рождает прекрасное, служит основой искусства, которое в конце концов также становится частью жизни.
Как же сострадание воспринимают более сильные люди? Вот Бубнов, например. Бубнов, на мой взгляд, наиболее жёсткий и циничный из всех обитателей ночлежки. Бубнов "бубнит" всё время, констатируя голые, тяжёлые истины: "как себя ни раскрашивай – всё сотрётся", совесть не нужна ему, он – "не богатый"... Василису Бубнов, не стесняясь, спокойно называет лютой бабой, а в середину разговора вставляет, что нитки-де гнилые. Обычно с Бубновым никто специально не разговаривает, но он время от времени вставляет свои замечания в самые разные диалоги. И тот же самый Бубнов, главный оппонент Луки, унылый и циничный, в финале угощает всех водкой, рычит, кричит, предлагает "отвести душу"! И только пьяный, щедрый и разговорчивый Бубнов, по словам Алёшки, "похож на человека". Видно, Лука добротой задел и Бубнова, показал ему, что не в унынии повседневной тоски жизнь, а в чём-то более жизнерадостном, обнадёживающем - в мечтах. И Бубнов мечтает!
Появление Луки сплотило "сильных" обитателей ночлежки (Сатина, Клеща, Бубнова в первую очередь), возник даже цельный общий разговор. Лука – человек, который сострадал, жалел и любил, сумел оказать влияние на всех. Даже Актёр вспомнил и любимые стихотворения, и имя.
Человеческие чувства и мечты, его внутренний мир дороже всего и ценнее всего, потому что мечта не ограничивает, мечта развивает. Правда не дарит надежд, правда не верит в Бога, а без веры в Бога, без надежд нет будущего.
( за трагедією Й.В. Гете «Фауст»)
Світає… Теплі промінчики сонця відчайдушно намагаються обійняти цілий світ – і небо, і землю. Довкола тихо, гарно, спокійно. Правда, тиша якась незвичайна, чужа. Вона захоплює тебе з усіх сторін, наче намагається здушити, наче ти ніхто і ніщо… Останні декілька днів моїми добрими товаришами були пацюки. Як досить уважним слухачам, я їм розповідала все, що наболіло – свої думки, гріхи, покаяння. Але тепер навіть ті маленькі нещасні істоти покинули мене… А там, за вікном так вільно і до болю красиво… Довкола відчувається аромат щойно народженого дня, я чую його навіть тут, у цій гнилій ямі. Останнім часом, я була вже змирилась з долею, проте цей світанок, ця природа пробудили в мені жагу до життя. Як не хочеться помирати молодою! Стільки втрачених днів і нічого, нічого – сама пустота! На душі тільки зла глибокого рів, але ж я у принципі і не жила!
Життя проминуло швидко не залишивши по собі нічого хорошого.
Оглядаюсь назад – невже я жила? Невже я існувала? І яку користь я принесла у цей блакитноокий світ? Погубила матір, брата, дитину і зрештою себе… Чому? Мабуть, достовірно це відомо одному Богові. Єдине, що я можу сказати в своє виправдання, єдине, що я покладу на іншу шальку терезів, єдиний аргумент: « я кохала…» Дивно, стільки гріхів, а причина одна – кохання. Це чудове і водночас жорстоке почуття, яке вже не одне тисячоліття зводить з розуму людство… Проте, в мені відразу ж виникає суперечність. Одна сторона каже: «Для чого й для кого страждати?» А інша сторона втопила свої переконання у його очах… Ось так і існувала з янголом і звіром у душі, проте, може це два звіри ? Або обидва янголи? Хоча, це вирішувати не мені…
А що ж кохання? Ох Фауст, Фауст моя ненаписана історія життя. Незважаючи ні на що, я не шкодую ні про жоден момент проведений поряд з ним. Він моя радість і найсильніший біль, мій янгол і демон, який освітив моє життя, затьмаривши його…
Довгі мої думи. Ось уже й полудневе сонечко ліниво скочується близько до заходу, але до сутінок ще далеко. Осінь… Золоті та багряні вишивки на благородних листочках струнких дерев. І чисте вечірнє повітря, і виняткові пейзажі – все там, за гратами… І чому я раніше так мало милувалась природою? Правду кажуть, тільки втративши починаєш розуміти справжню цінність речей, їх сутність… Отак живеш, не думаєш, не дбаєш, не цінуєш, а лише літаєш у пухнастих хмаринках мрій. І тільки тоді, коли в спину дише пані з косою починаєш відчувати вагу кожної години, кожної секунди… Зникає вся колишня безтурботність, дитячість. Кажуть, що жити шкідливо, бо від цього вмираєш. Але в моєму випадку все зло мого життя я зможу розсіяти лише покаянням. Незважаючи ні на що я не одна, я з Богом. І саме щира молитва зможе врятувати мою душу від пекельної пітьми, яка от-от проковтне мене. Пальці судорожно складаються у пучок і малюють у повітрі хрест: «Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
«Отче наш, що єси на небесах, що ведеш своєю праведною рукою нас, грішних людей по тернистим стежках віри і правди цього химерного і заплутаного світу. Нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде царство Твоє, як на небі так і на землі. І хай засяє воно у серці кожної праведної людини свічою добра і людяності. Хліб наш насущний, дай нам сьогодні. А як я не заслужила, то віддай його біднішим і нужденнішим, проте чистішим душею від мене. І прости нам провини наші, як і ми прощаєм винуватцям нашим. Святий Боже, помилуй мене, бо согрішила я і каюсь я. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, від всього зла, яке чатує на наші незміцнілі душі. Бо Твоя Сила, і Слава навіки вічні. Амінь.»
Сопоставление истины и сострадания придаёт слову "истина" некоторый оттенок жёсткости. Истина – это жёсткая и жестокая правда. Души ранены истиной, а потому нуждаются в сострадании.
Нельзя сказать, что герои пьесы "На дне" представляют собой более или менее однородную массу людей – безличных, бесхарактерных. Каждый из героев чувствует, мечтает, надеется или вспоминает. Точнее, носит внутри себя что-то драгоценное и сокровенное, но поскольку мир, в котором они живут, бессердечен и жесток, они вынуждены прятать как можно дальше все свои мечты. Хотя мечта, которой было бы хоть какое-нибудь доказательство в суровой реальной жизни, могла бы слабым людям – Насте, Анне, Актёру. Они – эти слабые люди – подавлены безысходностью реальной жизни. И им для того, чтобы жить, только жить, необходима и мудрая ложь о "праведной земле". До тех пор пока люди будут верить и стремиться к лучшему, они будут находить в себе силы и желание жить. Даже самые жалкие из них, даже те, кто своё имя потерял, жалостью и состраданием могут быть вылечены и даже отчасти воскрешены. Вот только знали бы окружающие люди об этом! Может быть, тогда бы из самообмана даже слабый человек построил себе лучшую, приемлемую для него жизнь? Но окружающие об этом не задумываются, разоблачают мечту, а человек... "пошёл домой – и удавился!.."
Стоит ли обвинять во лжи старца, который единственный из обитателей ночлежки думает не о себе, не о деньгах, не о выпивке, а о людях? Он старается приласкать ("Человека приласкать никогда не вредно"), он вселяет надежды спокойствием и жалостью. Именно он, в конце концов, изменил всех людей, всех обитателей ночлежки... Да, Актёр повесился. Но виновен в этом не только Лука, но и те, кто не жалел, а резал по сердцу правдой.
Есть некоторый стереотип в отношении правды. Нередко считается, что правда всегда хороша. Конечно, ценно, если ты всегда живёшь правдой, реальностью, но тогда невозможны мечты, а вслед за ними – другое видение мира, поэзия в широком смысле этого слова. Именно особый взгляд на жизнь рождает прекрасное, служит основой искусства, которое в конце концов также становится частью жизни.
Как же сострадание воспринимают более сильные люди? Вот Бубнов, например. Бубнов, на мой взгляд, наиболее жёсткий и циничный из всех обитателей ночлежки. Бубнов "бубнит" всё время, констатируя голые, тяжёлые истины: "как себя ни раскрашивай – всё сотрётся", совесть не нужна ему, он – "не богатый"... Василису Бубнов, не стесняясь, спокойно называет лютой бабой, а в середину разговора вставляет, что нитки-де гнилые. Обычно с Бубновым никто специально не разговаривает, но он время от времени вставляет свои замечания в самые разные диалоги. И тот же самый Бубнов, главный оппонент Луки, унылый и циничный, в финале угощает всех водкой, рычит, кричит, предлагает "отвести душу"! И только пьяный, щедрый и разговорчивый Бубнов, по словам Алёшки, "похож на человека". Видно, Лука добротой задел и Бубнова, показал ему, что не в унынии повседневной тоски жизнь, а в чём-то более жизнерадостном, обнадёживающем - в мечтах. И Бубнов мечтает!
Появление Луки сплотило "сильных" обитателей ночлежки (Сатина, Клеща, Бубнова в первую очередь), возник даже цельный общий разговор. Лука – человек, который сострадал, жалел и любил, сумел оказать влияние на всех. Даже Актёр вспомнил и любимые стихотворения, и имя.
Человеческие чувства и мечты, его внутренний мир дороже всего и ценнее всего, потому что мечта не ограничивает, мечта развивает. Правда не дарит надежд, правда не верит в Бога, а без веры в Бога, без надежд нет будущего.