Большой роман о народе и революции Шолохов задумал в середине 20-х гг. Желание создать роман о Доне, показать казачество в период драматических событий, предшествовавших революции 1917 г. возникло у писателя во время работы над донскими рассказами и с тех пор не покидало его. С этим желанием Шолохов вернулся на Дон, чтобы быть среди своих героев.
В октябре 1925 г. он начал работу над романом, который получил название «Донщина». Работа давалась нелегко.
в процессе работы, писатель пришел к мысли идейную революцию донского казачества, раскрыть причины осложнения его путей в трудное для России время. Он понимал, что без раскрытия историче- ски сложившихся условий жизни и быта народа, без объяснения причин, побудивших его значительную часть встать на сторону белогвардейцев, роман, начатый мятежом Корнилова, походом казачьих войск на Петроград, не разрешит проблему путей народа в революции.
Для этого прежде всего нужно было раскрыть мир его жизни со всеми сложностями и противоречиями. Отодвигая повествование по времени, предшествующему империалистической войне, писатель стремился пока- зать рост революционных настроений в среде его героев, размах народной борьбы за новую жизнь.
Переход от одного замысла к другому привел к перемене названия романа – «Ти- хий Дон». Смысл, вложенный в это название, Шолохов стремился раскрыть всем образным строем повествования, как эпического полотна о судьбах русского народа в его борьбе за свободу. Писатель поставил цель создать сам образ «тихого Дона», показать жизнь народа и важные перемены в ней, вызванные революцией.
«Славный тихий Дон», «Ты наш батюшка, тихий Дон» – издавна называл эту реку русский народ, связавший с ней свою жизнь и воплотивший в песнях великую и нежную любовь к ней.
В названии романа скрыт основной замысел писателя, сконцентрированный также в эпиграфах, заимствованных, как и название романа, из народного творчества.
С изменением привычного для казаков образа жизни заглавие романа приобретает новый смысл: не река Дон, а земля Донщины, издавна заселенная казаками, имеется в виду, и от веку нет покоя этой земле. И в этом значении «Тихий Дон» – оксюморон, взаимопротиворечивое сочетание слов. Именно об этом казаки издавна слагали песни, строки из которых Шолохов взял эпиграфом к своему роману: «Не сохами-то слав- ная землюшка наша распахана...
Распахана наша землюшка лошадиными копытами, А засеяна славная землюшка казацкими головами, крашен-то наш тихий Дон молодыми вдовами, Цветет наш батюшка тихий Дон сиротами, Наполнена волна в тихом Дону отцовскими, материнскими слезами.
В романе Шолохова Дон не тихий, а буйный: идет братоубийственная война, льется кровь, один за другим гибнут казачьи роды. Как и в старинной песне, проливают казаки кровь за родную землю, бьются с врагами и друг с другом, но не зерном засевают казаки степь, впитывает она их кровь; страшные урожаи предстоит собирать их матерям и женам.
Замкнулся великий круг великого романа: главный герой вернулся туда, откуда начал свой трагический путь, вернулся ранней весной, когда тает первый лед и природа уже готова вновь расцвести, будто в первый раз. Жестоко испытывала Григория судьба, носила жизнь по чужим полям и городам, пытаясь вырвать с корнями из этой земли, навсегда лишить родины, но не сломила его характера, не оборвала нитей, связывающих его с Доном, с его бескрайними степями.
И возвращались на родину казаки – сыны великой реки, чтобы жить и пахать свою землю
Образи Хіггінса і Пікерінга у п'єсі Б. Шоу "Пігмаліон"
П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, в основі якої — міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг — років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимось невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
Пікерінг виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі "випади" Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі.
Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших, — ти ніхто. У наш час освіта — це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.
Большой роман о народе и революции Шолохов задумал в середине 20-х гг. Желание создать роман о Доне, показать казачество в период драматических событий, предшествовавших революции 1917 г. возникло у писателя во время работы над донскими рассказами и с тех пор не покидало его. С этим желанием Шолохов вернулся на Дон, чтобы быть среди своих героев.
В октябре 1925 г. он начал работу над романом, который получил название «Донщина». Работа давалась нелегко.
в процессе работы, писатель пришел к мысли идейную революцию донского казачества, раскрыть причины осложнения его путей в трудное для России время. Он понимал, что без раскрытия историче- ски сложившихся условий жизни и быта народа, без объяснения причин, побудивших его значительную часть встать на сторону белогвардейцев, роман, начатый мятежом Корнилова, походом казачьих войск на Петроград, не разрешит проблему путей народа в революции.
Для этого прежде всего нужно было раскрыть мир его жизни со всеми сложностями и противоречиями. Отодвигая повествование по времени, предшествующему империалистической войне, писатель стремился пока- зать рост революционных настроений в среде его героев, размах народной борьбы за новую жизнь.
Переход от одного замысла к другому привел к перемене названия романа – «Ти- хий Дон». Смысл, вложенный в это название, Шолохов стремился раскрыть всем образным строем повествования, как эпического полотна о судьбах русского народа в его борьбе за свободу. Писатель поставил цель создать сам образ «тихого Дона», показать жизнь народа и важные перемены в ней, вызванные революцией.
«Славный тихий Дон», «Ты наш батюшка, тихий Дон» – издавна называл эту реку русский народ, связавший с ней свою жизнь и воплотивший в песнях великую и нежную любовь к ней.
В названии романа скрыт основной замысел писателя, сконцентрированный также в эпиграфах, заимствованных, как и название романа, из народного творчества.
С изменением привычного для казаков образа жизни заглавие романа приобретает новый смысл: не река Дон, а земля Донщины, издавна заселенная казаками, имеется в виду, и от веку нет покоя этой земле. И в этом значении «Тихий Дон» – оксюморон, взаимопротиворечивое сочетание слов. Именно об этом казаки издавна слагали песни, строки из которых Шолохов взял эпиграфом к своему роману: «Не сохами-то слав- ная землюшка наша распахана...
Распахана наша землюшка лошадиными копытами, А засеяна славная землюшка казацкими головами, крашен-то наш тихий Дон молодыми вдовами, Цветет наш батюшка тихий Дон сиротами, Наполнена волна в тихом Дону отцовскими, материнскими слезами.
В романе Шолохова Дон не тихий, а буйный: идет братоубийственная война, льется кровь, один за другим гибнут казачьи роды. Как и в старинной песне, проливают казаки кровь за родную землю, бьются с врагами и друг с другом, но не зерном засевают казаки степь, впитывает она их кровь; страшные урожаи предстоит собирать их матерям и женам.
Замкнулся великий круг великого романа: главный герой вернулся туда, откуда начал свой трагический путь, вернулся ранней весной, когда тает первый лед и природа уже готова вновь расцвести, будто в первый раз. Жестоко испытывала Григория судьба, носила жизнь по чужим полям и городам, пытаясь вырвать с корнями из этой земли, навсегда лишить родины, но не сломила его характера, не оборвала нитей, связывающих его с Доном, с его бескрайними степями.
И возвращались на родину казаки – сыны великой реки, чтобы жить и пахать свою землю
Объяснение:
Образи Хіггінса і Пікерінга у п'єсі Б. Шоу "Пігмаліон"
П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, в основі якої — міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг — років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимось невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
Пікерінг виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі "випади" Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі.
Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших, — ти ніхто. У наш час освіта — це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.