Грин прожил достаточно тяжелую жизнь. Именно, тогда, когда он сбежал из ссылки и тюрьмы начал писать повесть «Алые паруса», а закончил в 1920 г. Сам писатель определил жанр своего произведения как «феерия». С самого начала чтения этого произведения я понял/а, что оно особенное.
В повести «Алые паруса» Грин рассказывает историю девочки Ассоль, которая рано лишилась матери и росла с отцом Лонгреном, он брал всю работу по хозяйству на себя, дочь и отец очень любили друг друга. Ассоль была несчастна, потому-что с ней никто не общался. И жила она одной единственной мечтой, которую ей подарил Эгль – известный собиратель песен, легенд и т.д. Он сказал ей, что когда-нибудь за ней приплывет принц на корабле с алыми парусами и с тех пор Ассоль с надеждой смотрела на горизонт моря, в ожидании того самого принца.
Вторым главным героем в повести представлен Артур Грэй, который наоборот родился в богатой семье, и у него то же была своя мечта – стать капитаном и он стал им. В 15 лет он пошел на судно матросом. После четырёх лет плаваний, вернувшись домой, Артур взял у родителей крупную сумму денег для приобретения своего корабля. И с этого момента стал капитаном. Однажды, во время своего путешествия Артур встретил Ассоль, которая ему очень понравилась.
Я считаю, что главная идея автора повести заключается в том, что человеку в своей жизни нужно не только иметь самую заветную мечту, но и верить в то, что она сбудется и делать что-то для этого.
Теперь просто описание, вдруг пригодится:
Ассоль – главная героиня повести, замкнутая и красивая девушка, которая очень любила своего отца, доверяла только ему и жила мечтой, которую ей подарил сказочник.
Артур Грей – свободолюбивый человек, лидер по характеру, уважающий мнение других, образованный и идущий к своим целям. Все эти качества делали из него знаменитого человека.
Лонгрен – отец Ассоль, её наставник по жизни, любящий отец. В нем автор пытался показать образец, каким должен быть отец. В повести «алые паруса» Александр Грин для выражения настроения, чувств и духовного настроения героев часто использует природу.
Текст взяла из интернета (но полностью поменяла слова и написание!!), поэтому здесь точно нет ошибок
Відповідь: Роман Сервантеса «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» вийшов в 1695 році в Іспанії. Головний герой книги – збіднілий дворянин, іспанський ідальго Дон Кіхот. Письменник описує героя свого твору як міцну, сильну, але напрочуд худорляву і високу за зростом людину, яка досить просто одягається в будні, а на свята наряджається у одяг з тонкого сукна з оксамитом.
Весь свій час Дон Кіхот проводив за читанням романів про лицарські подвиги і врешті-решт майже втратив від цього розум. Його захопила одна єдина думка – кинути усе і стати справжнім мандрівним лицарем. Адже на реальний оточуючий світ від дивився поглядом лицарів минулих часів. Його ніхто не розумів, з нього жартували і сміялися. Але Дон Кіхот, не зважаючи на усі свої дивацтва, вважав за обов’язок дотримуватися свого слова і дуже справедливо судив вчинки інших.
Слід сказати, що головний герой роману за своїм зовнішнім виглядом не дуже походив на лицаря. Та і його вірний зброєносець Санчо Панса, якого той узяв у подорож, був не дуже схожий на вірного помічника лицаря. Але незвичайними вони були тільки на вигляд, а у душі це були гідні люди, які прагнули відстоювати власну гідність і гідність тих людей, які, на їх думку, були принижені чи ображені.
Роман Сервантеса майже одразу набув неабиякої популярності, ім’я головного героя стало прозивним, а з часом з’явився навіть термін «донкіхотство».
Донкіхотство кожен розуміє по-своєму, його тлумачать по-різному, але більшість вважає, що це – відсутність почуття реальності, незвичайна поведінка людини, яка прагне боротися з тим чи іншим явищем, не розуміючи, що ця боротьба не принесе користі в кращому випадку, а в гіршому – може навіть нашкодити.
Але донкіхотство тим і корисне та важливе у будь-які часи, бо такі люди не бажають пристосовуватися до життя за умовами, за якими живуть інші, вони прагнуть змінити життя на краще і в чомусь його перетворити, вони щиро вірять у те, що зможуть це зробити без до інших, маючи лише особистий героїзм, нехай навіть збоку він виглядає комічно і смішно. «Дон Кіхоти» залишаються вірними піднесеній меті, скільки б вона не суперечила життєвій логіці і умовам життя.
Та як би там не було, але такі люди обов’язково потрібні, адже саме вони нагадують нам про вічні цінності, спонукають нас боротися за любов і свободу, бути простішими душею і вірити в здійснення будь-яких мрій. Якщо задуматися, то серед наших сучасників можна знайти багато Дон Кіхотів, людей, які усі свої сили і життя покладають на боротьбу за світлі ідеї, за краще життя суспільства та за кращі, добріші, щиріші відносини між людьми. І без них у сучасному світі не було б руху уперед, не було боротьби і великих прагнень, які нам сьогодні дуже потрібні.
