2глава грей краткое содержание: артур грэй, единственный отпрыск знатной и богатой фамилии, рос не в хижине, а в родовом замке, в атмосфере предопределённости каждого нынешнего и будущего шага. это, однако, был мальчик с живой душой, готовый осуществить своё собственное жизненное предназначение. был он решителен и бесстрашен. хранитель их винного погреба польдишок рассказал ему, что в одном месте зарыты две бочки аликанте времён кромвеля и цвет его темнее вишни, а густое оно, как хорошие сливки. бочки сделаны из чёрного дерева, и на них двойные медные обручи, на которых написано: «меня выпьет грэй, когда будет в раю». это вино никто не пробовал и не попробует. «я выпью его, — сказал грэй, топнув ногой, и сжал ладонь в кулак: — рай? он » при всем том он был в высшей степени отзывчив на чужую беду, и его сочувствие всегда выливалось в реальную . в библиотеке замка его поразила картина какого-то знаменитого мариниста. она ему понять себя. грэй тайно покинул дом и поступил на шхуну «ансельм». капитан гоп был добрым человеком, но суровым моряком. оценив ум, упорство и любовь к морю молодого матроса, гоп решил «сделать из щенка капитана»: познакомить с навигацией, морским правом, лоцией и бухгалтерией. в двадцать лет грэй купил трёхмачтовый галиот «секрет» и плавал на нем четыре года. судьба его в лисс, в полутора часах ходьбы от которого находилась каперна. с наступлением темноты вместе с матросом летикой грэй, взяв удочки, отплыл на лодке в поисках подходящего для рыбной ловли места. под обрывом за каперной они оставили лодку и развели костёр. летика отправился ловить рыбу, а грэй улёгся у костра. утром он пошёл побродить, как вдруг в зарослях увидел спящую ассоль. он долго разглядывал поразившую его девушку, а уходя, снял с пальца старинное кольцо и надел на её мизинец.
Учому ж різниця між поетом та бертольдом? читач одразу бачить, що відмінності між вдачами цих персонажів принципові. вже в першій частині твору поет говорить про своє життя: він почуває себе вільним і багатим. його думи несуть його, куди він захоче, за своєї творчої уяви, особливого світосприйняття він, здається, може осягнути весь світ, тож весь світ належить поетові. поет не відчуває себе самотнім чи нещасним: його завжди оточує молодь яка дослухається його слів, подумки він завжди з людьми, з народом, з природою. бертольдові важко це зрозуміти. авторка так характеризує свого персонажа, лицаря бертольда: був він гордий та завзятий,але ж тільки на упертістьта на гордощі багатий.у житті ж бертольд має зовсім інші цілі, він приземлений та практичний. і здавалося б, нічого немає поганого в практичності, але така тонка межа між життєвою практичністю та приземленістю, бездуховністю. лицареві важко оцінити щось, що не можна побачити: краса духу, сила мистецтва йому фантомами, ілюзіями: я б віддав отой химернийтвій таємний світ надхмарнийза наземне справжнє графство,за підхмарний замок гарний.але коли лицар чує слова поета, навіть він не може встояти перед ними, навіть він визнає силу слова: довго й лицар слухав пісню,далі мовив на відході: «що за дивна сила слова! ворожбит якийсь, та й годі! » пізніше лицар не раз упевнюється в магічній силі слова: поет йому завоювати серце коханої за серенади, пісні поета війську здобути перемогу… але коли бертольд повертається з військового походу, він встановлює свої порядки в графстві: податки та мита роблять життя народу нестерпним, а про справедливість законів годі й мріяти. тоді співці знову беруться до справи: силою свого слова вони і звеселяють людей, і нагадують про те, що справедливість існує, але її треба вибороти, не миритися зі своєю долею, а боротися за краще майбутнє. але, як виявляється, лицар бертольд визнає цілу слова тільки тоді, коли воно стоїть на сторожі його інтересів. без жодного покору сумління правитель вирішує підкупити співця, все ще вірячи в те, що за іронії все можливо. але поет знов виказує не тільки безкорисливість, а й небайдужість до житгя народу, до справедливості та рівності серед людей. поет відкиває пропозицію графа стати його придворним співцем: не поет, у кого думкине літають вільно в світі,а заплутались навікив золотії тонкі сіті.не поет, хто забуваєпро страшні народні рани,щоб собі на вільні рукизолоті надіть кайдани! своє життя поет, за наказом бертольда, доживає у темниці, проте він не боїться навіть ув’язнення, знаючи, що правда на його боці. він лишає по собі свої «пуми-чарівниці» та учнів, що продовжують його справу. за словами лесі українки, протистояння правителів та поетів триває і досі, а коли воно зникне, «то і мочиться давня казка, а настане правда нова». твір лесі українки «давня казка» побудований на суперечностях між двома героями — поетом і лицарем бертольдом — тобто між силою мистецтва слова та силою влади й примусу, між силою духу та орієнтацією на матеріальне. напевно, «правда нова» зараз набагато ближча, ніж за часів створення поеми: ми можемо вільно висловлювати свої думки, закінчилися страшні часи суперечок через ідеологічні переконання… але ми маємо пам’ятати про «давню казку» видатної української письменниці, аби не припуститися колишніх помилок і наближати «нову правду», втілювати її у нашому житті.
