Навошта людзям дадзена жыццё? Каб проста прайсці праз яго, як па лесвіцы, ад дзяцінства да старасці, ад нараджэння да смерці? Каб загарэцца, як ліхтар, і хутка згаснуць, адысці ў нябыт?
Не проста так чалавек прыходзіць у свет, крочыць па ім, пакідаючы ўласныя сляды, як біяграфію свайго жыцця, ды і пішацца яна па-рознаму. Ёсць адбіткі тваіх крокаў ад уласнай хаты да суседняй, але іх хутка зацярушыць снег, усё схавае пад сваім халодным абрусам нябыт. Ёсць сляды, якія пакідае чалавек толькі на помніку: дзве даты і працяжнік паміж імі, а за імі — адзіноцтва цемры.
Але ёсць іншыя сляды. Маленькі прамежак часу адводзіцца на наша жыццё, а ў адносінах да космасу і наогул ён зводзіцца ў адно імгненне. I, на маю думку, пражыць гэта імгненне трэба так, каб пакінуць свой след, светлы і глыбокі, у сэрцах людзей, на «сэрцы» Зямлі. І след гэты называецца памяццю, і толькі ёй падаравана вечнасць.
Усе твае добрыя справы не на карысць сабе, а дзеля іншых, зробленыя не за плату, а па жаданні сэрца, доўга жывуць, гараць нязгасным полымем павагі і ўдзячнасці. Гэтыя справы — сляды, якія называюцца памяццю людской, што дапамагае табе, падбадзёрвае ў цяжкія хвіліны, у жыццёвую сцюжу, бо вяртаецца да твайго сэрца бумерангам, нясе на сваіх крылах сілу ўдзячнасці іншых людзей, якім ты калісьці працягнуў руку падтрымкі, а, магчыма, і проста падараваў светлую ўсмешку надзеі.
Кожны чалавек павінен зразумець адну простую ісціну: ён не вечны на гэтым свеце. Жыццё можа абарвацца ў любую хвіліну, і таму трэба задумацца зараз: а што ты зрабіў за гэты маленькі прамежак часу? 3 якім сэрцам ты прыйдзеш на суд сваіх дзядоў і прадзедаў?
Тема кохання — одна з вічних тем у літературі. Кожен письменник висвітлює її по-своєму, але є твори, що стали зразками розкриття цієї теми. Коли йдеться про кохання молодих людей з родин, що ворогують між собою, ми відразу згадуємо шекспірівських героїв — Ромео і Джульєтту.
Кохання Ромео і Джульетта, світле, чисте та жертовне, розквітло у часи феодальної ворожнечі. За тих умов воно було викликом усьому суспільству, без перебільшень його можна назвати навіть героїчним.
Роди Монтеккі та Капулетгі були непримиренними супротивниками, покоління за поколінням брало участь у боротьбі, коли раптом сама природа подарувала їхнім нащадкам несподіване диво: двоє зустрілися і покохали один одного. Тоді усі умовності, стара мораль, навіть небезпека виявилися неважливими. Саме таким і має бути справжнє кохання, саме в цьому і ховається його переможна сила.
Ллється кров, обставини змушують Ромео стати проти власної волі вбивцею, він вимушений тікати, взагалі усе темне та зле протистоїть цьому почуттю, усе ніби покликане заважати закоханим. Але Ромео здатен ризикнути життям лише заради того, щоб побачитися з Джульеттою, навмисне затягуючи зустріч. Джульєтта також ладна піти на ризик в ім'я кохання, приймаючи зілля, що до їй зімітувати власну смерть: лише так вона діставала змогу вирватися з павутиння умовностей і зовнішніх обставин.
Кохання має більшу цінність, ніж життя, на думку обох закоханих. Життя нічого не варте, якщо не можна бути разом.
Так їхнє почуття виявляється сильнішим за смерть, хоча лише смерть дозволяє їм об'єднатися. Герої гинуть, але насправді це не поразка, а перемога кохання. Програє стара мораль ворожнечі: трагічна розв'язка особистої долі Ромео і Джульетта примиряє старше покоління Монтеккі та Капулетгі.
"Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Ромео і Джульєтту", — стверджує наприкінці п'єси Шекспір. Але цей сум — світлий, а трагедія в цілому — оптимістична. Обставини не знищили кохання, не роз'єднали Ромео і Джульетту. Мораль кохання — а кохання завжди символізувало саме життя — приходить у світ і утверджує нові цінності, нехай навіть настільки дорогою ціною, дарує надію на краще. Попри все, життя перемагає смерть, а любов — ненависть.
Навошта людзям дадзена жыццё? Каб проста прайсці праз яго, як па лесвіцы, ад дзяцінства да старасці, ад нараджэння да смерці? Каб загарэцца, як ліхтар, і хутка згаснуць, адысці ў нябыт?
Не проста так чалавек прыходзіць у свет, крочыць па ім, пакідаючы ўласныя сляды, як біяграфію свайго жыцця, ды і пішацца яна па-рознаму. Ёсць адбіткі тваіх крокаў ад уласнай хаты да суседняй, але іх хутка зацярушыць снег, усё схавае пад сваім халодным абрусам нябыт. Ёсць сляды, якія пакідае чалавек толькі на помніку: дзве даты і працяжнік паміж імі, а за імі — адзіноцтва цемры.
Але ёсць іншыя сляды. Маленькі прамежак часу адводзіцца на наша жыццё, а ў адносінах да космасу і наогул ён зводзіцца ў адно імгненне. I, на маю думку, пражыць гэта імгненне трэба так, каб пакінуць свой след, светлы і глыбокі, у сэрцах людзей, на «сэрцы» Зямлі. І след гэты называецца памяццю, і толькі ёй падаравана вечнасць.
Усе твае добрыя справы не на карысць сабе, а дзеля іншых, зробленыя не за плату, а па жаданні сэрца, доўга жывуць, гараць нязгасным полымем павагі і ўдзячнасці. Гэтыя справы — сляды, якія называюцца памяццю людской, што дапамагае табе, падбадзёрвае ў цяжкія хвіліны, у жыццёвую сцюжу, бо вяртаецца да твайго сэрца бумерангам, нясе на сваіх крылах сілу ўдзячнасці іншых людзей, якім ты калісьці працягнуў руку падтрымкі, а, магчыма, і проста падараваў светлую ўсмешку надзеі.
Кожны чалавек павінен зразумець адну простую ісціну: ён не вечны на гэтым свеце. Жыццё можа абарвацца ў любую хвіліну, і таму трэба задумацца зараз: а што ты зрабіў за гэты маленькі прамежак часу? 3 якім сэрцам ты прыйдзеш на суд сваіх дзядоў і прадзедаў?
а п'єсою Вільяма Шекспіра "Ромео та Джульетта")
Тема кохання — одна з вічних тем у літературі. Кожен письменник висвітлює її по-своєму, але є твори, що стали зразками розкриття цієї теми. Коли йдеться про кохання молодих людей з родин, що ворогують між собою, ми відразу згадуємо шекспірівських героїв — Ромео і Джульєтту.
Кохання Ромео і Джульетта, світле, чисте та жертовне, розквітло у часи феодальної ворожнечі. За тих умов воно було викликом усьому суспільству, без перебільшень його можна назвати навіть героїчним.
Роди Монтеккі та Капулетгі були непримиренними супротивниками, покоління за поколінням брало участь у боротьбі, коли раптом сама природа подарувала їхнім нащадкам несподіване диво: двоє зустрілися і покохали один одного. Тоді усі умовності, стара мораль, навіть небезпека виявилися неважливими. Саме таким і має бути справжнє кохання, саме в цьому і ховається його переможна сила.
Ллється кров, обставини змушують Ромео стати проти власної волі вбивцею, він вимушений тікати, взагалі усе темне та зле протистоїть цьому почуттю, усе ніби покликане заважати закоханим. Але Ромео здатен ризикнути життям лише заради того, щоб побачитися з Джульеттою, навмисне затягуючи зустріч. Джульєтта також ладна піти на ризик в ім'я кохання, приймаючи зілля, що до їй зімітувати власну смерть: лише так вона діставала змогу вирватися з павутиння умовностей і зовнішніх обставин.
Кохання має більшу цінність, ніж життя, на думку обох закоханих. Життя нічого не варте, якщо не можна бути разом.
Так їхнє почуття виявляється сильнішим за смерть, хоча лише смерть дозволяє їм об'єднатися. Герої гинуть, але насправді це не поразка, а перемога кохання. Програє стара мораль ворожнечі: трагічна розв'язка особистої долі Ромео і Джульетта примиряє старше покоління Монтеккі та Капулетгі.
"Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Ромео і Джульєтту", — стверджує наприкінці п'єси Шекспір. Але цей сум — світлий, а трагедія в цілому — оптимістична. Обставини не знищили кохання, не роз'єднали Ромео і Джульетту. Мораль кохання — а кохання завжди символізувало саме життя — приходить у світ і утверджує нові цінності, нехай навіть настільки дорогою ціною, дарує надію на краще. Попри все, життя перемагає смерть, а любов — ненависть.