Может быть, это просто ненормальный малый, маниак, а — почем знать? — может быть, твой жизненный путь, Верочка, пересекла именно такая любовь, о которой грезят женщины и на которую больше не мужчины."
Образ Аносова символизирует мудрость, он словно направляет молодое поколение, прививает им истинные ценности и делясь жизненным опытом. Он лучше всех понимает значение настоящей любви, потому предстаёт наставником у молодёжи и искренне старается им советом.
С Желтковым читатель знакомится к концу повести, в 10 главе. Василий Львович и Николай Николаевич навещают его. До этого момента он предстаёт чудаком, влюблённым дураком. Он живет в невзрачной, бедно обставленной комнате: "Комната была очень низка... вся она была похожа на кают‑компанию грузового парохода". Она контрастирует с роскошным домом своей возлюбленной, что подчеркивает невозможность этой любви. Читатель видит перед собой кроткого и застенчивого человека, которых принято не замечать (образ маленького человека). Это замечается в деталях: Желтков то потирает руки, то нервно расстегивает и застегивает пуговицы короткого пиджачка. Он взволнован, не может скрыть своих чувств. Когда Николай Николаевич грозится тем, что обратится к властям, дабы оградить Веру от преследования, Желтков внезапно преображается. Он объясняет, что никакие меры и угрозы не заставят его разлюбить княгиню и просит разрешения позвонить ей и написать прощальное письмо. Он перестаёт слушать Николая Николаевича, который непреклонен в своём раздражении и гневе. Он обращается к Шеину "вне всяких условностей", чувствуя, что Василий Львович - спокойный, чуткий и жалостливый человек. Его поведение противопоставлено поведению Николая Николаевича. Герой действительно сочувствует Желткову, который влюблен в его жену: "...И опять с больной, нервной чуткостью это понял князь Шеин..." После разговора, Василий Львович понимает, что этот бедный телеграфист безмерно любит Веру. Про себя он подумал, что Желтков не виноват в сложившейся ситуации, искренне его.
Желтков является "маленьким человеком", подобно Башмачкину и Девушкину. Герой также принадлежит к низшему классу. Однако он любить так, как не многие из высшего общества. Для него любовь - возвышенное чувство, подаренное судьбой. Куприновский герой - человек необыкновенной души, который на самопожертвование и умеющий любить. Куприн развивает традиционную тему "маленького человека", однако его герой становится трагическим. Об этом свидетельствует то, что лицо мертвого Желткова напоминает Вере посмертные маски Пушкина и Наполеона. Этим писатель приравнивает талант безгранично любить к талантам великих гениев.
Получив послание, героиня с неожиданной для самой себя нежностью стала разворачивать последнее письмо Желткова. В нём он предстаёт человеком, ничуть не уступающим в благородстве аристократам. Любовь возвысила его: «Случилось так, что меня не интересует в жизни ничто: ни политика, ни наука, ни философия, ни забота о будущем счастье людей - для меня вся жизнь заключается только в вас»,- пишет он в прощальном письме княгине Вере. Смерть не страшит Желткова, ведь любовь сильнее её. Он благодарен Вере, которая вызвала в его сердце это великое чувство, возвысившее его над огромным миром, в котором царит злоба и несправедливость. Именно поэтому герой благословляет свою возлюбленную: «Да святится имя твоё».
Неземная любовь Желткова Вере посмотреть на мир иначе. Об этом свидетельствует большая красная роза, оставленная княгиней покойному чиновнику. Это единственный подарок княгини безнадежно влюбленному Желткову. Красный цвет розы – цвет тревоги и любви, угасшей и вспыхнувшей вновь в сердце героини.
Археологічні розкопки на острові Крит, півдні Пелопоннесу та в Трої наприкінці 19 — на початку 20 століття відкрили світу грецьку цивілізацію догомерівського періоду. Центром її в середині 2 тисячоліття до н. е. був острів Крит, а пізніше Мікени на півдні Пелопоннесу, звідки походить і назва культури — крито-мікенська (від початку 2 тисячоліття до н. е. до приблизно 13 століття до н. е.). На Криті, де існувала рабовласницька держава, в містах Кносс, Фест та Малія дослідники відкрили залишки розкішних палаців, які являли собою мегарон — лабіринти приміщень, поєднаних між собою переходами та сходами і розташованими довкола широкого внутрішнього двору. Кімнати мали різноманітне призначення: особисті покої, святилища, сховища для продуктів, скарбниці, майстерні ремісників.
Складна система приміщень Кносського палацу передана у міфі про Мінотавра та афінського царя Тесея. За переказом, Кносський лабіринт побудував майстер Дедал. Донині не меншу цінність становлять унікальні настінні розписи палацу. Близько 1600 до н. е. критські майстри оволоділи технікою фресок — живопису по сирій штукатурці — і оздобили палац Міноса яскравими різнобарвними розписами. Стіни прикрашають пейзажі зі скелями та квітучими деревами, зображення різноманітних тварин — дельфінів, антилоп, кішок, птахів тощо. Дивовижна точність зображених фігур свідчить про високий рівень майстерності їх авторів, а також вміння розуміти природу. Окрім тваринно-рослинних сюжетів, широко відомі сцени принесення дарів, розваг (зокрема, таврокатапсії — танцю із чорним биком як втіленням Посейдона на землі). Не менш часто в Кноссі, де панував культ Богині Матері, або Матері Део (тобто Деметри), зустрічаються зображення критських дам із оголеними грудьми, зачісками, прикрашеними діадемами, руками і плечима — прикрашеними коштовностями. 1903 року у Кноссі Артур Еванс знайшов дві вотивні статуетки, нині відомі як Велика і Мала Богиня зі зміями, які, вірогідно, зображують верховну жрицю Кносського святилища Матері Део.
У зображенні фігур критські майстри керувались умовними правилами: груди і плечі подавались анфас, а обличчя та ноги — у профіль. Визначальним було й широке використання зооморфних мотивів, а також кольорове рішення — яскраві локальні червоні, сині та зелені тони викликають асоціації та споріднюють критський живопис із мистецтвом Стародавнього Єгипту. Проте в Кноссі сама манера автора більш вільна, вона не підкорюється жорстким канонам, характерним для Єгипту.
В середині 15 століття до н. е. потужне виверження вулкана на сусідньому острові Тіра (Санторіні), відоме як Мінойське виверження, знищило квітучу цивілізацію Криту. Усі міста, окрім Кносса, покинуті їх мешканцями. Саме тоді греки-ахейці захопили Крит, встановили на свою владу, таким чином поклавши кінець мінойській таласократії в Егейському морі.
Может быть, это просто ненормальный малый, маниак, а — почем знать? — может быть, твой жизненный путь, Верочка, пересекла именно такая любовь, о которой грезят женщины и на которую больше не мужчины."
Образ Аносова символизирует мудрость, он словно направляет молодое поколение, прививает им истинные ценности и делясь жизненным опытом. Он лучше всех понимает значение настоящей любви, потому предстаёт наставником у молодёжи и искренне старается им советом.
С Желтковым читатель знакомится к концу повести, в 10 главе. Василий Львович и Николай Николаевич навещают его. До этого момента он предстаёт чудаком, влюблённым дураком. Он живет в невзрачной, бедно обставленной комнате: "Комната была очень низка... вся она была похожа на кают‑компанию грузового парохода". Она контрастирует с роскошным домом своей возлюбленной, что подчеркивает невозможность этой любви. Читатель видит перед собой кроткого и застенчивого человека, которых принято не замечать (образ маленького человека). Это замечается в деталях: Желтков то потирает руки, то нервно расстегивает и застегивает пуговицы короткого пиджачка. Он взволнован, не может скрыть своих чувств. Когда Николай Николаевич грозится тем, что обратится к властям, дабы оградить Веру от преследования, Желтков внезапно преображается. Он объясняет, что никакие меры и угрозы не заставят его разлюбить княгиню и просит разрешения позвонить ей и написать прощальное письмо. Он перестаёт слушать Николая Николаевича, который непреклонен в своём раздражении и гневе. Он обращается к Шеину "вне всяких условностей", чувствуя, что Василий Львович - спокойный, чуткий и жалостливый человек. Его поведение противопоставлено поведению Николая Николаевича. Герой действительно сочувствует Желткову, который влюблен в его жену: "...И опять с больной, нервной чуткостью это понял князь Шеин..." После разговора, Василий Львович понимает, что этот бедный телеграфист безмерно любит Веру. Про себя он подумал, что Желтков не виноват в сложившейся ситуации, искренне его.
Желтков является "маленьким человеком", подобно Башмачкину и Девушкину. Герой также принадлежит к низшему классу. Однако он любить так, как не многие из высшего общества. Для него любовь - возвышенное чувство, подаренное судьбой. Куприновский герой - человек необыкновенной души, который на самопожертвование и умеющий любить. Куприн развивает традиционную тему "маленького человека", однако его герой становится трагическим. Об этом свидетельствует то, что лицо мертвого Желткова напоминает Вере посмертные маски Пушкина и Наполеона. Этим писатель приравнивает талант безгранично любить к талантам великих гениев.
Получив послание, героиня с неожиданной для самой себя нежностью стала разворачивать последнее письмо Желткова. В нём он предстаёт человеком, ничуть не уступающим в благородстве аристократам. Любовь возвысила его: «Случилось так, что меня не интересует в жизни ничто: ни политика, ни наука, ни философия, ни забота о будущем счастье людей - для меня вся жизнь заключается только в вас»,- пишет он в прощальном письме княгине Вере. Смерть не страшит Желткова, ведь любовь сильнее её. Он благодарен Вере, которая вызвала в его сердце это великое чувство, возвысившее его над огромным миром, в котором царит злоба и несправедливость. Именно поэтому герой благословляет свою возлюбленную: «Да святится имя твоё».
Неземная любовь Желткова Вере посмотреть на мир иначе. Об этом свидетельствует большая красная роза, оставленная княгиней покойному чиновнику. Это единственный подарок княгини безнадежно влюбленному Желткову. Красный цвет розы – цвет тревоги и любви, угасшей и вспыхнувшей вновь в сердце героини.
Объяснение:
Археологічні розкопки на острові Крит, півдні Пелопоннесу та в Трої наприкінці 19 — на початку 20 століття відкрили світу грецьку цивілізацію догомерівського періоду. Центром її в середині 2 тисячоліття до н. е. був острів Крит, а пізніше Мікени на півдні Пелопоннесу, звідки походить і назва культури — крито-мікенська (від початку 2 тисячоліття до н. е. до приблизно 13 століття до н. е.). На Криті, де існувала рабовласницька держава, в містах Кносс, Фест та Малія дослідники відкрили залишки розкішних палаців, які являли собою мегарон — лабіринти приміщень, поєднаних між собою переходами та сходами і розташованими довкола широкого внутрішнього двору. Кімнати мали різноманітне призначення: особисті покої, святилища, сховища для продуктів, скарбниці, майстерні ремісників.
Складна система приміщень Кносського палацу передана у міфі про Мінотавра та афінського царя Тесея. За переказом, Кносський лабіринт побудував майстер Дедал. Донині не меншу цінність становлять унікальні настінні розписи палацу. Близько 1600 до н. е. критські майстри оволоділи технікою фресок — живопису по сирій штукатурці — і оздобили палац Міноса яскравими різнобарвними розписами. Стіни прикрашають пейзажі зі скелями та квітучими деревами, зображення різноманітних тварин — дельфінів, антилоп, кішок, птахів тощо. Дивовижна точність зображених фігур свідчить про високий рівень майстерності їх авторів, а також вміння розуміти природу. Окрім тваринно-рослинних сюжетів, широко відомі сцени принесення дарів, розваг (зокрема, таврокатапсії — танцю із чорним биком як втіленням Посейдона на землі). Не менш часто в Кноссі, де панував культ Богині Матері, або Матері Део (тобто Деметри), зустрічаються зображення критських дам із оголеними грудьми, зачісками, прикрашеними діадемами, руками і плечима — прикрашеними коштовностями. 1903 року у Кноссі Артур Еванс знайшов дві вотивні статуетки, нині відомі як Велика і Мала Богиня зі зміями, які, вірогідно, зображують верховну жрицю Кносського святилища Матері Део.
У зображенні фігур критські майстри керувались умовними правилами: груди і плечі подавались анфас, а обличчя та ноги — у профіль. Визначальним було й широке використання зооморфних мотивів, а також кольорове рішення — яскраві локальні червоні, сині та зелені тони викликають асоціації та споріднюють критський живопис із мистецтвом Стародавнього Єгипту. Проте в Кноссі сама манера автора більш вільна, вона не підкорюється жорстким канонам, характерним для Єгипту.
В середині 15 століття до н. е. потужне виверження вулкана на сусідньому острові Тіра (Санторіні), відоме як Мінойське виверження, знищило квітучу цивілізацію Криту. Усі міста, окрім Кносса, покинуті їх мешканцями. Саме тоді греки-ахейці захопили Крит, встановили на свою владу, таким чином поклавши кінець мінойській таласократії в Егейському морі.