ответ:Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Складність характеру митця виявлялася ще і в тому, що він не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. КулішЙого ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Е. Сыромятникова-известная художница. Её картины выставлялись не только в России, но и за границей. Одной из них является "Первые зрители".
Самое интересное здесь то, что это картина в картине. Мы рассматриваем работу художника (не художницы!) Сыромятниковой, а ребята-герои этого полотна, смотрят на картину неизвестного художника. Причём мы этой картины не видим.
Может быть, это пейзаж, который виден из окна? А может, художник нарисовал самих непоседливых мальчишек? Наверное, ребята живут где-то рядом и интересуются работами художника. Старший мальчик внимательно рассматривает картину, а младшему больше интересна сама комната. Здесь есть мольберт, палитра с красками, у окна стоит старинное кресло с резными ножками и подлокотниками. В комнате чисто и светло.
Эта картина особенно интересна тем, что в ней есть тайна, загадка. Каждый зритель обязательно задумается, что изображено на полотне. Мне очень нравятся картины, которые заставляют остановиться и задуматься...
ответ:Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Складність характеру митця виявлялася ще і в тому, що він не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. КулішЙого ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Е. Сыромятникова-известная художница. Её картины выставлялись не только в России, но и за границей. Одной из них является "Первые зрители".
Самое интересное здесь то, что это картина в картине. Мы рассматриваем работу художника (не художницы!) Сыромятниковой, а ребята-герои этого полотна, смотрят на картину неизвестного художника. Причём мы этой картины не видим.
Может быть, это пейзаж, который виден из окна? А может, художник нарисовал самих непоседливых мальчишек? Наверное, ребята живут где-то рядом и интересуются работами художника. Старший мальчик внимательно рассматривает картину, а младшему больше интересна сама комната. Здесь есть мольберт, палитра с красками, у окна стоит старинное кресло с резными ножками и подлокотниками. В комнате чисто и светло.
Эта картина особенно интересна тем, что в ней есть тайна, загадка. Каждый зритель обязательно задумается, что изображено на полотне. Мне очень нравятся картины, которые заставляют остановиться и задуматься...
Объяснение: