«Все змішалося в будинку Облонських…» – так починається роман. Дружина дізналася, що чоловік був у зв'язку з гувернанткою і оголосила чоловікові, що не може жити з ним. Облонський з нетерпінням чекає свою сестру Анну в «надії, що вона може врятувати його».
Анна Кареніна на початку роману – це сяюча істота, це саме життя: «Неначе надлишок чогось переповнював її істоту, що мимо
її волі виражалося то в блиску погляду, то в усмішці». Анна не може бути некрасивою, вона уособлення гармонії (Анна і порок –
речі несумісні).
Анна дивовижна для всіх, дивовижна тим, що в ній надлишок життєвих сил, і вона щедро ділиться ними з усіма. Вона любить не себе, а інших . Вона все знає про дітей Доллі, не тільки як їх звуть, але і якими хворобами вони хворіли. Вона пом'якшує серце Доллі, примиряє її з чоловіком. Вона – розрадниця і примирителька. До неї тягнуться самі різні люди. Княгиня М'яка говорить про Анну: «Вона ж не винна, що її всі люблять».
Любов, що увірвалася в серце Анни, ще більше розкрила скарбницю її душі. Вронський каже їй те, у що сам щиро вірить: «Нас чекає найбільше щастя». Вронський – блискучий, розумний, добрий молодий чоловік, він щиро любить Анну. Він багатьом жертвує заради неї: своїм честолюбством, кар'єрою військового. Здавалося б, вони створені один для одного.
Але ось як Толстой описує їх любов: «Вона (Анна) відчувала себе настільки злочинною і винною, що їй залишалося тільки принижуватися і просити вибачення... Він же відчував, що повинен відчувати вбивця, коли бачить тіло, позбавлене ним життя. Це тіло,
позбавлене життя, була їх любов, перший період їхнього кохання. Було щось жахливе й огидне в спогадах про те, за що було заплачено цієї страшною ціною сорому».
Їх любов, любов заміжньої жінки, та ще дружини відомого державного діяча, і блискучого молодого аристократа була засуджена суспільством. Всі верстви суспільства відвернулися від Анни, як від прокаженої. Всі були схвильовані цим новим зв'язком, тому
що це було не поверхневе захопленням, а глибоке почуття. Але ні Анну, ні Вронського це не бентежило.
І все ж їх союз розпадається, ще не встигнувши скластися. Толстой постійно підкреслює, що Анна соромиться: «Гаряча фарба сорому
розлилася її по обличчю... вона зрозуміла, що їй було соромно. Її положення, яке здавалося з'ясованим після вчорашньої вечері, раптом виявилося не тільки не з'ясованим, але й безвихідним. Їй стало страшно за ганьбу, про яку вона раніше не думала».
До відчуття ганьби і сорому додалися огиду і ненависть. Анна залишається одна, вона відчуває абсолютну самотність, тому що Вронський не здатний до любові, він не її «суджений», шлюб з яким повинен здійснитися на «небесах». Він занадто поверховий і важкий для любові. Вронський недостойний Анни, він виявляється навіть нижче Кареніна, який прощає вмираючу в пологах дружину. Але Анна одужує, і любов знову з'єднує їх. Але чи любов це? Анна неминуче приходить до розпачу, намагаючись розібратися у своїй ситуації. Вона зробила гріх: кинула чоловіка, принесла йому страждання, втратила Сергійка, бо це була ціна її зради. Логіка гріха нашіптує їй , що єдиний вихід із цього становища – самогубство.
У епіграфі «Мені помста належить, і аз воздам» Толстой висловив головну ідею роману про Анну Кареніну: «Бог судить за всі гріхи», в тому числі і за зраду в сім’ї.
«Все змішалося в будинку Облонських…» – так починається роман. Дружина дізналася, що чоловік був у зв'язку з гувернанткою і оголосила чоловікові, що не може жити з ним. Облонський з нетерпінням чекає свою сестру Анну в «надії, що вона може врятувати його».
Анна Кареніна на початку роману – це сяюча істота, це саме життя: «Неначе надлишок чогось переповнював її істоту, що мимо
її волі виражалося то в блиску погляду, то в усмішці». Анна не може бути некрасивою, вона уособлення гармонії (Анна і порок –
речі несумісні).
Анна дивовижна для всіх, дивовижна тим, що в ній надлишок життєвих сил, і вона щедро ділиться ними з усіма. Вона любить не себе, а інших . Вона все знає про дітей Доллі, не тільки як їх звуть, але і якими хворобами вони хворіли. Вона пом'якшує серце Доллі, примиряє її з чоловіком. Вона – розрадниця і примирителька. До неї тягнуться самі різні люди. Княгиня М'яка говорить про Анну: «Вона ж не винна, що її всі люблять».
Любов, що увірвалася в серце Анни, ще більше розкрила скарбницю її душі. Вронський каже їй те, у що сам щиро вірить: «Нас чекає найбільше щастя». Вронський – блискучий, розумний, добрий молодий чоловік, він щиро любить Анну. Він багатьом жертвує заради неї: своїм честолюбством, кар'єрою військового. Здавалося б, вони створені один для одного.
Але ось як Толстой описує їх любов: «Вона (Анна) відчувала себе настільки злочинною і винною, що їй залишалося тільки принижуватися і просити вибачення... Він же відчував, що повинен відчувати вбивця, коли бачить тіло, позбавлене ним життя. Це тіло,
позбавлене життя, була їх любов, перший період їхнього кохання. Було щось жахливе й огидне в спогадах про те, за що було заплачено цієї страшною ціною сорому».
Їх любов, любов заміжньої жінки, та ще дружини відомого державного діяча, і блискучого молодого аристократа була засуджена суспільством. Всі верстви суспільства відвернулися від Анни, як від прокаженої. Всі були схвильовані цим новим зв'язком, тому
що це було не поверхневе захопленням, а глибоке почуття. Але ні Анну, ні Вронського це не бентежило.
І все ж їх союз розпадається, ще не встигнувши скластися. Толстой постійно підкреслює, що Анна соромиться: «Гаряча фарба сорому
розлилася її по обличчю... вона зрозуміла, що їй було соромно. Її положення, яке здавалося з'ясованим після вчорашньої вечері, раптом виявилося не тільки не з'ясованим, але й безвихідним. Їй стало страшно за ганьбу, про яку вона раніше не думала».
До відчуття ганьби і сорому додалися огиду і ненависть. Анна залишається одна, вона відчуває абсолютну самотність, тому що Вронський не здатний до любові, він не її «суджений», шлюб з яким повинен здійснитися на «небесах». Він занадто поверховий і важкий для любові. Вронський недостойний Анни, він виявляється навіть нижче Кареніна, який прощає вмираючу в пологах дружину. Але Анна одужує, і любов знову з'єднує їх. Але чи любов це? Анна неминуче приходить до розпачу, намагаючись розібратися у своїй ситуації. Вона зробила гріх: кинула чоловіка, принесла йому страждання, втратила Сергійка, бо це була ціна її зради. Логіка гріха нашіптує їй , що єдиний вихід із цього становища – самогубство.
У епіграфі «Мені помста належить, і аз воздам» Толстой висловив головну ідею роману про Анну Кареніну: «Бог судить за всі гріхи», в тому числі і за зраду в сім’ї.