Трагедія Другої світової війни у зарубіжній літературі (на матеріалі творів Г. Белля та В. Бикова) Війна — це неприродний стан людини. Знецінюючи найбільшу коштовність на землі — людське життя, вона є трагедією як для переможних, так і для переможців. У Другій світовій війні і уряду, і народи країн антигітлерівської коаліції мали ясну позитивну мету: вони боролися проти фашизму. Тому література про цю війну мала, в першу чергу, антифашистську спрямованість, патріотичний пафос. Проте не менш вагомими тут є протест проти самої сутності війни як насильства над людиною, проти війни, яка знищує в людині людське і перетворює її на потвору з психологією тварин. Саме такий підхід у зображенні війни гаємо у творах Г. Белля, В. Викова, Я. Івашкевича, В. Некрасова. Війна у творах німецького письменника Геріха Белля — це війна переможених. Він зображує її останній період — період відступу і поразки, проте Белля цікавила не війна як така, а людина на війні. "У величезній кількості жертв, — говорить він, — губиться окрема людина...", саме ця окрема людина, її страждання стають центральним об'єктом зображення. Герої Белля — солдати, єфрейтори, фельдфебелі, обер-лейтенанти — прості служаки, виконавці чужої волі, шо не знайшли в собі сили протистояти фашизму, а тому самі певною мірою страждають від своєї причетності до його злочинів. Ні, Белль не виправдовує їх — він співчуває їм як людям. Маленьке оповідання Белля "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..." пронизане величезним антивоєнним пафосом, до того ж йдеться не тільки про заперечення фашизму, а й будь-якої війни. Сюжет оповідання будується на поступовому впізнаванні головним героєм, молодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив всього три місяці тому, коли був відправлений прямо від шкільної парти на фронт. Детально змальовуючи реквізит гімназії тогочасної фашистської Німеччини (погруддя німецьких володарів від "великого курфюрста до Гітлера", "взірці арійської породи" на стінах, погруддя Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія, Гермесова колона, зображення Зевса, Ніцше і т. п.), Белль показує читачеві, що подібний реквізит відповідає певній системі виховання і в даному випадку — виховання расизму, власної вищості і непереможності.
Могу предложить важное место в творчестве м. ю. лермонтова занимает тема родины. она проходит через все его творчество и является одной из центральных в лирике поэта. на противопоставлении основано более позднее стихотворение лермонтова «бородино», написанное в 1837 году в честь 25-летия бородинской битвы. поэт противопоставил идеализированное прошлое настоящему и устами старого солдата вынес приговор современному лермонтову поколению: «богатыри- не вы». это произведение, прославляющее оружие, является реалистическим описанием великой битвы. поэт открыл новый источник своей веры в родину: уж постоим мы головою за родину свою. простой, отнюдь не человек, умирающий от пулевого ранения в грудь, дает поручение боевому товарищу в стихотворений «завещание» (1841) передать «родному краю». чувством патриотизма проникнуто стихотворение «родина», написанное в 1841 году, один из немногих образцов реалистической поэзии в творчестве лермонтова. уже в начале стихотворения поэт признается в любви к родине: люблю отчизну я, но странною любовью! не победит ее рассудок мой. ни слава, купленная кровью, ни полный гордого доверия покой, ни темной старины заветные преданья не шевелят во мне отрадного мечтанья. новая, без патетики любовь к отчизне непривычна поэту, он сам называет ее «странною». о деревне рассказывается при прозаизмов вплоть до «говора пьяных мужичков». «родина»— свидетельство приятия жизни как она есть. кроме конкретного воплощения образа родины, в творчестве лермонтова есть и романтический идеал. родная сторона наделила лирического героя стихотворения «листок» жизненной энергией. дубовый листок, «оторванный от ветки родимой», «засох», «увял». автор презирает людей, у которых нет родины, нет «страдания». этот мотив звучит в стихотворении «тучи»: вечно холодные, вечно свободные, нет у вас родины, нет вам изгнания. таким образом, тема родины для лермонтова оказывается шире темы россии. своей малой родиной лермонтов считал пензенское имение тарханы, описание которого представлено в стихотворении «как часто, пестрою толпою окружен.. » (1840). герой «памятью к недавней старине летит. .