Повесть Н. В. Гоголя «Тарас Бульба» — одно из лучших исторических произведений русской художественной литературы. Глубина и емкость характеров этой повести искусно сочетаются с продуманной композицией и завершенностью всех элементов стиля.
Повесть имеет большую и сложную творческую историю. В общей сложности работа над этим произведением продолжалась около 9 лет. Впервые она была напечатана в сборнике «Миргород» в 1835 году, а в 1842 году «Тарас Бульба» был почти полностью переделан и в таком виде дошел до нас.
В основу повести легло изображение национально-освободительной борьбы украинского народа. Гоголь давно интересовался этой темой. В процессе работы над повестью он использовал множество летописных и научных источников. Многое писатель черпал и из народной поэзии, особенно ему исторические песни и думы.
В своем произведении Гоголь изображает жизнь казаков в Запорожской Сечи, раскрывает их жизненную философию, быт, нравы и обычаи. В картинах вольной казачьей жизни писатель совместил историческую конкретность и высокий лирический пафос. Слияние этих двух стихий и составило одну из основных особенностей «Тараса Бульбы».
В самом начале повести Гоголь раскрывает условия, при которых образовалась Запорожская Сечь и формировался вольный казачий характер. В противостояниях различным захватчикам выковывалась могучая и несгибаемая натура запорожцев. Часто, лишившись всего у себя на родине, люди приходили в Запорожский стан и становились настоящими воинами, защитниками веры и отчизны: «Это было, точно, необыкновенное явленье русской силы: его вышибло из народной груди огниво бед… Словом, русский характер получил здесь могучий, широкий размах, дюжую наружность».
В мирное время вся Запорожская Сечь пила и гуляла, да так, что невозможно было к ней не присоединиться. Гульба запорожцев словно околдовывала всех, втягивала даже случайных прохожих в «волю и товарищество». В такое время на Сечи царила атмосфера «вольного неба и вечного пира души».
С большой симпатией рисует Гоголь картину общественного устройства Сечи. Все здесь строилось на основах демократии и своеволия. В Запорожье с легкостью сочетались суровая дисциплина и анархия, нехитрая система управления и воспитания юношества, которое познавало ратные секреты исключительно на собственном опыте.
Китай не тільки далекий від нас за відстанню, а й так само далекий своєю культурою. Інша нація, інші традиції та звичаї, ми різні з цим народом навіть у дрібницях. Але духовний світ українців багато в чому схожий на духовний світ Піднебесної. Хоча свої думки можна виражати по-різному, та від цього їх схожість не щезне. Саме тому в глибині душі ми добре розуміємо мистецтво цієї країни з великою історією і культурою, одним з представників якої є і відомий китайський поет Ду Фу.
У багатьох своїх поетичних творах Ду Фу підіймає тему війни і миру, тему життя і смерті. Це цілком зрозуміло, адже на долю поета випало багато важких випробувань. Він випив гірку чашу, до країв наповнену боями, заколотами, бунтами, немилістю імператора, скитаннями, нестатками, відірваністю від родини і всього того, що було йому дорогим. Цією тепкою настоянкою просякнуте усе життя Ду Фу, уся його творчість. У своїх віршах поет виливав свою спрагу за мирними часами, ностальгію за рідними краями, печаль і тугу за сім’єю.
У своєму вірші «Пісня про хліб і шовк» Ду Фу докоряє своєму невидимому співрозмовнику, що хоч в країні тисячі маленьких і великих міст, в жодному з них немає миру та злагоди. Майже кожне місто має своє військо, яке замість того, щоб засіювати поля, засіює рідну землю болем і смертю. Поет запитує: коли ж закінчаться ці руйнівні часи, коли ж знову люди займуться шовківництвом і знов у почнуть співати? І що ж треба зробити, щоб так залишалося вічно, та й взагалі, можливе таке, чи ні? Такі патріотичні запитання звучать у багатьох його поетичних творах, а в інших можна прочитати їх між рядків.
Немало віршів Ду Фу присвятив своїм рідним і близьким. Серед цих віршів і поезія «При місяці згадую брата». Поет ігає, як переливаються роси у місячному сяйві і згадує, що таку саму картину бачив колись давно і в рідних краях, де пройшло його дитинство, краях, до яких шлях закритий назавжди. Своїм знайомим блиском краплі роси викликають у автора невимовну журбу за тими, з ким його на все життя розлучила війна.
Історія нашої рідної України, як і історія Китаю, має немало слідів, що залишилися після кривавих війн. Українці не з чуток знають, що таке війна, що таке біль та туга за рідними, що таке повоєнне спустошення. Ці знання передаються нам із покоління в покоління на генетичному рівні, тому почуття та мотиви творів Ду Фу добре зрозумілі нашим співвітчизникам, вони дуже схожі на ті, якими насичували свої віршу найвідоміші і найталановитіші українські поети.
Відомо, що розуміння самого себе приходить через розуміння інших. Заглибившись в символи і образи поетичної творчості Ду Фу, ми отримуємо шанс зрозуміти інших і побачити самих себе.
Повесть Н. В. Гоголя «Тарас Бульба» — одно из лучших исторических произведений русской художественной литературы. Глубина и емкость характеров этой повести искусно сочетаются с продуманной композицией и завершенностью всех элементов стиля.
Повесть имеет большую и сложную творческую историю. В общей сложности работа над этим произведением продолжалась около 9 лет. Впервые она была напечатана в сборнике «Миргород» в 1835 году, а в 1842 году «Тарас Бульба» был почти полностью переделан и в таком виде дошел до нас.
В основу повести легло изображение национально-освободительной борьбы украинского народа. Гоголь давно интересовался этой темой. В процессе работы над повестью он использовал множество летописных и научных источников. Многое писатель черпал и из народной поэзии, особенно ему исторические песни и думы.
В своем произведении Гоголь изображает жизнь казаков в Запорожской Сечи, раскрывает их жизненную философию, быт, нравы и обычаи. В картинах вольной казачьей жизни писатель совместил историческую конкретность и высокий лирический пафос. Слияние этих двух стихий и составило одну из основных особенностей «Тараса Бульбы».
В самом начале повести Гоголь раскрывает условия, при которых образовалась Запорожская Сечь и формировался вольный казачий характер. В противостояниях различным захватчикам выковывалась могучая и несгибаемая натура запорожцев. Часто, лишившись всего у себя на родине, люди приходили в Запорожский стан и становились настоящими воинами, защитниками веры и отчизны: «Это было, точно, необыкновенное явленье русской силы: его вышибло из народной груди огниво бед… Словом, русский характер получил здесь могучий, широкий размах, дюжую наружность».
В мирное время вся Запорожская Сечь пила и гуляла, да так, что невозможно было к ней не присоединиться. Гульба запорожцев словно околдовывала всех, втягивала даже случайных прохожих в «волю и товарищество». В такое время на Сечи царила атмосфера «вольного неба и вечного пира души».
С большой симпатией рисует Гоголь картину общественного устройства Сечи. Все здесь строилось на основах демократии и своеволия. В Запорожье с легкостью сочетались суровая дисциплина и анархия, нехитрая система управления и воспитания юношества, которое познавало ратные секреты исключительно на собственном опыте.
У багатьох своїх поетичних творах Ду Фу підіймає тему війни і миру, тему життя і смерті. Це цілком зрозуміло, адже на долю поета випало багато важких випробувань. Він випив гірку чашу, до країв наповнену боями, заколотами, бунтами, немилістю імператора, скитаннями, нестатками, відірваністю від родини і всього того, що було йому дорогим. Цією тепкою настоянкою просякнуте усе життя Ду Фу, уся його творчість. У своїх віршах поет виливав свою спрагу за мирними часами, ностальгію за рідними краями, печаль і тугу за сім’єю.
У своєму вірші «Пісня про хліб і шовк» Ду Фу докоряє своєму невидимому співрозмовнику, що хоч в країні тисячі маленьких і великих міст, в жодному з них немає миру та злагоди. Майже кожне місто має своє військо, яке замість того, щоб засіювати поля, засіює рідну землю болем і смертю. Поет запитує: коли ж закінчаться ці руйнівні часи, коли ж знову люди займуться шовківництвом і знов у почнуть співати? І що ж треба зробити, щоб так залишалося вічно, та й взагалі, можливе таке, чи ні? Такі патріотичні запитання звучать у багатьох його поетичних творах, а в інших можна прочитати їх між рядків.
Немало віршів Ду Фу присвятив своїм рідним і близьким. Серед цих віршів і поезія «При місяці згадую брата». Поет ігає, як переливаються роси у місячному сяйві і згадує, що таку саму картину бачив колись давно і в рідних краях, де пройшло його дитинство, краях, до яких шлях закритий назавжди. Своїм знайомим блиском краплі роси викликають у автора невимовну журбу за тими, з ким його на все життя розлучила війна.
Історія нашої рідної України, як і історія Китаю, має немало слідів, що залишилися після кривавих війн. Українці не з чуток знають, що таке війна, що таке біль та туга за рідними, що таке повоєнне спустошення. Ці знання передаються нам із покоління в покоління на генетичному рівні, тому почуття та мотиви творів Ду Фу добре зрозумілі нашим співвітчизникам, вони дуже схожі на ті, якими насичували свої віршу найвідоміші і найталановитіші українські поети.
Відомо, що розуміння самого себе приходить через розуміння інших. Заглибившись в символи і образи поетичної творчості Ду Фу, ми отримуємо шанс зрозуміти інших і побачити самих себе.