іде дощ. пелайо з елісендою крабів, які наповзають у будинок. краби не чарівні, а звичайнісінькі, і хвороба у їхньої дитини справжня, з високою температурою. а от янгол, який потрапив до них у двір і борсається великими крилами у багнюці — то вже диво.
і, як виявилося, зовсім не лихо він приніс і не за дитиною їхньою прилетів, щоб забрати її на небеса, а зовсім навпаки — на ранок дитина прокинулася здоровою і веселою. може, завдяки янголу? а може, й ні. пелайо та елісенда цього не знають, та й не дуже переймаються, бо янгол — то для них зайвий клопіт.
мови їхньої янгол не розуміє, та й вигляд має зовсім не янгольський — якийсь беззубий, маленький стариган з облисілою головою. крила, правда, у нього є, і навіть лікар, який оглянув його, здивувався: крила ростуть так органічно в його тілі, що виникає запитання: чому вони не ростуть у людей?
маркес — письменник, для якого чарівне і справжнє, фантастичне і реалістичне, містичне і дійсне, поетичне і прозаїчне є нерозривними.
з якогось іншого світу до людей раптом злітає янгол, а вони ставляться до нього, як до великої курки, ще й поселяють у курнику. за ним, але зиск свій з цього мають. на таку дивину подивитись хоче всяк, і подружжя дуже швидко збагачується — тепер у них двоповерховий будиночок, ферма для кролів, у них є досить грошей.
а може, і янголові щось перепало? дзуськи! янгол ніби й ні до чого! його дзьобають кури, вишукуючи в ньому "космічних паразитів", безбожники у нього камінням, а один "сміливець припалив йому залізякою бік, і очі старого наповнилися слізьми".
оце такі люди. ну, майже як кури, а то й гірше, бо кури хоч тілу янгольському , а люди дошкуляли і фізично, і морально.
то хто ж хворий — янгол, який не може злетіти, чи оці люди, для яких цирковий інтерес, прагнення розваг, жага збагачення перекриває щось вище, більше, цінніше?
думаю, що маркес хоче показати байдужість людини до всього — вона вже звикла до різних див, то й янгол — просто звірина, не більше того.
" і подивився господь бог на землю, і ось вона розтлінна: тому що всяка плоть спотворила шлях свій на землі" бог насилає потоп на землю, щоб очистити скверну, знищити зло. маркес використовує біблійний варіант: дощ іде вже три доби, і в цей час з'являється постраждалий янгол. якби людина зупинилася і подумала, вона б зрозуміла, що це знак божий, це випробування, послані з небес, щоб установити рівновагу добра і зла, щоб врятувати людей. але не тільки прості люди не мають шанобливості до янгола, не вміють захистити нещасного старого і церковні служителі. крила для них не доказ янгольської приналежності, а от документ, папірець від самого папи міг вирішити усе. але листування "могло б тривати поки світу й сонця"
з весною янгол почав набирати сил, він відроджується, як і земля, стає молодшим, дужим, злітає в небо і покидає цих людей, які так і не змогли, не захотіли знайти з ним спільної мови. на очах у елісенди — сльози, але не від того, що їх покинув янгол, а від того, що вона ріже цибулю. її почуттів не вистачило навіть на такий простий людський вчинок.
маркес символічно, через натяки і алегорію показує єство сучасної людини, яка з усього хоче мати самий тільки зиск і не помічає, що незвичайне, святе, рятівне — поряд.
дуже часто так буває у житті: людина чекає чогось більшого, мріє про краще, і не помічає того, що це "краще" вже є, його тільки потрібно помітити і прийняти.
я думаю, що кожен може у своєму житті віднайти такого втраченого янгола. я через свою дурість втратив друга, бо поряд були ніби і. тепер я розумію свої помилки, і в мене теж часом виступають їй. і вони зовсім не від цибулі
У.Шекспира «Король Лир» (1605-1606). Младшая и самая любимая дочь короля Лира. Лир, сообщая о своем решении отречься от престола и разделить свои владения между тремя дочерьми, предлагает им сказать, кто из них его «любит больше», чтобы он смог «…щедрость проявить // В прямом согласьи с заслугой каждой». Услышав ответ К. («…Я вас люблю, // Как долг велит,— не больше и не меньше»), взбешенный, не помнящий себя от ярости, Лир изгоняет дочь. К. надолго исчезает со страниц пьесы и появляется вновь в ее финале, когда она вместе с войском супруга своего Короля Французского вступает на земли Британии, чтобы отца от мести своих старших сестер, Реганы и Гонерильи, тех самых, чья притворная любовь и неприкрытая лесть оказались для их отца дороже, нежели ее искренность и прямодушие. К. и Лир обретают друг друга: Лир просит у дочери прощение; К. полна любви и нежной заботы о старом, немощном отце. Однако эта идиллия оказывается недолгой: взятые в плен войсками мятежных сестер, они оказываются в тюрьме, где по тайному приказу К. в ее камере «…повесили, сказав, // Что это ею сделано самою // В отчаяньи». Именно здесь, при виде мертвой К., приходит к Лиру окончательное прозрение. Его надежда, что она еще жива, и сменяющее ее отчаяние, когда он понимает, что надеяться не на что,— безмерны, беспредельны. Шекспироведами давно сделано наблюдение, что К. и Шут не случайно ни разу не возникают на страницах пьесы (а стало быть, и на сцене) одновременно: дело в том, что обе роли исполнял в шекспировской труппе один актер. Однако это обстоятельство, казалось бы, чисто внутритеатрального свойства, имеет глубинный, философский смысл; К. и Шут — два воплощения совести Лира: она — олицетворенная кротость, любовь, всепрощение; он — выражение «мудрости чудака», которая странным контрапунктом оттеняет перепад моментов безумия и глубочайшего прозрения Лира. Исполнительницы роли К.— «голубой героини» — как правило, отступают в тень рядом с актерами, играющими другие, значительно более разноплановые роли шекспировской трагедии. Из английских актрис достойна упоминания Эллен Терри, игравшая в спектакле театра «Лицеум» вместе с Г.Ирвингом-Лиром (1892). На русской сцене — А.А.Яблочкина (Малый театр, 1895).
можливо, янголи
(за оповіданням г. маркеса "стариган з крилами")
іде дощ. пелайо з елісендою крабів, які наповзають у будинок. краби не чарівні, а звичайнісінькі, і хвороба у їхньої дитини справжня, з високою температурою. а от янгол, який потрапив до них у двір і борсається великими крилами у багнюці — то вже диво.
і, як виявилося, зовсім не лихо він приніс і не за дитиною їхньою прилетів, щоб забрати її на небеса, а зовсім навпаки — на ранок дитина прокинулася здоровою і веселою. може, завдяки янголу? а може, й ні. пелайо та елісенда цього не знають, та й не дуже переймаються, бо янгол — то для них зайвий клопіт.
мови їхньої янгол не розуміє, та й вигляд має зовсім не янгольський — якийсь беззубий, маленький стариган з облисілою головою. крила, правда, у нього є, і навіть лікар, який оглянув його, здивувався: крила ростуть так органічно в його тілі, що виникає запитання: чому вони не ростуть у людей?
маркес — письменник, для якого чарівне і справжнє, фантастичне і реалістичне, містичне і дійсне, поетичне і прозаїчне є нерозривними.
з якогось іншого світу до людей раптом злітає янгол, а вони ставляться до нього, як до великої курки, ще й поселяють у курнику. за ним, але зиск свій з цього мають. на таку дивину подивитись хоче всяк, і подружжя дуже швидко збагачується — тепер у них двоповерховий будиночок, ферма для кролів, у них є досить грошей.
а може, і янголові щось перепало? дзуськи! янгол ніби й ні до чого! його дзьобають кури, вишукуючи в ньому "космічних паразитів", безбожники у нього камінням, а один "сміливець припалив йому залізякою бік, і очі старого наповнилися слізьми".
оце такі люди. ну, майже як кури, а то й гірше, бо кури хоч тілу янгольському , а люди дошкуляли і фізично, і морально.
то хто ж хворий — янгол, який не може злетіти, чи оці люди, для яких цирковий інтерес, прагнення розваг, жага збагачення перекриває щось вище, більше, цінніше?
думаю, що маркес хоче показати байдужість людини до всього — вона вже звикла до різних див, то й янгол — просто звірина, не більше того.
" і подивився господь бог на землю, і ось вона розтлінна: тому що всяка плоть спотворила шлях свій на землі" бог насилає потоп на землю, щоб очистити скверну, знищити зло. маркес використовує біблійний варіант: дощ іде вже три доби, і в цей час з'являється постраждалий янгол. якби людина зупинилася і подумала, вона б зрозуміла, що це знак божий, це випробування, послані з небес, щоб установити рівновагу добра і зла, щоб врятувати людей. але не тільки прості люди не мають шанобливості до янгола, не вміють захистити нещасного старого і церковні служителі. крила для них не доказ янгольської приналежності, а от документ, папірець від самого папи міг вирішити усе. але листування "могло б тривати поки світу й сонця"
з весною янгол почав набирати сил, він відроджується, як і земля, стає молодшим, дужим, злітає в небо і покидає цих людей, які так і не змогли, не захотіли знайти з ним спільної мови. на очах у елісенди — сльози, але не від того, що їх покинув янгол, а від того, що вона ріже цибулю. її почуттів не вистачило навіть на такий простий людський вчинок.
маркес символічно, через натяки і алегорію показує єство сучасної людини, яка з усього хоче мати самий тільки зиск і не помічає, що незвичайне, святе, рятівне — поряд.
дуже часто так буває у житті: людина чекає чогось більшого, мріє про краще, і не помічає того, що це "краще" вже є, його тільки потрібно помітити і прийняти.
я думаю, що кожен може у своєму житті віднайти такого втраченого янгола. я через свою дурість втратив друга, бо поряд були ніби і. тепер я розумію свої помилки, і в мене теж часом виступають їй. і вони зовсім не від цибулі
У.Шекспира «Король Лир» (1605-1606). Младшая и самая любимая дочь короля Лира. Лир, сообщая о своем решении отречься от престола и разделить свои владения между тремя дочерьми, предлагает им сказать, кто из них его «любит больше», чтобы он смог «…щедрость проявить // В прямом согласьи с заслугой каждой». Услышав ответ К. («…Я вас люблю, // Как долг велит,— не больше и не меньше»), взбешенный, не помнящий себя от ярости, Лир изгоняет дочь. К. надолго исчезает со страниц пьесы и появляется вновь в ее финале, когда она вместе с войском супруга своего Короля Французского вступает на земли Британии, чтобы отца от мести своих старших сестер, Реганы и Гонерильи, тех самых, чья притворная любовь и неприкрытая лесть оказались для их отца дороже, нежели ее искренность и прямодушие. К. и Лир обретают друг друга: Лир просит у дочери прощение; К. полна любви и нежной заботы о старом, немощном отце. Однако эта идиллия оказывается недолгой: взятые в плен войсками мятежных сестер, они оказываются в тюрьме, где по тайному приказу К. в ее камере «…повесили, сказав, // Что это ею сделано самою // В отчаяньи». Именно здесь, при виде мертвой К., приходит к Лиру окончательное прозрение. Его надежда, что она еще жива, и сменяющее ее отчаяние, когда он понимает, что надеяться не на что,— безмерны, беспредельны. Шекспироведами давно сделано наблюдение, что К. и Шут не случайно ни разу не возникают на страницах пьесы (а стало быть, и на сцене) одновременно: дело в том, что обе роли исполнял в шекспировской труппе один актер. Однако это обстоятельство, казалось бы, чисто внутритеатрального свойства, имеет глубинный, философский смысл; К. и Шут — два воплощения совести Лира: она — олицетворенная кротость, любовь, всепрощение; он — выражение «мудрости чудака», которая странным контрапунктом оттеняет перепад моментов безумия и глубочайшего прозрения Лира. Исполнительницы роли К.— «голубой героини» — как правило, отступают в тень рядом с актерами, играющими другие, значительно более разноплановые роли шекспировской трагедии. Из английских актрис достойна упоминания Эллен Терри, игравшая в спектакле театра «Лицеум» вместе с Г.Ирвингом-Лиром (1892). На русской сцене — А.А.Яблочкина (Малый театр, 1895).