В выходные мы ходили с родителями и классом в зоопарк. Было просто замечательно. Где-то в 10 утра мы собрались у зверинца. Купили специальный корм, чтобы побаловать его обитателей. Еще конечно взяли конфет, шариков и фотоаппарат – но это, конечно, уже для себя. И пройдя билетный контроль, отправились смотреть птиц. Их было очень много, с разными окрасами, голосами и поведением. Кто-то из них хищники, как ястребы и орлы, а кто-то вполне мирные и с удовольствие кушают хлеб. Особенно мне запомнились розовые фламинго, которых словно облили гуашью – такие невероятные. Потом были хищники за несколькими клетками. Живые тигры, пантеры, медведи, рыси. Дальше мы смотрели, наверное, самых общительных обитателей зоопарка – обезьян. Они не только запросто общаются друг с другой и как будто потешаются над сородичами, но и смело тянут свои лапки-ручки ко всем посетителям. Обезьянки хвастаются своей ловкостью и смекалкой. Они такие наглые, что отобрали банан прямо из рук у моего одноклассника и тут же его слопали. Смешно почти до колик. Гуляя дальше по зоопарку, мы стали свидетелями викторины, где работники зоопарка задавали посетителям вопросы про животных. Нам всем классом удалось ответить на наибольшее количество вопросов – и мы выиграли белого пушистого кролика, который теперь стал еще одним обитателем нашего живого уголка в школе. Кролика мы назвали Филькой, и теперь по очереди приносит ему лакомства из столовой и дома. Еще несколько ребят из класса катались на пони, Мишку Кузнецова большая бело-рыжая корова лизнула в щеку, в мне удалось погладить мягкую мордочку ламы. Вот так наш субботний день в зоопарке.
"...Я дочитал «Героя» до конца и нахожу вторую часть отвратительной, вполне достойной быть в моде. Это то же самое преувеличенное изображение презренных характеров, которое имеется в нынешних иностранных романах. Такие романы портят характер. Ибо хотя такую вещь читают с досадой, но все-таки она оставляет тягостное впечатление, потому что в конце концов привыкаешь думать, что весь мир состоит из подобных людей, у которых даже лучшие, на первый взгляд, поступки проистекают из отвратительных и фальшивых побуждений. Что должно из этого следовать? Презрение или ненависть к человечеству! Но это ли цель нашего пребывания на земле? Ведь и без того есть наклонность стать ипохондриком или мизантропом, так зачем же поощряют или развивают подобного рода изображениями эти наклонности!
Опис Григорія після того, як він вистрибнув з потягу та опинився у тайзі:
«Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись і важко дихаючи, стежкою йшла двонога істота. Обірвана. Худа, як кістяк. Волосаті груди їй ходили ходором над сухими ребрами, що вилазили з лахміття. Дійшовши до поваленої кедрини, гість важко опустився на неї, обперся спиною об корінь, закинув голову і заплющив очі. Помалу обтер рукою піт. Він зовсім молодий і зовсім-зовсім збезсилілий.
Почорніле обличчя з міцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобі дві глибокі зморшки сторч між крилами брів, а в зморшках сіль від поту. Одна брова тремтить, і від того таке враження, ніби брови ті пориваються полетіти.
Родина Сірків
Сірки переїхали на Далекий Схід з Полтавщини ще в Григорій про
Сірків: «Оце і все господа. І вона одна тут на великому просторі. А ці люди, що в них він жив, навіть охороняли його».1887 р.
Про Сірківну: «Недарма-бо в такім краю, забившись на кінець світу, та після всіх злигоднів, в тяжкому змаганні з цією дикою природою так збереглась. Їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий. Такий, як у всіх матерів там, за двадцять тисяч кілометрів звідси».
Сірківна: «В сміливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приїхали сюди… Боже! Яка страшна і дика пуща була! Чужа чужина… А бач, оббулися… І дивись — зажили ж як потім! А пущі здолали, і край скрили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились — це вже їхня батьківщина тута…».
«Всередині хата вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зокола — вигляд сибірський або поліщуцький… Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий».
«Це була наша друга Україна, нова Україна, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо».
«Бравий майор — чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ,— майор ОГПУ-НКВД». «Майор виглядає як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілому експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, бо навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості». «Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. І легенда — це він!» «Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим часом не марнує часу на теревені і п’є отак собі бордо і студіює промову вождя». Григорій — Медвину: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли… Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили,— тисячі нас замучених, закатованих…». «Медвин — це ж прізвище його колишнього ката. Так, це було прізвище слідчого, а потім начальника відділу одного управління НКВД». «Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів,— стояв і тіпався… Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі — як мазки крові».
В выходные мы ходили с родителями и классом в зоопарк. Было просто замечательно. Где-то в 10 утра мы собрались у зверинца. Купили специальный корм, чтобы побаловать его обитателей. Еще конечно взяли конфет, шариков и фотоаппарат – но это, конечно, уже для себя. И пройдя билетный контроль, отправились смотреть птиц. Их было очень много, с разными окрасами, голосами и поведением. Кто-то из них хищники, как ястребы и орлы, а кто-то вполне мирные и с удовольствие кушают хлеб. Особенно мне запомнились розовые фламинго, которых словно облили гуашью – такие невероятные. Потом были хищники за несколькими клетками. Живые тигры, пантеры, медведи, рыси. Дальше мы смотрели, наверное, самых общительных обитателей зоопарка – обезьян. Они не только запросто общаются друг с другой и как будто потешаются над сородичами, но и смело тянут свои лапки-ручки ко всем посетителям. Обезьянки хвастаются своей ловкостью и смекалкой. Они такие наглые, что отобрали банан прямо из рук у моего одноклассника и тут же его слопали. Смешно почти до колик. Гуляя дальше по зоопарку, мы стали свидетелями викторины, где работники зоопарка задавали посетителям вопросы про животных. Нам всем классом удалось ответить на наибольшее количество вопросов – и мы выиграли белого пушистого кролика, который теперь стал еще одним обитателем нашего живого уголка в школе. Кролика мы назвали Филькой, и теперь по очереди приносит ему лакомства из столовой и дома. Еще несколько ребят из класса катались на пони, Мишку Кузнецова большая бело-рыжая корова лизнула в щеку, в мне удалось погладить мягкую мордочку ламы. Вот так наш субботний день в зоопарке.
"...Я дочитал «Героя» до конца и нахожу вторую часть отвратительной, вполне достойной быть в моде. Это то же самое преувеличенное изображение презренных характеров, которое имеется в нынешних иностранных романах. Такие романы портят характер. Ибо хотя такую вещь читают с досадой, но все-таки она оставляет тягостное впечатление, потому что в конце концов привыкаешь думать, что весь мир состоит из подобных людей, у которых даже лучшие, на первый взгляд, поступки проистекают из отвратительных и фальшивых побуждений. Что должно из этого следовать? Презрение или ненависть к человечеству! Но это ли цель нашего пребывания на земле? Ведь и без того есть наклонность стать ипохондриком или мизантропом, так зачем же поощряют или развивают подобного рода изображениями эти наклонности!
Опис Григорія після того, як він вистрибнув з потягу та опинився у тайзі:
«Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись і важко дихаючи, стежкою йшла двонога істота. Обірвана. Худа, як кістяк. Волосаті груди їй ходили ходором над сухими ребрами, що вилазили з лахміття. Дійшовши до поваленої кедрини, гість важко опустився на неї, обперся спиною об корінь, закинув голову і заплющив очі. Помалу обтер рукою піт. Він зовсім молодий і зовсім-зовсім збезсилілий.
Почорніле обличчя з міцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобі дві глибокі зморшки сторч між крилами брів, а в зморшках сіль від поту. Одна брова тремтить, і від того таке враження, ніби брови ті пориваються полетіти.
Родина Сірків
Сірки переїхали на Далекий Схід з Полтавщини ще в Григорій про
Сірків: «Оце і все господа. І вона одна тут на великому просторі. А ці люди, що в них він жив, навіть охороняли його».1887 р.
Про Сірківну: «Недарма-бо в такім краю, забившись на кінець світу, та після всіх злигоднів, в тяжкому змаганні з цією дикою природою так збереглась. Їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий. Такий, як у всіх матерів там, за двадцять тисяч кілометрів звідси».
Сірківна: «В сміливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приїхали сюди… Боже! Яка страшна і дика пуща була! Чужа чужина… А бач, оббулися… І дивись — зажили ж як потім! А пущі здолали, і край скрили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились — це вже їхня батьківщина тута…».
«Всередині хата вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зокола — вигляд сибірський або поліщуцький… Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий».
«Це була наша друга Україна, нова Україна, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо».
«Бравий майор — чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ,— майор ОГПУ-НКВД». «Майор виглядає як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілому експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, бо навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості». «Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. І легенда — це він!» «Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим часом не марнує часу на теревені і п’є отак собі бордо і студіює промову вождя». Григорій — Медвину: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли… Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили,— тисячі нас замучених, закатованих…». «Медвин — це ж прізвище його колишнього ката. Так, це було прізвище слідчого, а потім начальника відділу одного управління НКВД». «Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів,— стояв і тіпався… Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі — як мазки крові».