вольной, вольной птицей»: и вижу я себя ребенком, и кругом родные все места: высокий барский дом и сад с разрушенной теплицей; зеленой сетью трав подернут спящий пруд, а за прудом село дымится — и встают вдали туманы над полями. воспоминания об этих местах для героя «как свежий островок» «на влажной пустыне морей». кроме того, своей малой родиной лермонтов считает и москву. «москва моя родина», — пишет лермонтов в одном из писем. поэт признается в любви к древней столице еще в ученическом сочинении «панорама москвы», в раннем наброске «кто видел кремль в час утра золотой»: кто видел кремль в час утра золотой, когда лежит над городом туман, когда меж храмов с гордой простотой, как царь, белеет башня великан? на протяжении всего своего творчества лермонтов использовал как реалистический, так и романтический методы изображения действительности, создавая образ родины в своих произведениях. для него понятие «родина» шире, чем понятие «россия». в его творчестве нашли отражение образы кавказа, «малой родины» — имения тарханы, москвы. к этим местам он испытывал чувство глубокой любви, патриотизма, но при этом лермонтов всегда оставался гордой, одинокой личностью, противопоставленной миру людей, обществу, что было обусловлено временем жизни поэта — периодом реакции, наступившей в стране после поражения восстания декабристов, а также особенностями внутреннего мира самого поэта. в. белинский, отмечая национальный характер творчества м. ю. лермонтова, писал: «это поэт чисто , народный, в высшем, благороднейшем значении этого слова».
(на матеріалі творів Г. Белля та В. Бикова)
Війна — це неприродний стан людини. Знецінюючи найбільшу коштовність на землі — людське життя, вона є трагедією як для переможних, так і для переможців.
У Другій світовій війні і уряду, і народи країн антигітлерівської коаліції мали ясну позитивну мету: вони боролися проти фашизму. Тому література про цю війну мала, в першу чергу, антифашистську спрямованість, патріотичний пафос. Проте не менш вагомими тут є протест проти самої сутності війни як насильства над людиною, проти війни, яка знищує в людині людське і перетворює її на потвору з психологією тварин. Саме такий підхід у зображенні війни гаємо у творах Г. Белля, В. Викова, Я. Івашкевича, В. Некрасова.
Війна у творах німецького письменника Геріха Белля — це війна переможених. Він зображує її останній період — період відступу і поразки, проте Белля цікавила не війна як така, а людина на війні. "У величезній кількості жертв, — говорить він, — губиться окрема людина...", саме ця окрема людина, її страждання стають центральним об'єктом зображення.
Герої Белля — солдати, єфрейтори, фельдфебелі, обер-лейтенанти — прості служаки, виконавці чужої волі, шо не знайшли в собі сили протистояти фашизму, а тому самі певною мірою страждають від своєї причетності до його злочинів. Ні, Белль не виправдовує їх — він співчуває їм як людям.
Маленьке оповідання Белля "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..." пронизане величезним антивоєнним пафосом, до того ж йдеться не тільки про заперечення фашизму, а й будь-якої війни.
Сюжет оповідання будується на поступовому впізнаванні головним героєм, молодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив всього три місяці тому, коли був відправлений прямо від шкільної парти на фронт.
Детально змальовуючи реквізит гімназії тогочасної фашистської Німеччини (погруддя німецьких володарів від "великого курфюрста до Гітлера", "взірці арійської породи" на стінах, погруддя Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія, Гермесова колона, зображення Зевса, Ніцше і т. п.), Белль показує читачеві, що подібний реквізит відповідає певній системі виховання і в даному випадку — виховання расизму, власної вищості і непереможності.