Філософська символіка та система образів твору. літературні дослідники називають повість видатного американського письменника е. хемінгуея (1898-1961) «старий і море» «притчею», певно, це дійсно так. бо цей, з одного боку, дуже реалістичний твір — не простий опис цікавої пригоди, не просто розповідь про поєдинок відважного старого з морем і рибою. ця повість має значно ширший і узагальнений зміст, який не зводиться лише до авторської ідеї про необхідність збереження людиною мужності та гідності за будь-яких обставин. про це хемінгуей писав у кожному своєму художньому творі. але саме з приводу повісті «старий і море» письменник сказав: «здається, що врешті-решт я домігся того, над чим працював усе моє життя». що мав на увазі хемінгуей? напевно, однозначно відповісти на це питання неможливо. але зрозуміло одне: він досягнув у своїй творчості вищої сходинки і на рівні ідей, і на рівні художнього зображення дійсності. зовні сюжет повісті досить нескладний. старий сантьяго, герой твору, стомлений невдачами, які переслідували його вже довгий час, відпливає далеко у море, в пошуках здобичі. йому пощастило: попалась «величезна риба». та риба була велика і сильна, що старому довелося докласти чимало зусиль, щоб перемогти її. але на зворотньому шляху акули пожирають рибу, і старому залишається її кістяк. однак річ у тім, що сама по собі боротьба старого з рибою, з акулами — це лише видима частина сюжетного «айсберга». захована ж упідтексті частина говорить про більш важливе і значне: письменник розмірковує над взаємовідносинами людини із суспільством, людини і природи, людини і навіть всесвіту. реалістичні образи старого, моря, риби, хлопчика, левів, акул навівають символістичного значення і знаходяться в стані протистояння і єдності одночасно. стверджується думка про взаємозязок усіх мешканців землі: людей, тварин, птахів, і в той же час один із парадоксів людського існування: людина змушена вбивати тих, коголюбить, хто «дорожчий від брата». «як добре, що нам не потрібно вбивати сонце, місяць і зірки, достатньо того, що ми вимагаємо їжу у моря і вбиваємо своїх братів». людина — частина природи, частина всесвіту. вона відчуває це і прагне до гармонії з ними. саме такою повинна бути світобудова: людина у гармонійному співіснуванні з природою, всесвітом — до такої важнішої думки приходить хемінгуей. розглянемо взаємозв’язок образів і старого та хлопчика: старість — юність кінець — початок хлопчик манолін — продовження старого, його майбутнє, він забезпечить йому безсмертя, отримавши разом із досвідом і частину душі сарого. «був би зі мною хлопчик», — рефреном звучать у повісті слова старого, якими автор стверджує думку, що сила людства у його єдності. образи акул — хижаків, ворогів можна ще сприймати, як перешкоди на шляху досягнення мети. людина сміливо вступає з ними у боротьбу. «акула нічого не боїться і чинить так, як їй заманеться . тут звучить знамените «…людина не для того створена , щоб бути переможеною. людину можна знищити, але її не можна перемогти». але «переможець нічого не здобуває» — цю філософську думку хемінгуей виніс навіть у заголовок одного із своїх творів. сутність людського життя у боротьбі і перемозі в ній, можливо, це перемога над собою. в житті (морі) у кожного є своя риба (мета, ціль), яку потрібно здобувати, є свої акули (вороги, перешкоди), і, слава богу, є свій хлопчик (надія на майбутнє, на своє продовження), свої леви («найкраще в моєму житті», символ юності, дитинства, щасливих миттєвостей, того, що є жити). а ще людина — частинка неосяжного всесвіту. вона відчуває себе добре лише в гармонії з усім, що оточує її: небом, сонцем, морем, птахами, рибами. вона — не цар, не піщинка — вона рівна серед рівних. стають зрозумілими слова хемінгуея з приводу закінчення ним повісті: «здається, що я, врешті-решт, домігся того, над чим працював усе моє життя». письменник у своїх творах завжди змальовував якісь актуальні соціальні конфлікти, проблеми сучасного йому життя, оточуючого його суспільства. тобто, там-були зафіксовані лише миттєвості, а тут — вічна картина світу і людського існування.читать полностью:
В основе поэмы М. Ю. Лермонтова «Песнь про царя Ивана Васильевича… » представлены столкновение противоположных человеческий характеров, конфликт взглядов и принципов.
Кирибеевич и Калашников – два совершенно разных представителя русской знати.
Первый из них – Кирибеевич, любимый опричник царя Ивана Грозного. Он пользуется расположением и милостью государя и имеет все: хорошего коня, оружие, дорогие одежды, любовь девушек. Но ему полюбилась чужая жена, жена купца Калашникова Алена Дмитриевна.
Красота, богатство, могущество Кирибеевича испортили его, он стал человеком эгоистичным, попирающим семейные устои и правила.
Замужество избранницы его не останавливает. Подкараулив ее, Кирибеевич предлагает Алене Дмитриевне богатство в обмен на любовь:
«Хочешь золота али жемчугу?
Хочешь ярких камней аль цветной парчи?
Как царицу я наряжу тебя,
Станут все тебе завидовать… »
Его не останавливает присутствие соседок и бесчестие, грозящее замужней женщине.
Кроме того, Кирибеевич оказывается человеком лживым, ведь о замужестве своей возлюбленной он не рассказал даже царю.
Перед кулачным боем, на который его вызвал оскорбленный муж Алены Дмитриевны купец Калашников, Кирибеевич ведет себя как бахвал:
«Присмирели, небось, призадумались!
Так и быть, обещаюсь, для праздника,
Отпущу живого с покаянием,
Лишь потешу царя нашего батюшку» .
Дерзкая самоуверенность Кирибеевича отталкивает:
«Ты поведай мне, добрый молодец,
Каким именем прозываешься?
Чтобы знать, по ком панихиду служить,
Чтобы было чем и похвастаться» .
В финале поэмы любимый царский опричник получает по заслугам. Поступки этого человека вызывают чувство неприязни и осуждения.
Совсем другим героем предстает купец Калашников. Это порядочный семьянин, живущим по христианским законам, любящий жену и детей.
Ни минуты не раздумывая, Калашников готов отомстить обидчику за нанесенное его семье бесчестие. Перед боем он ведет себя как настоящий мужчина:
«Поклонился прежде царю грозному,
После белому Кремлю да святым церквям,
А потом всему народу русскому… »
На дерзкий вызов Кирибеевича Калашников отвечает так:
«И жил я по закону Господнему:
Не позорил я чужой жены,
Не разбойничал ночью темною,
Не таился от свету небесного…
К тебе вышел я теперь, басурманский сын, -
Вышел я на страшный бой, на последний бой! »
Одержав победу в этом бою, Калашников предстает перед разгневанным царем. На государев вопрос о причине конфликта, уклончиво отвечает, что убил соперника «вольной волею, а за что, про что – не скажет, а скажет только богу единому» .
Даже перед угрозой казни Калашников отказывается называть имя жены, чтобы не запятнать ее чести.
Порядочность, честь, благородство Калашникова показывают, что он один из лучших представителей русского общества.
В основе поэмы М. Ю. Лермонтова «Песнь про царя Ивана Васильевича… » представлены столкновение противоположных человеческий характеров, конфликт взглядов и принципов.
Кирибеевич и Калашников – два совершенно разных представителя русской знати.
Первый из них – Кирибеевич, любимый опричник царя Ивана Грозного. Он пользуется расположением и милостью государя и имеет все: хорошего коня, оружие, дорогие одежды, любовь девушек. Но ему полюбилась чужая жена, жена купца Калашникова Алена Дмитриевна.
Красота, богатство, могущество Кирибеевича испортили его, он стал человеком эгоистичным, попирающим семейные устои и правила.
Замужество избранницы его не останавливает. Подкараулив ее, Кирибеевич предлагает Алене Дмитриевне богатство в обмен на любовь:
«Хочешь золота али жемчугу?
Хочешь ярких камней аль цветной парчи?
Как царицу я наряжу тебя,
Станут все тебе завидовать… »
Его не останавливает присутствие соседок и бесчестие, грозящее замужней женщине.
Кроме того, Кирибеевич оказывается человеком лживым, ведь о замужестве своей возлюбленной он не рассказал даже царю.
Перед кулачным боем, на который его вызвал оскорбленный муж Алены Дмитриевны купец Калашников, Кирибеевич ведет себя как бахвал:
«Присмирели, небось, призадумались!
Так и быть, обещаюсь, для праздника,
Отпущу живого с покаянием,
Лишь потешу царя нашего батюшку» .
Дерзкая самоуверенность Кирибеевича отталкивает:
«Ты поведай мне, добрый молодец,
Каким именем прозываешься?
Чтобы знать, по ком панихиду служить,
Чтобы было чем и похвастаться» .
В финале поэмы любимый царский опричник получает по заслугам. Поступки этого человека вызывают чувство неприязни и осуждения.
Совсем другим героем предстает купец Калашников. Это порядочный семьянин, живущим по христианским законам, любящий жену и детей.
Ни минуты не раздумывая, Калашников готов отомстить обидчику за нанесенное его семье бесчестие. Перед боем он ведет себя как настоящий мужчина:
«Поклонился прежде царю грозному,
После белому Кремлю да святым церквям,
А потом всему народу русскому… »
На дерзкий вызов Кирибеевича Калашников отвечает так:
«И жил я по закону Господнему:
Не позорил я чужой жены,
Не разбойничал ночью темною,
Не таился от свету небесного…
К тебе вышел я теперь, басурманский сын, -
Вышел я на страшный бой, на последний бой! »
Одержав победу в этом бою, Калашников предстает перед разгневанным царем. На государев вопрос о причине конфликта, уклончиво отвечает, что убил соперника «вольной волею, а за что, про что – не скажет, а скажет только богу единому» .
Даже перед угрозой казни Калашников отказывается называть имя жены, чтобы не запятнать ее чести.
Порядочность, честь, благородство Калашникова показывают, что он один из лучших представителей русского общества.
Объяснение: