Нарешті я прийшов до тями, і у мене є вдосталь часу, щоб з'ясувати, що сталося. Я, пілот з двадцятирічним стажем, маю визнати, що шлях у професію для мене закрито назавжди. У мене нема лівої руки, і, здавалося б, треба думати про те, ким бути після виписування з лікарні. Але навіть у цей трагічний час я готовий
віддати все, щоб достукатись до серця свого десятирічного сина. Останній дюйм, який розділяє все і всіх, нелегко подолати... Але мене з Деві, моїм сином, розділяє ціле життя, яке він прожив без любові своєї матері і без моєї любові. Деві ріс самотнім, неприкаяним хлопчиком. У десять років він розумів, що мати їм не цікавиться, а батько — стороння людина. Це було боляче. Я не знав, про що розмовляти з цим хлопчиком, навіть в ті лічені хвилини, коли ми були разом. Ні, я ні в якому разі не звинувачую свою дружину, а якщо бути відвертим, саме вона була байдужою не тільки до Деві, а й до мене. Я ж ховався за роботою, втомою, намагаючись уникнути гострих питань, які виникали в родині. Та хіба можна назвати родиною людей, у кожного з яких було власне життя. Навіть тоді, коли я взяв Деві на борт маленького "Остера", страшенно жалкував, дратувався, що попутником був мій син. Політ його лякав. Особливо в ті хвилини, коли літак кидало в розпеченому повітрі то в один, то в другий бік. У ці хвилини я ще більше дивувався, чому не вмію розмовляти з Деві. "Найголовніше — це правильно розрахувати, коли вирівнюєш літак", — як міг пояснював я йому. Головне — останній дюйм, від нього багато залежить — приземлишся благополучно чи розіб'єшся. Хлопчик, треба віддати йому належне, слухав мене уважно. А що може зробити людина, яка переборює жах? Я робив перші відкриття у спілкуванні з Деві. Виявляється, не такий вже він плаксивий і безпорадний, хоча голос його під час польоту тремтів, залишався несміливим, чого не скажеш про його пересічних однолітків.
Дивіться також
"Останній дюйм" (повний текст)
"Останній дюйм" (скорочено)
Як Деві почував себе у поїздці з батьком? (та інші запитання)
Біографія Джеймса Олдріджа
Ось і посадка в невеличкій бухті на березі Червоного моря. Мета мого польоту — підводні кінозйомки, кадри із зображенням акул приносили непоганий прибуток. Деві немов відчував небезпеку, яка підстерігала мене у глибинах моря. Він весь час запитував мене, чи знає хтось, куди ми полетіли. Мене це дратувало. Насправді, ніхто не знав, де ми. І якщо щось зі мною станеться — цей неприкаяний хлопчик, якому лише десять років, загине в цій пустелі. Так, я відчував жах від думки, що змінити хід подій уже неможливо.
Виявилось, Деві хвилювався недаремно. Люта акула-кішка напала на мене. До неї приєдналися інші риби. Не знаю, яким дивом мені вдалося вибратися на берег. Але я був зовсім безпорадний, самостійно пересуватися не міг. І тут сталося диво: звідки й узялися сили у мого кволого сина! Без нього я не зміг би дістатися літака, потрапити у кабіну. Деві не переставав дивувати: він ще ніколи не керував "Остером", зазнавав жаху під час усього польоту, а зараз зумів заспокоїтись, набратися мужності і, чітко виконуючи мої вказівки, підняв літак в повітря...
Деві вдало приземлив "Остер", а що було потім, я знаю з розповідей
Маленькая разбойница – дочь атаманши, грубая и невоспитанная девушка, но с добрым сердцем.
Жил-был злой тролль. Однажды он смастерил такое зеркало, в котором всё доброе и прекрасное уменьшалось донельзя, а всё негодное и безобразное выступало ещё ярче и казалось ещё хуже. Тролля это ужасно потешало, а его ученики бегали повсюду с зеркалом. Наконец они решили взобраться на небо и посмеяться над самим Творцом. Они поднимались всё выше и выше, и вдруг зеркало выпало и разбилось на множество осколков. Осколки разлетелись по белу свету. Одни стали попадать людям в глаза, и человек видел в каждой вещи только плохое, а другие попали людям в сердце, и сердце превращалось в кусок льда. Злой тролль видел всё это и хохотал.В большом городе жили по соседству двое бедных детей — Кай и Герда. Они любили друг друга как брат и сестра. Обе семьи выращивали цветы, и дети любили сидеть возле кустов с розами.
Однажды, сидя возле кустов и читая книгу, Кай вскрикнул: ему что-то попало в глаз и кольнуло в сердце. Это были осколки дьявольского зеркала. Теперь сердце Кая превратилось в кусок льда, и он начал всё видеть в искажённом виде. Прекрасные розы ему стали казаться гадкими, а взрослых он передразнивал и грубил им.
Наступила зима. Однажды Кай пошёл на большую площадь кататься на санках. Внезапно там появилась ослепительная женщина в белом на больших санках — Снежная королева. Кай привязал к её санкам свои и покатил. Вскоре они выехали за ворота города. Снежная королева завернула Кая в свою шубу, поцеловала мальчика, и он забыл про Герду и всех домашних.
Когда Кай не вернулся домой, Герда много плакала. Она не верила, что Кай умер, и отправилась на его поиски. По дороге девочка попала к старушке-чародейке, у которой был чудесный сад. Чары старушки заставили Герду забыть обо всём, и она осталась в доме с чудесным садом, где всегда было лето. Но однажды девочка увидела розы, которые напомнили ей о доме, и всё вспомнила. Она спросила цветы в саду, видели ли они Кая под землёй. Получив отрицательный ответ, Герда поняла, что Кай жив.Вскоре Герда встретила большого ворона. У ворона была невеста, которая жила во дворце. От неё ворон узнал, что принцесса, большая умница, выходит замуж. Вороны описали внешность жениха, и Герда решила, что это и есть Кай.
С ворона и его невесты Герда проникла во дворец, но жених принцессы оказался не Каем. Выслушав историю девочки, принцесса подарила ей золотую карету с кучером и слугами, новые башмачки и красивую одежду.
В лесу на Герду напали разбойники. Они убили кучера и слуг, девочку взяли в плен. Маленькая разбойница, дочка атаманши, оставила Герду у себя. Она показала Герде свой зверинец, в котором были Северный олень из Лапландии и лесные голуби. Услышав историю Герды, лесные голуби сказали, что видели Кая в санках Снежной королевы по дороге в Лапландию. Маленькая разбойница отпустила Герду вместе с Северным оленем на его родину.
Северный олень привёз девочку к старой лапландке, которая дала письмо к старой финке, живущей возле царства Снежной королевы. Финка сказала, что пока у Кая в сердце и в глазу осколки зеркала, он не будет прежним, но Герда растопит лёд силой своего невинного детского сердца. В царство Снежной королевы Герда пришла одна, Северный олень не мог её туда сопровождать.Посиневший от холода, но не чувствующий его из-за поцелуя Снежной королевы, Кай складывал из льдинок различные фигуры. Он хотел сложить слово «вечность», тогда Снежная королева подарила бы ему весь свет и пару новых коньков. Герда бросилась к Каю и горячими слезами растопила лёд. Кай заплакал, и осколок выпал из его глаза.
Кай с Гердой вернулись домой. По дороге они встретили Северного оленя и выпили молоко его молодой жены, отогрелись у финки, посетили лапландку. В лесу они встретили молодую разбойницу, которая рассказала о том, что ворон умер, и ворона осталась вдовой. Разбойница обещала при возможности навестить их. А дома их ждали два куста, усыпанных прекрасными розами.
Нарешті я прийшов до тями, і у мене є вдосталь часу, щоб з'ясувати, що сталося. Я, пілот з двадцятирічним стажем, маю визнати, що шлях у професію для мене закрито назавжди. У мене нема лівої руки, і, здавалося б, треба думати про те, ким бути після виписування з лікарні. Але навіть у цей трагічний час я готовий
віддати все, щоб достукатись до серця свого десятирічного сина. Останній дюйм, який розділяє все і всіх, нелегко подолати... Але мене з Деві, моїм сином, розділяє ціле життя, яке він прожив без любові своєї матері і без моєї любові. Деві ріс самотнім, неприкаяним хлопчиком. У десять років він розумів, що мати їм не цікавиться, а батько — стороння людина. Це було боляче. Я не знав, про що розмовляти з цим хлопчиком, навіть в ті лічені хвилини, коли ми були разом. Ні, я ні в якому разі не звинувачую свою дружину, а якщо бути відвертим, саме вона була байдужою не тільки до Деві, а й до мене. Я ж ховався за роботою, втомою, намагаючись уникнути гострих питань, які виникали в родині. Та хіба можна назвати родиною людей, у кожного з яких було власне життя. Навіть тоді, коли я взяв Деві на борт маленького "Остера", страшенно жалкував, дратувався, що попутником був мій син. Політ його лякав. Особливо в ті хвилини, коли літак кидало в розпеченому повітрі то в один, то в другий бік. У ці хвилини я ще більше дивувався, чому не вмію розмовляти з Деві. "Найголовніше — це правильно розрахувати, коли вирівнюєш літак", — як міг пояснював я йому. Головне — останній дюйм, від нього багато залежить — приземлишся благополучно чи розіб'єшся. Хлопчик, треба віддати йому належне, слухав мене уважно. А що може зробити людина, яка переборює жах? Я робив перші відкриття у спілкуванні з Деві. Виявляється, не такий вже він плаксивий і безпорадний, хоча голос його під час польоту тремтів, залишався несміливим, чого не скажеш про його пересічних однолітків.
Дивіться також
"Останній дюйм" (повний текст)
"Останній дюйм" (скорочено)
Як Деві почував себе у поїздці з батьком? (та інші запитання)
Біографія Джеймса Олдріджа
Ось і посадка в невеличкій бухті на березі Червоного моря. Мета мого польоту — підводні кінозйомки, кадри із зображенням акул приносили непоганий прибуток. Деві немов відчував небезпеку, яка підстерігала мене у глибинах моря. Він весь час запитував мене, чи знає хтось, куди ми полетіли. Мене це дратувало. Насправді, ніхто не знав, де ми. І якщо щось зі мною станеться — цей неприкаяний хлопчик, якому лише десять років, загине в цій пустелі. Так, я відчував жах від думки, що змінити хід подій уже неможливо.
Виявилось, Деві хвилювався недаремно. Люта акула-кішка напала на мене. До неї приєдналися інші риби. Не знаю, яким дивом мені вдалося вибратися на берег. Але я був зовсім безпорадний, самостійно пересуватися не міг. І тут сталося диво: звідки й узялися сили у мого кволого сина! Без нього я не зміг би дістатися літака, потрапити у кабіну. Деві не переставав дивувати: він ще ніколи не керував "Остером", зазнавав жаху під час усього польоту, а зараз зумів заспокоїтись, набратися мужності і, чітко виконуючи мої вказівки, підняв літак в повітря...
Деві вдало приземлив "Остер", а що було потім, я знаю з розповідей
Маленькая разбойница – дочь атаманши, грубая и невоспитанная девушка, но с добрым сердцем.
Жил-был злой тролль. Однажды он смастерил такое зеркало, в котором всё доброе и прекрасное уменьшалось донельзя, а всё негодное и безобразное выступало ещё ярче и казалось ещё хуже. Тролля это ужасно потешало, а его ученики бегали повсюду с зеркалом. Наконец они решили взобраться на небо и посмеяться над самим Творцом. Они поднимались всё выше и выше, и вдруг зеркало выпало и разбилось на множество осколков. Осколки разлетелись по белу свету. Одни стали попадать людям в глаза, и человек видел в каждой вещи только плохое, а другие попали людям в сердце, и сердце превращалось в кусок льда. Злой тролль видел всё это и хохотал.В большом городе жили по соседству двое бедных детей — Кай и Герда. Они любили друг друга как брат и сестра. Обе семьи выращивали цветы, и дети любили сидеть возле кустов с розами.
Однажды, сидя возле кустов и читая книгу, Кай вскрикнул: ему что-то попало в глаз и кольнуло в сердце. Это были осколки дьявольского зеркала. Теперь сердце Кая превратилось в кусок льда, и он начал всё видеть в искажённом виде. Прекрасные розы ему стали казаться гадкими, а взрослых он передразнивал и грубил им.
Наступила зима. Однажды Кай пошёл на большую площадь кататься на санках. Внезапно там появилась ослепительная женщина в белом на больших санках — Снежная королева. Кай привязал к её санкам свои и покатил. Вскоре они выехали за ворота города. Снежная королева завернула Кая в свою шубу, поцеловала мальчика, и он забыл про Герду и всех домашних.
Когда Кай не вернулся домой, Герда много плакала. Она не верила, что Кай умер, и отправилась на его поиски. По дороге девочка попала к старушке-чародейке, у которой был чудесный сад. Чары старушки заставили Герду забыть обо всём, и она осталась в доме с чудесным садом, где всегда было лето. Но однажды девочка увидела розы, которые напомнили ей о доме, и всё вспомнила. Она спросила цветы в саду, видели ли они Кая под землёй. Получив отрицательный ответ, Герда поняла, что Кай жив.Вскоре Герда встретила большого ворона. У ворона была невеста, которая жила во дворце. От неё ворон узнал, что принцесса, большая умница, выходит замуж. Вороны описали внешность жениха, и Герда решила, что это и есть Кай.
С ворона и его невесты Герда проникла во дворец, но жених принцессы оказался не Каем. Выслушав историю девочки, принцесса подарила ей золотую карету с кучером и слугами, новые башмачки и красивую одежду.
В лесу на Герду напали разбойники. Они убили кучера и слуг, девочку взяли в плен. Маленькая разбойница, дочка атаманши, оставила Герду у себя. Она показала Герде свой зверинец, в котором были Северный олень из Лапландии и лесные голуби. Услышав историю Герды, лесные голуби сказали, что видели Кая в санках Снежной королевы по дороге в Лапландию. Маленькая разбойница отпустила Герду вместе с Северным оленем на его родину.
Северный олень привёз девочку к старой лапландке, которая дала письмо к старой финке, живущей возле царства Снежной королевы. Финка сказала, что пока у Кая в сердце и в глазу осколки зеркала, он не будет прежним, но Герда растопит лёд силой своего невинного детского сердца. В царство Снежной королевы Герда пришла одна, Северный олень не мог её туда сопровождать.Посиневший от холода, но не чувствующий его из-за поцелуя Снежной королевы, Кай складывал из льдинок различные фигуры. Он хотел сложить слово «вечность», тогда Снежная королева подарила бы ему весь свет и пару новых коньков. Герда бросилась к Каю и горячими слезами растопила лёд. Кай заплакал, и осколок выпал из его глаза.
Кай с Гердой вернулись домой. По дороге они встретили Северного оленя и выпили молоко его молодой жены, отогрелись у финки, посетили лапландку. В лесу они встретили молодую разбойницу, которая рассказала о том, что ворон умер, и ворона осталась вдовой. Разбойница обещала при возможности навестить их. А дома их ждали два куста, усыпанных прекрасными розами.