Грин прожил достаточно тяжелую жизнь. Именно, тогда, когда он сбежал из ссылки и тюрьмы начал писать повесть «Алые паруса», а закончил в 1920 г. Сам писатель определил жанр своего произведения как «феерия». С самого начала чтения этого произведения я понял/а, что оно особенное.
В повести «Алые паруса» Грин рассказывает историю девочки Ассоль, которая рано лишилась матери и росла с отцом Лонгреном, он брал всю работу по хозяйству на себя, дочь и отец очень любили друг друга. Ассоль была несчастна, потому-что с ней никто не общался. И жила она одной единственной мечтой, которую ей подарил Эгль – известный собиратель песен, легенд и т.д. Он сказал ей, что когда-нибудь за ней приплывет принц на корабле с алыми парусами и с тех пор Ассоль с надеждой смотрела на горизонт моря, в ожидании того самого принца.
Вторым главным героем в повести представлен Артур Грэй, который наоборот родился в богатой семье, и у него то же была своя мечта – стать капитаном и он стал им. В 15 лет он пошел на судно матросом. После четырёх лет плаваний, вернувшись домой, Артур взял у родителей крупную сумму денег для приобретения своего корабля. И с этого момента стал капитаном. Однажды, во время своего путешествия Артур встретил Ассоль, которая ему очень понравилась.
Я считаю, что главная идея автора повести заключается в том, что человеку в своей жизни нужно не только иметь самую заветную мечту, но и верить в то, что она сбудется и делать что-то для этого.
Теперь просто описание, вдруг пригодится:
Ассоль – главная героиня повести, замкнутая и красивая девушка, которая очень любила своего отца, доверяла только ему и жила мечтой, которую ей подарил сказочник.
Артур Грей – свободолюбивый человек, лидер по характеру, уважающий мнение других, образованный и идущий к своим целям. Все эти качества делали из него знаменитого человека.
Лонгрен – отец Ассоль, её наставник по жизни, любящий отец. В нем автор пытался показать образец, каким должен быть отец. В повести «алые паруса» Александр Грин для выражения настроения, чувств и духовного настроения героев часто использует природу.
Текст взяла из интернета (но полностью поменяла слова и написание!!), поэтому здесь точно нет ошибок
Відповідь: Роман Сервантеса «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» вийшов в 1695 році в Іспанії. Головний герой книги – збіднілий дворянин, іспанський ідальго Дон Кіхот. Письменник описує героя свого твору як міцну, сильну, але напрочуд худорляву і високу за зростом людину, яка досить просто одягається в будні, а на свята наряджається у одяг з тонкого сукна з оксамитом.
Весь свій час Дон Кіхот проводив за читанням романів про лицарські подвиги і врешті-решт майже втратив від цього розум. Його захопила одна єдина думка – кинути усе і стати справжнім мандрівним лицарем. Адже на реальний оточуючий світ від дивився поглядом лицарів минулих часів. Його ніхто не розумів, з нього жартували і сміялися. Але Дон Кіхот, не зважаючи на усі свої дивацтва, вважав за обов’язок дотримуватися свого слова і дуже справедливо судив вчинки інших.
Слід сказати, що головний герой роману за своїм зовнішнім виглядом не дуже походив на лицаря. Та і його вірний зброєносець Санчо Панса, якого той узяв у подорож, був не дуже схожий на вірного помічника лицаря. Але незвичайними вони були тільки на вигляд, а у душі це були гідні люди, які прагнули відстоювати власну гідність і гідність тих людей, які, на їх думку, були принижені чи ображені.
Роман Сервантеса майже одразу набув неабиякої популярності, ім’я головного героя стало прозивним, а з часом з’явився навіть термін «донкіхотство».
Донкіхотство кожен розуміє по-своєму, його тлумачать по-різному, але більшість вважає, що це – відсутність почуття реальності, незвичайна поведінка людини, яка прагне боротися з тим чи іншим явищем, не розуміючи, що ця боротьба не принесе користі в кращому випадку, а в гіршому – може навіть нашкодити.
Але донкіхотство тим і корисне та важливе у будь-які часи, бо такі люди не бажають пристосовуватися до життя за умовами, за якими живуть інші, вони прагнуть змінити життя на краще і в чомусь його перетворити, вони щиро вірять у те, що зможуть це зробити без до інших, маючи лише особистий героїзм, нехай навіть збоку він виглядає комічно і смішно. «Дон Кіхоти» залишаються вірними піднесеній меті, скільки б вона не суперечила життєвій логіці і умовам життя.
Та як би там не було, але такі люди обов’язково потрібні, адже саме вони нагадують нам про вічні цінності, спонукають нас боротися за любов і свободу, бути простішими душею і вірити в здійснення будь-яких мрій. Якщо задуматися, то серед наших сучасників можна знайти багато Дон Кіхотів, людей, які усі свої сили і життя покладають на боротьбу за світлі ідеї, за краще життя суспільства та за кращі, добріші, щиріші відносини між людьми. І без них у сучасному світі не було б руху уперед, не було боротьби і великих прагнень, які нам сьогодні дуже потрібні.
Пояснення: